З великим сумом сповіщаємо про непоправну для нас втрату – відійшов у Вічність Віктор Федорович Лисенко – коханий і глава нашої родини, вірний наставник, дбайливий господар, незамінний порадник, талановитий видавець, непересічний патріот, людина міцної волі, твердих переконань, незламного характеру, взірець не лише для нашої родини, але і для всіх, хто його знав, шанував, працював з ним.
До останніх днів, він із натхненням робив свою справу і бачив у цьому сенс життя та стимул для постійного розвитку, вдосконалення, пізнання світу. Він завжди був цікавим співрозмовником, дбав про достойне майбутнє своєї родини, допоміг своїм нащадкам здобути найкращу освіту та обрати правильний шлях у житті. Він завжди був і назавжди залишиться в нашій пам'яті Людиною з великої літери!
Дякуємо тобі за все! Ми обов’язково виправдаємо всі твої очікування та сподівання!
Спочивай з миром!
Родина Лисенків
Бо дав Господь неспокійну вдачу…
Це інтерв’ю Олена Баранова зробила три роки тому, до 80-річчя Віктора Федоровичв Лисенка.
«Я щаслива людина». Цими словами починає він розповідь про свій шлях, на якому післявоєнне голодне дитинство, наполегливе навчання, пошуки свого місця в житті, перемоги та поразки, втрати та знахідки, справжня дружба, щире кохання і головне – улюблена справа, що надихає, яку розпочав на голому ентузіазмі в буремні дев’яності – майже тридцять років тому. Ця справа витримала всі економічні негаразди численних перебудов та революцій, міленіум, нестабільність нульових та десятих, і в теперішні двадцяті міцно тримається на плаву.
– Я тому щаслива людина, що втілив майже все, про що мріяв, – каже ювіляр. – У мене велика родина – сини, невістки, онуки. Мій старший син Ігор – приватний підприємець у медичній галузі, молодший син Сергій працює зі мною пліч-о-пліч на посаді технічного директора «КОДу» – справжній професіонал, в чиї руки можна згодом без вагань передати весь сімейний бізнес. До речі, – ювіляр посміхається, – у Сергія, здається, з вибором професії проблем не було, адже першу поліграфічну продукцію я друкував на початку дев’яностих в його кімнаті. Потім, спочатку самотужки, дуже часто ввечері та вночі (вдень я працював на виробництві) на міському транспорті, іноді навіть на таксі я її розвозив замовникам.
– Вікторе Федоровичу, зрозуміло, що ви поліграфіст і видавець в першому поколінні. А хто ваші батьки, яким було ваше дитинство?
– Я народився на початку Другої світової, але саму війну добре не пам’ятаю, бо був маленьким, більше згадуються голодні післявоєнні роки, особливо сорок шостий-сорок сьомий. Пам’ятаю, як стояв годинами в довжелезних чергах за хлібом, тоді хліб видавали за талонами. Часто чергу займали з ночі. В сорок шостому мама народила мені сестричку Світланку, як старший брат я мусив бути добрим помічником. Бувало, що стояв у чергах й по пів доби. Не можу забути випадок, коли одного хлопчика, що вчився в нашій школі, задавив натовп у такій черзі… Сумні були часи, – він зітхає.
Мій батько Федір Сергійович Лисенко пройшов війну, аж до Будапешта. За бойові заслуги нагороджений Орденом Червоної Зірки. Після війни він викладав автосправу, був директором автошколи. Але чомусь більше згадується мама. Матуся… На її долю випало чимало страждань – сирітське дитинство, безліч втрат та негараздів. Перукар за фахом, вона ніякої роботи не цуралася, підробляла скрізь, де могла. Приходила ввечері стомлена, змарніла, та завжди приносила нам щось смачненьке. Я був дуже близький з нею. Часто ходили разом на її підпрацьовки, де вона – там і я. Вона сміялася: мій хвостик. Змалку звик до роботи. Тоді всі діти працювали, допомагали дорослим, адже війна забрала більше двадцяти мільйонів, а серед тих, хто повернувся, було багато інвалідів. Перед очима жахливі візочки, на них похмурі чоловіки, в підгорнутих майже по пояс шинелях. Один тулуб, руки і голова… В тих умовах діти рано пізнавали гіркоту життя і рано ставали дорослими.
Мама завжди була мені найліпшим другом та порадницею. Після смерті батька вона багато років жила сама. Я часто навідував її у Краснограді. Бувало, почую по телефону, що в неї голос якийсь не такий, і через чотири години вже там. Усе життя радилися і підтримували один одного, допоки вона жила на цьому світі.
Мені здається, що в дитинстві чомусь в добі набагато більше часу, ніж у дорослому віці, і набагато більше сонця. Я все встигав: допомагав батькам, добре вчився, захоплювався фотографією і шахами, багато читав. Грати в шахи мене заохотили друзі. Рівень моєї майстерності згодом став таким, що іноді мені компанію складав навіть вчитель фізики. Бувало, після уроків ми годинами з ним сиділи за шаховою дошкою, не раз за це мені діставалося від мами. Одного разу на турнірі я виграв партію у брата мого товариша Колі Ємця, він був кандидатом у майстри спорту. Згодом я і сам став кандидатом у майстри спорту. В 1976 році в складі команди міста Кіровограда брав участь у Всесоюзному шаховому турнірі в місті Алуксне (Латвія).
Скільки себе пам’ятаю – завжди любив книгу. Читати запоєм почав десь після четвертого класу. Від цікавої книги не міг відірватися навіть уночі, поки не дочитаю – не засну. Ховався під ковдрою, читав при каганцях. Зовсім недавно, перебираючи свій архів, знайшов «меню» Літературного інституту ім. М.Горького. Напевно, я хотів там вчитися, мріяв бути письменником, можливо, тому посприяли наші розмови з батьком. Він писав вірші і досить часто мені їх читав.
Особливо вразив мене роман О.Лукіна «Доля відкриття» – про наполегливу працю вчених. З тих пір я почав мріяти про наукову діяльність. Хотів щось дуже важливе відкрити для людства.
– Чи вдалося вам це?
– Якоюсь мірою. Моє життя певний період було пов’язане з науковою діяльністю. Після закінчення в 1967 році ХПІ я працював старшим інженером кафедри «Деталі машин» Українського заочного політехнічного інституту, де по затвердженій темі готував дисертацію. Склав іспити в аспірантуру Всесоюзного інституту сільськогосподарського машинобудування у Москві, та не пройшов за конкурсом. А після закінчення школи я вступив на навчання до Красноградського технікуму механізації і на останньому курсі писав дипломну роботу на тему водопостачання у селі Соснівка. В тому селі я проходив переддипломну практику. Мені допомагали і викладачі, і місцеві фахівці. Для села ця тема була надзвичайно актуальна. Але, як буває у житті, – захистив диплом і не думаєш про те, що так тебе хвилювало, в що було вкладено стільки зусиль та часу. Я був дуже здивований і гордий, що через кілька років, коли я вже працював у Харкові, запросили мій проєкт при розробці заходів з водопостачання Соснівки і використали на практиці всі матеріали, що були викладені мною в дипломному проєкті.
Після закінчення технікуму я почав працювати слюсарем-збірником на заводі «Серп і молот» у Харкові, потім інженером-технологом, інженером-конструктором на цьому ж заводі і паралельно навчався на вечірньому відділенні Харківського політехнічного інституту.
В Кіровограді з 1971 року. Тут мені запропонували посаду начальника мотороремонтного цеху заводу «Укрсільгосптехніка», я погодився без вагань, враховуючи деякі сімейні обставини. Потім перейшов на посаду начальника транспортного відділу заводу «Червона зірка». В моєму підпорядкуванні було три транспортних цехи та складське господарство заводу. Робота майже двадцять чотири на сім. Хто був виробничником у ті часи, той мене зрозуміє. Мною зареєстровано з десяток рацпропозицій, що знайшли своє застосування у виробництві заводу «Червона зірка». Вважаю, що мені достатньою мірою вдалося поєднати науку з практикою. Я цим займаюся все життя. І зараз у своїй діяльності дотримуюсь такого принципу.
– Кого ви вважаєте своїм кумиром?
– З дитинства моїм кумиром був і залишається Тарас Шевченко. Пам’ятаю красиву книжку «Кобзар» форматом А4, що якось купив батько. Текст там був надрукований красивими літерами у два стовпчики, багато кольорових ілюстрацій. Я читав її і перечитував безліч разів. Не виключаю, що мене як особистість сформував саме «Кобзар» Тараса Шевченка.
– Чи є у вас таке, про що ви жалкуєте?
– Так. Ви навіть не повірите. Я досі не був у Каневі, і ще не вклонився святому праху Тараса. Все життя мене тягне на Тарасову Гору, та завжди щось заважає в останню хвилину.
– Треба не відкладати, а збиратися і їхати.
– Планую це зробити найближчим часом.
– Але ж у кожної успішної людини бувають і поразки. Яка поразка вам більше всього запам’яталася? Як вона вплинула на ваше життя?
– У моєму житті було так багато поразок, що виділити з них найголовнішу навіть важко. Для мене це – безцінний досвід. Без поразок не можна навчитися перемагати. Поразки загартували мій характер. Якою б не була поразка: упав – піднявся, йди далі. Не повторюй помилок.
– Чи є таке, за що вам соромно?
– Так. Був такий випадок в моєму житті, який і досі не дає мені спокою. Тоді я працював на кафедрі УЗПІ. Один студент – виробничник (от як зараз, бачу того хлопчину, справжнього робітника) здавав мені курсовий проєкт по деталях машин. Проєкт був дуже слабкий, це відчувалося зразу. Хлопець плавав у темі, не мав достатньої теоретичної бази, але… Він ходив і ходив на консультації, виправляв і виправляв помилки, читав і враховував мої зауваження. Таки розібрався, підсумував і впевнено захистив роботу. За той час, що тривав до захисту, в моїх очах і сам студент, і його проєкт виросли надзвичайно. Той шлях, який з упертою наполегливістю цей хлопчина пройшов від дилетанта до людини, яка добре розуміє, про що каже, викликав повагу. Я був задоволений результатом і поставив йому трійку.
– Чому трійку, якщо все було так добре?
– Бо курсова робота була написаний саме на тверду трійку. Але, як тільки зачинилися за ним двері, я усвідомив, що треба було оцінити ще й його наполегливість. На жаль, я цього не зробив.
– А чим ви пишаєтеся?
– Та багато чим.
– Розкажіть, будь ласка, про своє підприємство «КОД», таке знане і шановане не тільки в нашому місті.
– Відважитися на відкриття власної справи у 1991 році було нелегко, адже на той час я переніс складну операцію і за станом здоров’я мені було важко працювати навіть на посаді начальника відділу ПКТІ. Крім того, в той час, у період кардинальної перебудови держави, у нас в інституті почались тотальні скорочення співробітників. Справжні професіонали, досвідчені фахівці залишалися без роботи. Я усвідомлював, що жити і працювати так, як це було раніше, вже неможливо. Досвід роботи з документацією підштовхнув мене до думки створення приватної фірми з виготовлення друкованої продукції. Я почав випробовувати себе в цій справі. В кімнаті сина організував мінідрукарню, і перша поліграфія вийшла звідти. Ризикнув взяти кредит на дев’яносто тисяч рублів (при курсі долара 0,7 рубля) під заставу квартири.
Напрочуд діло пішло. Два роки потому я остаточно звільнився з інституту і розпочав свою справу як приватний підприємець, засновник і директор поліграфічного підприємства. В цей час мені дуже допоміг директор машинобудівного заводу «Коліймаш» Василь Іванович Лунгул, він під чесне слово дав мені два КАМАЗи для вивезення з Вологодської області десяти тонн паперу та десяти тонн ДВП. А Володимир Васильович Алексєєв, на той час директор «ВІД», допоміг купити автомобіль ЛУАЗ. Завдяки рекомендації Василя Івановича ділові люди оплатили японський ксерокс вартістю сто п’ятнадцять тисяч рублів, зрозуміло, з наступною виплатою. Кошти їм я повернув нескоро, коли заробив. Це було в умовах інфляції. Їм я вдячний за допомогу все своє життя.
Моїм компаньйоном у поліграфічній справі і найкращим помічником завжди був син Сергій. Ми і зараз працюємо разом. Спочатку друкували чорно-білі бланки, а коли придбали поліграфічне обладнання у 1995 році, наша друкарська справа стала швидко набирати оберти. Через два роки я зареєстрував торгову марку «КОД», у той же час фірма отримала свій логотип – павич з трикольоровим хвостом.
– Розумію, чому ви обрали такий логотип, адже павич – символ шляхетності, величі, непідкупності, слави і безсмертя. Ваша поліграфічна діяльність і життєва позиція повною мірою відповідає цим характеристикам.
– Так, саме за цими принципами ми працюємо. Сподіваюся, що нащадки продовжать та примножать засновану мною справу. Та й зараз нам є чим пишатися. У нас своя, незалежна інфраструктура – офіс, цехи, транспорт. Крокуючи в ногу з часом, у своїй виробничій діяльності «КОД» поєднує кілька напрямків роботи. У нас можна замовити будь-яку поліграфічну продукцію як чорно-білу, так і кольорову (більше пів сотні найменувань) з розробкою оригінального дизайну. Це буклети, каталоги, флаєри, бланки, книги різних форматів і будь-яким тиражем, здійснюємо також широкоформатний друк на білбордах, до того ж виготовляємо різноманітну сувенірну продукцію – друкуємо на футболках, чашках, тарілках тощо. За 2019 рік виконано різних поліграфічних робіт на 6,5 млн грн.
Щодо книг, то за роки діяльності ми видали 400 книг різними тиражами, 300 з них – українською мовою. В основному це – підручники, монографії, збірки пісень, музична, дитяча і художня література. З дитинства книга для мене – безцінний скарб. Обожнюю аромат книги, що тільки-но вийшла з друку. Чисті, незаймані чужим оком і руками сторінки шелестять по-особливому, наче дякують мені за своє народження. Напевно, для мене як видавця це одне з найприємніших відчуттів – аромат ще теплої книги та шепіт її сторінок…
Як для підприємця і людини, що працює з поглядом у майбутнє, мені важлива і фінансова складова, а також особистість автора, його доля та зміст і душа книги. Я залюбки товаришую з творчою братією, допомагаю при нагоді, та й сам користуюся їхніми порадами. І, хоча поетом себе не вважаю, двадцять років тому видав збірку власних віршів під назвою «Доля».
– Вікторе Федоровичу, я чула, що багато років ви були попечителем опікунської ради обласного академічного музично-драматичного театру ім. Марка Кропивницького. Розкажіть, що пов’язує вас з театром?
– Перш за все – любов. До речі, ще під час перебудови – у вісімдесяті роки, працюючи в ПКТІ начальником відділу нової техніки і науково-дослідних робіт, часто їздив у відрядження. Інститут співпрацював з багатьма підприємствами Радянського Союзу і мій шлях простягався від Одеси до Алтаю, але найчастіше я бував у Москві. У вільні вечори зазвичай відвідував театри, побував навіть на виставі Московського театру глухонімих. Із задоволенням дивився вистави в київських театрах.
Але найбільше я люблю наш академічний український музично-драматичний театр ім. Марка Лукича Кропивницького і є давнім шанувальником муніципального хору під керівництвом Юрія Любовича. Вивчаючи історію нашого театру, я захоплююся величними постатями корифеїв театру, їх талантом, надзвичайною працездатністю та патріотизмом. Багато років товаришував зі співробітниками театру, акторами. Крім того ми видали певну кількість книг з історії нашого театру. Одну з них я вважаю справжнім витвором мистецтва. Це історичний нарис «Марко Кропивницький та його спадкоємці» Володимира Шурапова – форматом А4 на 424 сторінки. (КОД, 2010 р.) з присвятою до 180-річчя з дня народження Марка Кропивницького. За цю копітку творчу роботу автор нагороджений літературною премією імені Євгена Маланюка. У 2019 році книга була перевидана зі змінами та доповненнями. Дехто вважає, що її можна назвати Біблією театру корифеїв. Вона ошатна, добре ілюстрована та невичерпно змістовна. Я вважаю її справжнім скарбом як для сучасників, що цікавляться історією театру, так і для нащадків.
Крім того, ми видали кілька монографій з історії музики: «Шимановські, Блюменфельди, Нейгаузи» (редактор-упорядник Олександр Полячок), «Нейгаузи – варіації на єлісаветградську тему» (автор – мистецтвознавець Марина Долгіх). Та всього не перелічити.
Я вважаю, що у нас одна з кращих цифрових друкарень в центральному регіоні. Новітні технології в поєднанні з високою професійністю персоналу відкривають неймовірні можливості для наших замовників. Ми працюємо на сучасному імпортному обладнанні і з використанням високоякісних матеріалів. На цьому ми не економимо, адже, щоб високо тримати планку, мусимо видавати високоякісну продукцію. Вже кілька років поспіль ми лідируємо в рейтингах підприємств своєї галузі на рівні держави. Серед наших клієнтів – Міжнародна академія проблем людини в авіації та космонавтиці, ЗАТ «Гідросила», ЛДЦ «Ацинус», «Соколівський м’ясокомбінат», ТДВ «М’ясокомбінат «Ятрань», ТОВ «Торговий дім «Технополь» та багато інших. Ми маємо три нагороди «Лідер галузі», а у 2001 році я був нагороджений почесною грамотою «Кращий работодавець року» – за перемогу серед підприємств Кіровоградської області. Нам тоді було всього десять років. За наступні двадцять років ми значно виросли. Та один у полі – не воїн. Дуже багато залежить від команди. Я пишаюся своїм колективом, вони справжні професіонали. Серед співробітників є ті, хто з нами близько двадцяти років, – В.Бокарьов, Н.Ротарь, В.Безкровний.
– А в чому полягає ваша благодійницька діяльність?
– Це особиста спонсорська допомога у книговиданні окремим авторам поезій та пісень: Антоніні Царук, Оксані Буяновій, Володимиру Волощуку, Миколі Ільїну, Наталії Дубіній; спонсорська участь в організації та проведенні обласних та міських культурних заходів та багаторічна допомога моїм землякам – ансамблю бандуристів Красноградського районного Будинку культури (Харківська область). Але найважливішими благодійними акціями вважаю фінансову допомогу Будинку дитини, що на вул. Глінки в Кропивницькому, надану за сприяння Міжнародного клубу «Rotary». Сума проєкту – 17,5 тис. доларів. На ці гроші було закуплено обладнання для кухні, пральні машини, дитячі куточки та ще багато чого необхідного для дітей і передано в Будинок дитини.
Ще один проєкт клубу «Rotarу» на 24,5 тис. доларів – інвестиція в Будинок-інтернат села Рівного Новоукраїнського району. Нами придбано і передано в заклад необхідне обладнання для кухні, пральні, оснащення для господарських приміщень та автомобіль «Газель». Зовсім недавно розписали стіни у приміщенні Будинку-інтернату з допомогою студентів мистецького факультету педуніверситету ім. В.Винниченка.
Звичайно, це не весь перелік, адже благодійність – це невід’ємна частина нашого життя.
– Що для вас дружба? Чи є у вас справжні друзі?
– Шістдесят років товаришую з Володею Волощуком. Він мій справжній друг з дитинства. Дружба для мене – це особливий тип стосунків, коли співпадають погляди на життя, інтереси та моральні якості тих, хто вважає себе друзями. Коли ти можеш відкрити другові душу, довірити найцінніше і бути впевненим, що він не зрадить, не вкраде. Дружать – коли разом цікаво. Коли є потреба допомагати, без заздрощів радіти успіхам один одного.
Володя – творча особистість, керівник ансамблю бандуристів у моєму рідному Краснограді, композитор, заслужений працівник культури України. Ми познайомилися під час моєї переддипломної практики у селі Соснівці. Він тоді працював музруком у піонерському таборі. Ростом був вищий за мене на цілу голову. Крім музики, Володя серйозно займався спортом – стрибками у висоту. При зрості метр вісімдесят п’ять стрибав на метр дев’яносто п’ять. Я дуже тоді пишався його спортивними перемогами, тепер пишаюся піснями, які він пише. На теперішній час видано вже п’ять збірок його пісень, їх співають по всій Україні. До збірок увійшло немало пісень, написаних на вірші поетів з Кропивницького – Олени Надутенко, Валентини Кондратенко-Процун, Антоніни Корінь та інших. Зараз у видавництві «КОД» готується до друку ще одна збірка нових пісень. З присвятою мені.
– Вікторе Федоровичу, яка риса або риси характеру є основними для сина, чоловіка, батька, бізнесмена, щоб, незважаючи на всі негаразди, які трапляються у житті, триматися на плаву?
– Я вважаю такими рисами вміння любити, бути цілеспрямованим і наполегливим у досягненні своєї мети.
– А чи можете ви назвати ім’я Вашої Музи? Хто створює затишок у вашій оселі, дає вам сили для звершень і надихає на вірші? Що для вас – любити?
– Більше двадцяти років живу один. Ім’я жінки, яку я покохав п’ятдесят років тому – Зоя. З нею ми виростили двох синів – Ігоря та Сергія, тридцять років вона підтримувала вогнище в нашій оселі. Любити для мене – це розуміти душу, вміти розмовляти очима і насолоджуватися тілом. Ну, і інтереси повинні співпадати, але не обов’язково, щоб усі.
– Вікторе Федоровичу, в останньому номері журналу «Персона» я прочитала інтерв’ю з вашим сином Сергієм, з якого дізналася, що він не тільки успішний поліграфіст, але й мандрівник та відчайдушний екстремал. А як ви ставитеся до екстриму та мандрівок?
– Екстрим – це невід’ємна, повсякденна частина мого життя. В цьому ми з сином схожі. От тільки гірські лижі та дайвінг я не встиг опанувати, як це вдалося Сергію. Я починав жити і працювати зовсім в інші часи. Можливо, що це для мене – попереду (сміється).
Люблю мандрувати. Раніше мандрував містами Радянського Союзу, все більше у ділових відрядженнях. У мене, відверто кажучи, відпусток майже не було. Але останнім часом можу собі дозволити мандрувати по-справжньому. Відвідав Прагу, Будапешт, Відень, Рим, Париж, Краків, Канни тощо. Були плани на прийдешнє літо та, враховуючи теперішню епідеміологічну ситуацію, доведеться їх поміняти. Я ні про що не жалкую, вмію насолоджуватися кожним днем життя. Я самодостатня людина.
– Скажіть, будь ласка, якби я вам запропонувала написати листа юному Віктору Лисенку, що б ви написали самому собі в минуле?
– Несподіване запитання, але відповім. По-перше: мрій і роби все для здійснення своєї мети. По-друге: постійно, усіма можливими засобами бережи і укріплюй своє здоров’я. І останнє: прискіпливо стався до своїх рішень, ідей, планів – перевіряй найнадійніші варіанти розвитку подій та поведінки людей, які беруть участь у їх виконанні. Максимально обережно комунікуй з незнайомими чи малознайомими партнерами по життю і в бізнесі.