Уже зібрано сотні тисяч свідчень, написані сотні томів про Голодомори минулого століття на нашій землі. Однак ця тема продовжує залишатися хвилюючою і не закриває, а ставить багато нових запитань. Попередні десятиліття суспільна свідомість була зосереджена на осмисленні масштабів цієї трагедії і вшануванні пам’яті жертв. Сьогодні з’являється багато інших актуальних аспектів.
Саме про них ішла мова під час круглого столу «Голодомор на території Центральної України: мовою документів та в спогадах очевидців», який днями відбувся у обласному краєзнавчому музеї. До його організації долучились Державний архів у кіровоградській області, Регіональний центр наукових досліджень з історії України та підготовки історико-краєзнавчих видань Кіровоградської обласної ради, Спілка краєзнавців області та історико-краєзнавчий дискусійний клуб «Кліо».
Історію України ХХ століття неможливо уявити без висвітлення подій Голодоморів. І найпотужніше документальне джерело для цього – Державний архів області. Його провідний науковий співробітник Вадим Колєчкін розповів про фонди, в яких зберігаються відповідні документи, а начальниця відділу інформації та використання документів Тетяна Гончарова – про нові блоки з цієї тематики на сайті Держархіву. Пан Вадим висловив цікаве зауваження: у документах 20-их років прослідковується різне ставлення до голодуючих в Україні і в Росії. Зокрема, у розпорядженні одного з керівників тодішнього радянського уряду Раковського йдеться, що основну увагу слід зосередити на ліквідації голоду у Поволжі, а Україна може справлятися за рахунок власних ресурсів.
Відомий краєзнавець Іван Петренко вважає, що Голодомори – значною мірою наслідок бездержавного мислення українців, які, як у казці про щуролова, повірили московським обіцянкам про землю селянам і замість того, щоб об’єднатись і відстоювати свою державу, дозволили заколисувати себе солодкими популістськими обіцянками. І цю катастрофічну помилку українці, на його думку, повторюють і нині.
Іван Данилович розповів, як уже на початку 50-их він, тоді малий хлопчик, зустрів людожерку. На станції Фундукліївка у 32-33роках орудувала банда, що вбивала людей, готувала різні страви і тут же, на вокзалі продавала їх. Учасники банди були арештовані, їх, очевидно, розстріляли, а одна жінка, яка, мабуть, готувала пекельні страви, повернулася після таборів на Олександрівщину. У таборах їй вивернули ноги і вона ходила п’ятами наперед. Це було жахливе видовище.
Дуже цікавими історичними джерелами можуть служити донесення ДПУ про настрої селян у ті роки. Старший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею Сергій Мілютін проаналізував таке донесення із Знам’янського району.
А що ми знаємо про переселення з інших територій тодішнього Союзу, зокрема з Росії та Білорусі у села, які вимирали з голоду? Краєзнавець Олександр Пасічняк дещо привідкрив цю завісу. За його даними на територію нашої області тоді було переселено близько десяти тисяч родин, але дві третини з них з різних причин покинули терени України. Очевидно, ця тема ще потребує і дослідження і більшої публічності.
Одна з провідних тем круглого столу – переакцентація суспільної думки на факти опору Голодомору, бо пам’ять про нього і вшанування жертв має супроводжуватись розумінням, що наш народ знаходив у собі сили на спротив. Так, Голодомор був смертельним ударом по нації, тому ми й досі не повністю вийшли з-під зачарування кремлівськими щуролвами, але цей процес не зупинити.
Світлана Орел