Майже 70 років тому, влітку 1954-го, напередодні професійного свята – Дня Військово-Морського флоту СРСР зі сцени Севастопольського Будинку офіцерів вперше прозвучала пісня «Легендарний Севастополь». За кілька місяців на стадіоні флоту пісню виконував п’ятитисячний об’єднаний хор моряків, жителів міста, учасників художньої самодіяльності. Урапатріотична пісня стала візитною карткою Севастополя, а з 1999 року і його гімном.
Автори твору – композитор, грузин за національністю Вано Мураделі та єврей Петро Градов (справжнє прізвище Кутман) стали трохи не національними героями Союзу, лауреатами багатьох премій, орденоносцями, почесними громадянами Севастополя. Слова пісні «Легендарный Севастополь город русских моряков» не завжди доречно вживаються за будь-яких урочистостей у місті, їх прищеплюють дітям з пелюшок. Майже істеричного звучання слова набули після анексії Криму Москвою. Та чи справді Севастополь таке вже місто російських моряків, як його малюють проросійські історики з розряду проповідників теорії визначення «исконных русских земель», що насправді має звучати загарбаних? І чи дійсно легендарну (без перебільшення!) славу приморському місту принесли російські моряки? Поміркуймо…
Заснування
Місцевість на малоазійському березі Чорного моря, де сьогодні розташований Севастополь, була відома грекам з глибокої давнини під назвою Херсонес (старогрецьке – півострів). На початку V століття до н.е. плем’я іонійців заснувало тут своє поселення під цією назвою. Пізніше його захопили римляни, потім воно належало Візантії. У 998 році київський князь Володимир здійснив похід на Херсонес і підкорив його. Здавалося, що мудрий князь розширить свої володіння аж до Чорного моря. Та на перешкоді постали особисті інтереси: Володимир забажав узяти собі у дружини сестру Візантійського царя Василя ІІ Ганну. Посагом за наречену Василь запросив... Херсонес.
Тут, за даними більшості джерел, відбулося легендарне хрещення князя Володимира, звідси віра Христова прийшла до Києва і поширилася по всій Київській державі. Ні про яку Москву у ті часи в жодних літописах і згадки немає: її Юрій Довгорукий, знащадок Володимира Великого, заснує через півтора століття у глухих Приокських лісах.
У XIV столітті Херсонес разом з усім узбережжям Криму потрапляє під владу татар і входить до складу Турецької імперії. З 1676 року розпочалися російсько-турецькі війни, яких протягом XVII – XX століть було понад десяток. Переважна більшість велася за контроль над Чорним морем та прилеглими територіями. У загальному рахунку російсько– турецькі війни тривали понад 240 років з невеликими інтервалами. У результаті війни 1768 –1774 років, у якій переможницею стала Росія, Крим відійшов до неї. У 1783 році на місці татарського поселення Ахтіар (Біла скеля) за наказом цариці Катерини ІІ князем Г. Потьомкіним було закладено місто і порт. Наступного року, за модою давати старогрецькі імена новим містам, його названо Севастополем – від старогрецьких слів севастос – величавий, славний та поліс – місто. Отже, місто величі і слави. Вся історія його виправдовує ту назву. Хто їх творив? Питання далеко не риторичне і непросте з погляду об’єктивного розуміння.
Українські символи «російської слави»
8 жовтня 1853 року розпочалася війна між Росією і союзницькими військами Туреччини, Великої Британії, Франції за панування на Близькому Сході та Балканах, більше відома в історії як Кримська війна. Севастополь опинився у її центрі. Місту довелося уперто оборонятися від натиску ворога і воно потрапило в облогу. Оборона тривала 349 днів. За ці довгі одинадцять місяців гарнізон Севастопольської фортеці, що складався наполовину з матросів Чорноморського флоту, проявив величезну самовідданість, витривалість і хоробрість. Одним з найкращих організаторів оборони міста був адмірал Павло Нахимов. Ім’я цього флотоводця вписане золотими літерами в історію військово-морського флоту Росії, на честь його за наказом Сталіна у СРСР було запроваджено орден і медаль Нахимова, якими нагороджувалися матроси і командний склад морських сил Союзу у роки Другої світової війни. Символом сучасного Севастополя є площа Нахимова з пам’ятником адміралу. Біографія Павла Степановича Нахимова російськими дослідниками дуже спотворена і не відображає багатьох граней його життя. Це стосується, насамперед, походження майбутнього адмірала.
Коріння героя оборони Севастополя часів Кримської війни проросло з козацького роду Федора Нахименка (Нахимовського) – одного з найбільш наближених українського гетьмана Івана Мазепи та його наступника Пилипа Орлика. Федір проявив себе вірним помічником Мазепи, а при Орликові займався налагодженням дипломатичних стосунків гетьмана з правителями європейських держав. Одним з нащадків Федора був сотник Охтирського слобідського козачого полку Мануйло Нахименко (Нахимів). Майбутній адмірал герой оборони Севастополя доводиться сотнику правнуком.
Моряки за відчайдушну сміливість називали Павла Степановича «Хват-безшабашний», солдати – традиційним українським «батьком». Під орудою «батька» перебували сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки. Основу полків, ясна річ, складали воїни-українці.
28 червня 1855 року адмірал Нахимов поїхав оглядати передові позиції оборони. О 12 годині прибув на Малаховий курган. Зупинившись на Корніловському бастіоні, пройшов на батарею і почав через бруствер оглядати у підзорну трубу розташування противника. Поблизу нього об кам’яну стіну вдарилося кілька ворожих куль. «Вони сьогодні досить влучно стріляють», – з посмішкою сказав адмірал. Цієї миті куля влучила Павлу Степановичу вище скроні над лівим оком, пробила череп і зачепила мозок. Матроси на руках віднесли пораненого у госпіталь. Не приходячи до тями, адмірал помер. У день похорон, коли тіло опускали у могилу, за переказами, ридання севастопольців, що прийшли провести Нахимова у останню путь, перекрили гуркіт канонади. Поховали адмірала на місці будівництва майбутнього собору святого Володимира.
Зі сторінок шкільних підручників знаємо ми про учасника Севастопольської оборони часів Кримської війни легендарного матроса 30-го флотського екіпажу Житомирського полку Петра Кішку, уродженця Вінничини. (У радянські часи в історичній та художній літературі про українське походження адмірала Нахимова не повідомлялося, а прізвище матроса Кішки писали «Кошка» і в українських виданнях). 18 разів мужній розвідник ходив у розташування ворожих військ, привів до десятка «язиків», які виклали цінні військові таємниці ворога. Петро врятував не одне життя товаришів. Якось під час обіду між солдатами впало ядро, випущене з ворожої гармати. Кішка зреагував миттєво і вкинув ядро у котел з кашею, у якій ґніт погас і вибуху не сталося. Петро Кішка став одним з небагатьох рядових матросів оборонців Севастополя, нагороджених Георгіївським хрестом. Знаменитому герою встановлено у Севастополі пам’ятник, його іменем названо вулиці у Києві, Вінниці, Дніпрі, Донецьку.
Легендарним став земляк і найближчий товариш Петра Кішки, теж матрос 30-го флотського екіпажу Гнат Шевченко. У ніч на 20 січня 1855 року учасниками оборони Севастополя була зроблена вилазка загону з 250 матросів під командуванням лейтенанта Бірульова проти правого флангу французьких окопів. Загін непомітно пробрався до траншей, атакував ворога багнетами і змусив до відступу. Незважаючи на сильний вогонь французьких і англійських батарей, учасники вилазки шість разів кидалися в атаку. Під час однієї з них лейтенанта взяли на мушку кілька солдатів противника. Помітивши це, Гнат миттєво кинувся вперед і своїми грудьми захистив офіцера. Про подвиг матроса дізналися усі захисники міста. Гнат посмертно був удостоєний Георгіївського хреста.
Однополчани героя вирішили увічнити бойового побратима, встановивши йому пам’ятник. Був оголошений збір коштів, зібрали 1849 карбованців 30 копійок. Та цього виявилося недостатньо. Тоді майстри Миколаївського Адміралтейства вирізали з дерева модель бюста і передали скульптору М. Микешину – автору пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві. Фахівець з моделі відлив погруддя, матеріалом для якого використав метал із трофейних гармат, захоплених у війнах з ворогами. Пам’ятник встановили у Миколаєві, де проходив військову службу герой. Це був перший пам’ятник у Російській імперії, встановлений на честь простого матроса. Ще один бюст, гранітний, встановлено у ніші другого ярусу будівлі Панорами оборони Севастополя серед тринадцяти інших, у одному ряду з адміралами П. Нахимовим, І. Істоміним, В. Корніловим.
У документах, що висвітлюють оборону Севастополя під час Кримської війни, знаходимо прізвища багатьох захисників міста – виходців з України. Федір Заїка, Василь Доценко, Іван Демченко, Максим Рибальченко, Григорій Ткаченко, Михайло Данильченко…Тисячі відомих, а ще більше невідомих рекрутів з усієї України у лавах російської армії громили ворогів царського трону, створювали йому славу всесильних і непереможних, возвеличували місто, яке зрадницьки їх забуло і вустами вірнопідданих лакеїв оспівує «гордість російських моряків».
(далі буде)
Юрій Матівос
ФОТО: храм святого Володимира і пам’ятник князю; хрещення князя Володимира у Херсонесі; адмірал Павло Нахимов; матроси-герої оборони Севастополя; пам’ятник матросу Петру Кішці; погруддя Гната Шевченка