Одним із перших наших земляків, які загинули під час нинішньої росісько-української війни, був Володимир Степанок. Наприкінці січня йому виповнилося б лише 55. Він брав участь у Помаранчевій революції та революції Гідності. На війну пішов добровольцем. З 4 червня 2014 року – заступник командира батальйону з особовим складом військової частини польова пошта В 4750 – 42 мотопіхотного батальйону територіальної оборони «Рух опору» (з листопада 2014 року 57-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних Сил України).
Володимир Степанок глибоко відчував свою місію. Залучав меценатів та волонтерів для придбання необхідної техніки. Особисто перевіряв мобілізованих – аби вони були забезпечені зброєю, амуніцією, технікою. Володимир весь час був на передовій, за винятком трьох тижнів, коли лікувався у Кіровоградському обласному госпіталі для ветеранів війни. З 3 серпня 2014 року по січень 2015 року знаходився в зоні проведення АТО.
26-го січня 2015 року Володимир Степанок загинув під час виконання бойового завдання на опорному пункті «Валера 128» висота 207, біля Санжарівки під Дебальцевим.
На наше прохання його дружина Олена Степанок надала спогади про воїна.
Із спогадів товариша по Новосибірському вищому військово-політичному загальновійськовому училищу Олега Дрофи: «У Володі було два кольори: чорний і білий, він або вірив на 100 відсотків, або не вірив теж на 100 відсотків, середини не існувало і справедливість та любов до України понад усе. Після Іловайського котла Володя, з водієм на Уралі, поїхав до місця розстрілу нашої колони і зібрав близько 40 бійців, у тому числі і поранених.
В січні 2015, незадовго до трагічної загибелі, Володя був в Києві, привозив хоронити своїх підлеглих-побратимів, заночував у мене, він був геть виснажений і морально, і фізично, в якийсь момент він дістав списки загиблих і поранених, розповідав мені про кожного з них і плакав. Я запропонував вранці поїхати в шпиталь обслідуватись і підлікуватись. Володя категорично відмовився: «...мої товариші там, а я в шпиталь, ні...», і вранці я відвіз його на автобус.
Я хочу, щоб люди знали ще один випадок з життя Володі.
Після подій під Іловайском Володимир зателефонував мені: «10 моїх бійців у полоні, четверо тяжко поранені, сепари запросили по 6000$, але ми не будемо їх фінансувати, я запропонував обміняти їх на мене і окупанти погодились, Олег ти витягнеш мене...?». Через добу наших полонених відпустили без обміну. Кожен із цих вчинків заслуговує на звання Героя України!»
Зі спогадів офіцера військової частини А 0759 (50-го центру ) Євгена Андріанова: «Володимир – це справжній патріот! І це не тому, що я просто хочу написати хороші слова про свого загиблого друга. Я з Володею прослужив пліч-о-пліч майже п’ять років і твердо знаю, що це абсолютна правда.
Володимир – справжній українець і націоналіст (прошу не плутати з шовінізмом). Це людина, яка завжди дуже багато читала, майже професійно цікавилась історією своєї батьківщини та пращурів. Це людина, яка завжди небайдуже ставилася до тих подій, що тривають в рідній країні.
Володимир – офіцер з великої літери. Це справжній десантник, розвідник і спецпризначенець. Він завжди виховував у своїх підлеглих любов до рідної України та своєї професії. І дуже пишався тим, що служить в елітних військах. Завдяки активним діям Володі в його рідній частині побудовано пам'ятник воїнам-афганцям.
Володя був емоційною та дуже відкритою людиною. І особливою рисою, яка відрізняла його від багатьох, було загострене почуття справедливості. Він не міг спокійно ставитись навіть до малого прояву неправди, поганих вчинків, упередженого ставлення як до себе, так і до інших. Володя міг відкрито сказати кривднику правду в очі, навіть якщо це була людина вищою за посадою. І, правду сказати, це іноді заважало йому в службі.
Тож у 2014 році Степанок Володимир Іванович не міг стояти сторонь тих подій, які відбувалися в Україні. Він був активним учасником Майдану, а пізніше пішов добровольцем в зону бойових дій на Донбасі.
Дуже прикро і болячи говорити про Володю у минулому часі...
Вічна шана, слава і пам'ять нашому загиблому другові!»
Зі спогадів офіцера військової чвстини А 0759 (50-го центру ) Сергія Кваші: «Степанка Володимира пам’ятаю як людину повністю відданої службі і чутливої до політичних подій в Україні. Доказом стало оповідання «ЧОРТОПОЛОХИ В ПОГОНАХ» яке Володимир активно пропагував. Оповідання на той час фактично розкривало корупцію в ЗСУ. Перечитуючи його сьогодні, розумієш, що воно розкривало очі на підготовку України до здачі її москалії.
Мав яскраву проукраїнську позицію та емоційно сперечався з тими, хто ще тримався за радянські часи, Володимир був непохитний у своїй позиції. Але незважаючи на це, з повагою ставився до ветеранської спільноти військової частини, та був активним учасником в організації і проведенні заходів вшанування ветеранів.
Володимир завжди щиро згадував і говорив про любов до дружини Олени, яка була відрадою та помічником у тяжкі періоди життя.
Для мене Володимир залишиться зразком любові до України та офіцера-професіонала, який віддано виконував свої службові обов’язки».
Тамара Ярош, військовослужбовець військової частини А 0759 (50-го центру): «Пам’ятаю Володимира Івановича, як офіцера принципового, із загостреним почуттям відповідальностиі, патріота своєї Батьківщини. Пригадую, з яким болем він спрйиняв окупацію Криму, адже там жили його батьки. Здається, те, що він пішов на захист Вітчизни у перші, найважчі дні для України, само собою зрозуміле. Він міг сидіти на пенсії, але це не в його характері.
Життєрадісний, повний ідей та надій на майбутнє, людина-феєрверк – таким я пам’ятаю нашего ВОВЧИКА.
Царство йому небесне. Пока ми живі, пам’ять про наших хлопців буде жива. Це той біль, який ще довго не даватиме нам спокою».