19 червня йому б виповнилося 60. Але Андрій не дожив до цієї дати, внаслідок нещасного випадку пішов від нас назавжди. Це трапилося 19 жовтня минулого року. Мені не довелося бути ні на відспівуванні у храмі святого Володимира Православої церкви України, ні на громадянській панахиді на Далекосхідному кладовищі. На моє прохання прощальне слово від мого імені там сказали працівники музею мистецтв. І тепер, по більш як пів року часу від того сумного дня, я думаю: може й краще, що не бачив Андрія в труні, в моїй пам’яті він назавжди залишився усміхненим і приязним.
Заслужений художник України Андрій Михайлович Надєждін був і залишається для мене просто Андрієм, як і для багатьох тих, хто його знав давно та спостерігав за його творчістю зблизька. Йому поталанило народитися в сім’ї митця – народного художника України Михайла Надєждіна. Що означає – поталанило? Життя часто підступно жартує, граючись неспростовною істиною, що на дітях першопроходців природа відпочиває. В даному випадку вона передумала. Михайло Володимирович був і справді першопроходцем, одним із найбільш послідовних прихильників андеграунду ще тоді, коли за це суворо карали. Це від нього Андрієві передалося прагнення авторської свободи і усвідомлення права митця самому творити себе та обирати собі кумирів. Зразками та прикладом, на яких формувався Надєждін-молодший, стали мистецтво Середньовіччя і бароко, живопис початку двадцятого століття, монументальна спадщина бойчукістів, революційна пластика Олександра Архипенка, народна картина й національна кераміка, іконопис, зокрема іконостас Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцях, створений у період найвищого розквіту барокового мистецтва в Україні.
Андрій Надєждін був багатогранним митцем та організатором – мистецтво і мистецтвознавство, живопис і графіка, книжкова ілюстрація, оформлення музеїв, організація виставкових експозицій. Я не буду говорити про все відразу. Скажу, як на мене, головне – розуміння художником космологічної сутності сущого. Воно входило у життя Андрія з українським фольклором, колекціями музеїв – Українського мистецтва, імені Дмитра Яворницького, Івана Гончара, народними картинами «Козак Мамай», філософією Григорія Сковороди, національною демонологією і Біблією та Христовими притчами, серйозною зацікавленістю українською звичаєвістю, обрядовістю. Звідти, наприклад, його улюблений персонаж – Кіт: то незворушний спостерігач, то хвостатий любомудр, то порубіжник поміж двох світів. Він присутній на багатьох полотнах художника. У картині «Ходить сон коло вікон» охороняє затишок і домашнє тепло, у «Зеленій неділі» символізує магію свята, у «Ряджених» являє собою щось набагато загадковіше, ніж обрядова маска. Під час Помаранчевої революції люди перебували у стані ейфорії, і тільки його Кіт не виявляв бурхливого ентузіазму. Полотно, присвячене тим подіям, супроводжують віршовані рядки автора: «Мій красний ангел, нам ще рано повертатись. На нас чекають дивнії діла». Он яким передбачливим виявився цей дивний персонаж Надєждіна з українського фольклору… і сам художник.
Традиція поєднувати зображення і слово йде від того ж «Козака Мамая». Легендарний образ козака-захисника народу Андрій Михайлович використав і під час написання посмертного портрета знаного літературознавця, фактичного відкривача українському читачеві поезій Євгена Маланюка – нашого земляка Леоніда Куценка після його трагічної загибелі. В картині є і ангел, і нечиста сила, є символ смерті. І серед цього реального й ілюзорного світу – Леонід Васильович з книгою в руках, віддалений від мирської суєти, у своїй головній іпостасі охоронця духовності нації. Самого ж Маланюка, над портретом якого працював довго і важко, художник зобразив у поєднанні його життя, боротьби і творчості.
Однією з характерних рис картин Андрія Надєждіна є їх насичена не тільки кольором, а й змістом декоративність. У його празникових картинах («Яблучний Спас», «Зелена неділя», «Вербна неділя») – це народні орнаменти, квіти, дерева, в євангельських сюжетах – ще й Дерево життя, сонце і місяць, зорі, хрести, янголи. Кожна деталь займає своє місце, кожна з’явилась там не випадково, а згідно зі смисловою чи живописною необхідністю. Це і є гармонія. Логіка полотен Андрія Михайловича менше всього ґрунтується на інтуїції, його роботи попередньо осмислені і зрежисовані. Нерідко він вдається до закінчених циклів – «Осінній світанок мого дитинства», «Євангельські роздуми», «Метаморфози сучасності», «Ангелів кулі не минають» та ін. У багатьох випадках експериментує, вдаючись до несподіваних ракурсів та світло-колірних співвідношень, часом обмежуючись лаконічною мовою знаків, а то й упритул наближаючись до абстракції. Він пропонує глядачеві не готові рішення, а запрошує його у співавтори, пропонує бачити картину, відчувати її як класичну музику, вітер в обличчя, біль зірваної квітки.
.
Я б не сказав, що творча спадщина Надєждіна-молодшого надто складна для розуміння. Але для того, щоб усвідомити, що нам хотів сказати художник, усе ж слід щось та знати. Його творчість настільки пронизана історичними колізіями, питаннями без відповідей і забутими істинами, що проникнення в образне поле автора потребує певних інтелектуальних зусиль. Характерна у цьому плані робота «Канівські мандри» («Канівська феєрія»), в котрій перед глядачем проходять віки, минувшина, де місто над Дніпром – лише епізод: «Повільно котиться Дніпро по неосяжному простору, несучи на своїх плечах тягар віків величний».
Його не полишало відчуття того, що ми до сьогодні перебуваємо у моральному, правовому розумінні ще на середньовічному рівні, хоч людство мало б жити за законами толерантності та, на жаль, з науково-технічним прогресом ми не виросли духовно. Жорстокість, нетерпимість все більше заявляють про себе і у «цивілізованому» двадцять першому столітті. Звідти сум в Андрієвих очах, котрий ховається за привітною посмішкою. І постійне звертання як до християнства («людина між добром і злом»), так і до народної традиції з її гуманістичним началом. Звідти й питання, які Надєждін поставив перед нами та заповів знайти на них відповіді.
Пам’ятаємо, Андрію.
Броніслав Куманський