Кропивницький – місто, як місто. Звичайний обласний центр чи не з єдиним козирем: знаходиться він посеред України. А ще тут є залишки земляної фортеці, яку деякі ентузіасти чомусь вважають мало не осередком місцевої цивілізації та унікальним шедевром фортифікації. Тим демонструють банальне невігластво.
По-перше, таких «унікумів» у Європі, між ними і в Україні, багато. І було б ще більше, якби, вийшовши з Єлисаветинської, Суворов не зруйнував Ізмаїльську, а Текелій – Запорозьку Січ. У світі є твердині більші за площею та потужніші за озброєнням, але є й менші. Є чотирикутні, пентагони, гексагональні, як тутешня. Отож, православні, гріх брехати, що лише ми обладаємо чимось «єдінствєнним і нєповторімим».
Не полінуйтеся набрати в Інтернеті хоча б Альмейда, Буртанж, Горьокаку, Наарден, Алба-Юлія. Усі вони заселені, доглянуті, святкові. А ось на Дону, поблизу станиці Старочеркаської, пнулась фортеця Святої Анни, закладена за указом імператриці Анни Іоанівни в 1730 році. Сьогодні про цю «старшу сестру» нашої фортеці нагадують лише занедбані земляні вали та кадри аерофотозйомки. З-під Ростова-на-Дону чується плач про загублену історію, стовідсотково схожий на єлисаветградський лемент.
Або ще яскравий приклад із-за поребрика. У 2010 році рипнулися у Петербурзі відновлювати давній Нюенсканс. Але тодішня губернаторша-путінка Валентина Матвієнко поставила жирний хрест на затії. Ну, справді, не славити ж за рідні рублі шведську фортецю! Цікава тоді бушувала полеміка! Одні, з огляду на прізвище чиновниці, винуватили «хохлов» у зриві відбудови. Матвієнківці, навпаки, рвали комірці, мовляв, через запропоновану шведами допомогу ті ж «хітриє хохли» поширять свій згубний вплив на рашку. Очевидно, саме тоді московити обкатували на власних полігонах ідеї гібридної війни.
Однак, повернемося до часу, коли цариця Єлисавета вимріяла, а імпортний інженер-фортифікатор Менцеліус втілив задуми у життя, почавши насип земляної фортеці в степовому Приінгуллі. Головний вал мав висоту 19 футів, товщину – 18 футів. Висота равелінів – 16 футів, гласисів – 7 футів, глибина ровів – 18 футів. Артилерійське озброєння фортеці складалося з 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортирок.
І тут – увага! У деяких сучасних публікаціях замість футів (1фут = 0,3048 метра) непомітно вигулькнули метри. Таким фокусом справжні параметри укріплення раптом стали втричі соліднішими. Вважатимем, що те трапилося через незнання і традиційну гігантоманію – та ж сама Цар-пушка, що ні разу не стріляла і Цар-колокол, який ніколи не дзвонив.
Достойна Петрова дочка на Інгулі, як і батько на Неві, декларувала, ніби прийшла на неосвоєну землю, в Дике Поле, аби принести сюди світло правди і прогресу. Та ще захист від зовнішніх ворогів. Такі ж думки, як не дивно, сповідують і сучасні «арапи Петра Великого», апологети «русскаво міра». Але колись міський голова Пашутін без зайвих церемоній заявив, що кріпость звели для упокорення українців-гайдамаків, не хотіли чужинського гніту. І справді, фортеця в 1775 році, зразу ж після зруйнування Запорозької Січі, втратила своє воєнне значення.
Зауважимо теперішні описи об’єкта: «На території фортеці було розбудоване ціле місто, в центрі якого стояла дерев'яна Свято-Троїцька церква, що з 1755 по 1801 роки мала статус соборної. Солдатські казарми були розраховані на 2200 вояків». А ось ще цитата: «Ее площадь составляла 57 га, что позволяло разместить на ее территории гарнизон постоянной численностью свыше 1000 солдат с необходимым запасом оружия и продовольствия».
Взявши циркуль і лінійку, врахувавши різні системи мір, по плану землеміра Рябкова, знаходимо, що захищена валами площа фортеці склала 11-12 гектарів, а не 57.
Якщо рахувати за ротним принципом, то для 2200 солдатів на 11 реальних гектарах, треба мати 22 казарми розміром 40Х10 м з двоярусними нарами. Плюс приблизно такий же за площею життєво необхідний майданчик біля кожної. Плюс 14-кімнатний будинок явно не казарменного типу для Потьомкіна. Плюс житло вищого і нижчого офіцерського складу (200 осіб) та обслуговуючого персоналу (100 осіб). Бо не захоче ж армійський бомонд, за винятком хіба що дивака Суворова, ділити з рядовими нічні амбри казарми. Плюс церква і помешкання для кліру. Плюс штаб та адміністративні будівлі, цейхгауз, пороховий погріб, продовольчі склади, кухня, 4-5 їдалень, пральня, лазня, госпіталь, майстерні, гарнізонний обоз. Приблизно з 50 будівель. І, зрештою, позиціїї зі 150-ма одиницями важкої артилерії, які ні за яких обставин забудовувати не можна було. Еге ж, ніби ярмарок в центрі сучасного Кропивницького, мурашник якийсь! Тому думаємо, що за такої забудови 2,5 тисячі люду в межах фортеці – забагато. А якщо додати ще й місцеве населення, яке ховалося за валами, коли 1769 року до Єлисаветинської провінції вдерлися татари? Тут щось не клеїться, навіть при назві «фортеця однієї битви». Відповідально кажемо: ніякої облоги і тим більше битви тут не відбулося. Генерал-майор Ісаков з компанією сидів, як миша в нірці. А пізніший пасаж про переможну вилазку Багратіона – казка для дітей, приплетена заради відомого прізвища. Насправді це був не «бородінський» князь Петро, а якийсь маловідомий Іван. Навіть не родич Петра. До вигадок належить і «дослідження» ще одного краєзнавця, котрий в екстазі пошуків істини дописався, ніби в нашій неприступній цитаделі засіло аж «5800 человек (3 пехотных полка – 1800 человек, по 2000 легких войск и малорусских казаков)… Исаков был лишен возможности по малочисенности войска восприпятствовать разорению края, к тому же кавалерия была изнурена, а казаки оказались неопытными в действиях в поле».
Усе як завжди у русні: якщо перемога, це їх здобуток, а якщо поразка, то винні малороси. Згадаймо хоча б недавні путінські заяви, хто виніс на своїх плечах так звану Велику Вітчизняну війну.
Один з краєзнавчих сайтів пустив у світ міф, ніби з фортеці назовні вів підземний хід. Не перечимо, могло таке бути. А от деталі… Початок ходу знаходився в одній із внутрішніх будівель, а замаскований вихід аж на скелястих берегах Сугоклеї. Команду копачів заради таємниці розстріляли. Секрет ніби знав тільки комендант. При турецькій облозі він загубив ключа, на якому був викарбуваний план ходу, знайшовши який, «браві ребятушки» часто тікали від ненависної солдатчини. Подумати тільки! Невже тут під землею знаходилися катакомби, подібні одеським, щоб креслити їх план? І яких розмірів був ключ, щоб викарбувати всі гілки придуманого лабіринту? Ця романтична і водночас дурнувата версія яскраво свідчить, як деякі казкарі вільно й некритично трактують історію. Адже такий тунель, щонайменше два кілометри по прямій, вийнявши 4000 кубометрів ґрунту, у таємниці прорити неможливо. Словом, Дюма-батько з графом Монте-Крісто відпочивають.
А як вам ось такий монолог сучасного Платона про степову Атлантиду?
«Некогда существовало некое государственное образование с высоким уровнем строительства мегалитических сооружений и городов. Каждый город имел своих правителей, они умирали и их хоронили в «Звездных могилах». Вид звезды обозначал принадлежность именно к этому государству, и, скорее всего, в определенный период. Для некоторых строили мегазвезды, например, в г.Запорожье (не сохранилась) и г.Кировоград, все они были обнесены камнем. Каменная кладка укрепляла сам могильник и не являлась оборонительной стеной. Государство было уничтожено, технологии забыты, начались войны и хаос. Территории переходили из одних рук в другие, а «Звездные могилы» начали перестраиваться под «Звездные крепости».
Не обходиться в деяких пулікаціях без втручання НЛО та Вищого Космічного Розуму. З часом автори і самі починаюь вірити в написане. Інші фантазери ще додають, що в давнину «зіркові фортеці» стояли на газових родовищах і використовували для своїх потреб газ. А ті, що на річках, виробляли електроенергію за рахунок течії. Газом і водою історія не ощасливила Єлисаветград, а накинула тільки імператрицю Єлисавету. От якби навпаки! Тоді можна було б вважати, що свята покровителька міста прихильна до своїх підопічних.
Леонід Багацький
На світлині: фортеця з висоти пташиного польоту