В «Историческом очерке…» Олександра Пашутіна сказано, ніби в голому степу головний генерал краю Мельгунов 1764 року за наказом цариці Катерини ІІ викопав першу ямку для першого саджанця. Дивно, звідки імператриця знала, що треба було копнути лопатою саме тут, а не, скажімо, десь на освоєній вже Полтавщині. Доглядати посадки приставили якогось ієромонаха Герасима, і цей геній «саду-городу-пасіки» попрацював так, що вже 23 серпня наступного 1765-го рапортував начальству про урожай «с представлением ведомости овощам, находившимся в том году, в бывшем казенном саду». Через місяць (стільки часу треба було добиратися) прапорщик Вербин доставив до «північної Пальміри» господарський обоз із овочами й фруктами того чудесного ужинку.
Ну, добре, з овочами ще так-сяк, але з фруктами явний перебір – яблуні, груші й виноградна лоза так швидко не плодоносять. Певно, хитруни закупили готовий товар у Криму та видали за свій. Мельгунов і Потьомкін були мастаками побудови подібних «дєрєвєнь». З іншого боку, сади могли існувати тут і раніше, але тоді вщент розсипається імперська небилиця, ніби тільки росіянці принесли в «дике поле» справжню цивілізацію.
Утім, імператорська кухня до сугоклейських делікатесів швидко збайдужіла, бо вже при епідеміях чуми 1770-71, 1783-1784 та 1813 років в саду почали ховати померлих від страшної хвороби. Справді ж, хіба ризикнули б вірнопіддані так злочинно нехтувати здоров’ям помазаників Божих, користуючись плантаціями?
Що ж послужило справжньою причиною їх занепаду? Та реально банальні страхи перед Коліївщиною, хвилі якої докочувалися до тутешніх фортечних валів. Гайдамаки гуртувалися біля Лелеківки, у Злодійській балці, в межах Міського саду. І ні словечка в Пашутіна про те, що уряд тоді через їхні набіги навіть планував зруйнувати кріпость Св.Єлисавети та евакуювати колоніальну адміністрацію аж за Дніпро в Кременчук. Так писала Наталка Полонська-Василенко в роботі «Заселення Південної України в половині XVIII ст. (1734-1775)».
Зі знаменитим «потьомкінським» дубом у Міському саду у Пашутіна теж помітні грубі накладки. Велетня спиляли десь у 1920-х і по річних кільцях обрахували вік дерева у 473 роки при діаметрі стовбура 143 сантиметри. Поряд росли ще два дуби діаметрами 93 і 89 сантиметрів. Нескладні підрахунки показують, що в часи Потьомкіна старший брат вже мав за плечими 320-річний вік. Отже, за такий довгий термін з однаковою готовністю ховав улітку під тінистою кроною від млосно пекучого степового сонця багатьох видатних діячів, як місцевих, так і зальотних. Князь Михайло Глинський, його племінниця Олена Глинська (мати Івана Грозного), Остап Дашкович та інші Мамаєвичі – виходці з цих країв – втішалися живлющою його прохолодою. Про князя Байду Вишневецького або гетьманів Сагайдачного, Хмельницького, Виговського, Дорошенків (діда і внука), Мазепу, кошових Сірка, Гордієнка та Калнишевського вже й не кажемо – вони сходили цей край вздовж і впоперек задовго до Грицька Нечеси-Потьомкіна. То доречніше було б іменувати знаменитий дуб в честь котрогось з цих героїв.
Пашутін запевняв, ніби під цим дубом Потьомкін часто проводив штабні наради перед облогою Очакова. Але чого б то генералам було збиратися холодною і грузькою весною 1788-го не в затишному приміщенні, а далеко від зручностей під голим деревом, коли віття ще навіть не вкрилося листям? Адже виступ у похід почався у травні, то підготовка велася ще раніше. А далі, як згадували учасники облоги перекладач Роман Цебриков та австрійський посол Шарль де Лінь, впродовж усієї кампанії аж до грудня «світлійший» безвиїзно перебував на позиціях. Тож нав’язливі спроби поєднати особу, подію і дерево є штучними, бо якщо вельможа й ніжився там у тіні, то це трапилося аж ніяк не в очаківську облогу.
Послідовники Пашутіна пішли у міфотворчості ще далі. За їхніми версіями, прохолоджувались під дубом разом з Потьомкіним ще Суворов та Кутузов. До фельдмаршала Рум’янцева і Омеляна Пугачова черга чомусь не дійшла.
З подібними пасторалями просто біда. То знаходяться свідки, як Катерина ІІ почепила на молоду гілку того дуба коштовний перстень зі своєї руки, а наївна Маруся Никифорова аж через півтора століття хотіла його знайти. Цікаво, звичайно, але тільки не для тих, хто зачаровувався творчістю Едгара По з його «Золотим жуком». То з’являється відверто тупа історія про мародерів, котрі пограбували сусідні чумні могили, щоб сховати знайдені скарби тут же поряд в дуплі дуба-велетня. Або варто було Олександру Пушкіну відмітитись у Єлисаветграді, як його враз прикували «златою цєпью» до пам’ятки природи. А от Адама Міцкевича, поета, не менш талановитого, ніж Пушкін, котрий побував у місті приблизно в той же час, не удостоїли такої честі й не дали напитися з цілющого джерела, що в оповідях сучасних краєзнавців раптом забило під дубом. І якщо джерело сьогодні неможливо знайти, то, кажуть, тільки тому, що пам’ять людська занадто коротка. Дивно трохи: «Нарзан», «Боржомі», «Миргородську», «Моршинську» люди знають здавна до сьогодні. Навіть місцеву «Кришталеву» з Новгородки не забули, а цілюща вода з Міськсаду безслідно випарувалася.
Ось так потроху на Єлисаветград натягується жупел «державного центру», місто водночас стає «військовою столицею» і «резиденцією государів» для роботи і відпочинку («Я приехал к вам, чтобы у вас отдохнуть!» – якось ніби заявив Микола I). Марк Алданов на таке явище в романі «Бегство» реагував: «Я ничего не имею против самой глубокой провинции, но всё-таки смешно, что Симбирск объявил себя городом-светочем, а Елисаветград столицей мира».
Пізніше Міський сад як частина міського господарства пішов по руках в оренду, занепав, і став схожим на парк тільки після передачі його 1829 року до військового відомства. Цінителем і благодійником зеленого масиву проявив себе командир тутешніх військових поселень генерал Дмитро Остен-Сакен. Та й було з чого. Кошти на розвиток йому вдалося «вибити» через височайший дозвіл з доходів міської думи. Це при наявності ще й тисяч дармових робочих рук з числа безмовних і безправних військових поселенців. При застосуванні названих стимуляторів росту парк ожив. Виконані додаткові насадження, облаштований і доповнений купальнею пляж. Алеї, квітники, танцювальний зал, більярдна, оглядові ротонди з лавами тощо.
Остен-Сакен і себе не скривдив. Тут же в саду мав квартиру, відповідну рангу, де й проживав улітку по сусідству з підлеглими військово-поселенськими чинами. Такий собі райський куточок, схожий, мов дві краплі води, на сьогоднішній в районі Лісопаркової. Дмитро Єрофійович, без сумніву, засідав зі штабістами під знаменитим дубом. Однак ніхто – сучасники Афанасій Фет, Андрій Достоєвський і пізніше сам Пашутін такого не згадали. Не написали й того, що Сакен при всіх своїх заслугах не «тягнув» на іменне дерево. Бо навіть суворий Микола І звелів залити його піхви разом із шаблею розплавленим свинцем, оскільки Дмитро Єрофійович був хворобливо збудливий, звершуючи свій скорий, часто неправий, суд. А потім до кінця життя безперервно відмолював гріхи та роздавав милостиню жебракам і убогим, жорстоко караючись після екзекуцій. Про це йдеться у роботі Д.В.Федорова «На царском пути».
Паркову естафету після чергового забуття підхоплює міський голова Олександр Пашутін: «В последнее время на городской сад, бывший казенный, вновь обращено внимание; при нем находится садовник, который там же живет, и сторож, разведены цветники и построена оранжерея, растения и дороги по возможности содержатся в порядке. Что касается надзора за целостью в нем растений, то таковой представляется крайне затруднительным, вследствие с одной стороны обширности сада, а с другой вследствие соседства двух деревень и городских землянок, что также весьма неблагоприятно отражается на нем. С 1-го Мая 1897 года в городском, бывшем казенном саду открыты для публики буфеты, устроенные гг. Каменичным и Тартаковским, происходят ежедневно гулянья, четыре раза в неделю и по праздникам играет военная музыка. Сад соединен с городом телефоном. В этом же году предполагается провести в городской сад электрический трамвай». Що й зробили.
У роки так званої громадянської війни сад знову впав у запустіння. Дещо оживився тільки в добу НЕПу. Правда, тоді ж позбувся своєї головної візитівки – майже 500-літнього дуба. Спиляли аксакала заради деревини. І, певно, не для палива, як заявляють деякі сьогоднішні дослідники, а як цінний матеріал для виготовлення меблів. Ну, дрібне гілля й кору все-таки спалили в пічках, але основна маса пішла на художньо оброблені деталі столів, шаф, крісел, ліжок, диванів, паркету та іншого антуражу багатих інтер’єрів новітніх буржуа – дітей «нової економічної політики». Погодьтеся, що таку помпезну аферу без потурання влади, солідних фінансових і технічних можливостей із залученням достатнього людського ресурсу, провернути не вдалося б. Та ще й з офіційною передачею Зінов’євському краєзнавчому музею плахи-раритету зі стовбура для експозиції. Години не минуло б, щоб від доброзичливців не надійшов би сигнал «куди треба», що якісь неформали плюндрують народне надбання. Тож, краєзнавці, не втрачаймо надії виявити старі меблі з того заповітного дуба в Ільїновій, або в колекціях інших антикварів.
Знайти щось особливе про Міський сад 30-40-их років важко. Він повторив один в один історії інших подібних культурно-соціальних об’єктів. Деякий довоєнний розвиток, а потім – запустіння в період окупації, коли жителі міста і села активно споживали паливний ресурс рекреаційних насаджень. Тоді ж трамвайна лінія до зони відпочинку, як і всі інші, була зруйнована та розкрадена і в період відбудови не відновлювалась. Німці короткий час виношували плани створення в Кіровограді грально-розважального центру, де й Міському саду теж знайшлося б застосування. Але, як знаємо, дурень думкою багатіє. Усі паркові збитки від окупації документально покладені на Німеччину і включені у стягнення репарацій.
Післявоєнний період оживив відвідування парку, але нічого не додав до сформованої ще при Остен-Сакені культурної програми: купання в Сугоклеї, прогулянки на прокатних човнах, щедрі відвідини буфетів не тільки заради ситра, морозива, але, здебільшого, задля спиртного, без якого і свято, не свято. Хтось згадає появу тут після війни стадіону, але ще на плані міста 1913 року Павла Рябкова вказане місце циклодрому, який крім велосипедних прогулянок і змагань призначався ще й для гри у футбол. Тож люд тепер юрбами добирався сюди пішки, аж доки не відкрили міський автобусний маршрут.
Відновилися так звані масові народні гуляння. Якщо за царизму вони відбувалися на Різдво, Великдень, Спас, Трійцю, Покрову, то тепер приурочувалися до Першого травня після святкової демонстрації, до Дня Перемоги та інших радянських червоних дат. Та і як їх було не відмічати, якщо масив тепер так і називався – парком Перемоги. Також широко у 1954 році відзначено 300-річчя возз’єднання України з Росією. Неподалік започаткувалася щорічна обласна виставка досягнень народного господарства з галузевими і районними павільйонами. Потім ті павільйони після відмови від виставок слугували притулком митцям – скульпторам, художникам, будівельникам-реставраторам у якості майстерень.
Слід, проте, знати і про деякі ноу-хау соціалістичної доби. Під кронами старих дерев влаштовувалися піонерські табори для школярів, котрі влітку відходили на канікули. Як-не-як, це було краще, ніж тинятися без мети вулицями міста. А ще завод «Червона зірка» обзавівся там профілакторієм, – своєрідним будинком відпочинку з бібліотекою, ігровою кімнатою, кріслами-гойдалками в альтанках, спортивним майданчиком і безплатним харчуванням, – де робітники «ЧЗ» за рахунок профспілки без відриву від виробництва відновлювали трудовий потенціал. Словом, той же піонерський табір для дорослих. Скажемо зразу, не всім подобалися повсюдні написи: «Не палити!», «Не смітити!», «Квіти не рвати!». Тоді дядьки, заздалегідь зговорившись і отоварившись, йшли у зелені нетрі подалі від очей і вух персоналу «відновлюватися» по-своєму.
Зараз Міський сад, як колись 500-літній дуб, вінчають 180-метрова телевежа і відпочинковий комплекс «Тиха гавань».
Леонід Багацький