Чи можна змінити світ, коли ти навчаєшся в школі? Так, переконані юні зоозахисниці. Вони годують безпритульних собак та шукають дім для пухнастиків, яких власники покинули напризволяще. "Ковчег" допомагає чотирилапим у Кропивницькому, а PawClub – у Знам’янці. Дівчата розповіли "УП. Життя", як їхнє дитинство вплинуло на рішення зайнятись зооволонтерством, чому допомога тваринам важлива під час війни, і як маленькі добрі справи можуть зробити чотирилапих щасливішими. Далі – їхня пряма мова.
Я – Софія з Кропивницького, закінчила школу і планую навчатися психології. Тваринками я почала займатися з 8-9 класу, коли була учасницею соціально-психологічного театру "Sociolla". Ми їздили до притулків волонтерити, потім взяли участь у програмі UPSHIFT від ЮНІСЕФ, і з’явилась ідея створити проєкт із захисту тваринок – "Ковчег".
У нашій команді четверо: двоє абітурієнтів, я і Володимир, та двоє студентів, Марія та Максим. Ми всі були знайомі ще зі школи. У кожного вдома є тваринки. Ми одразу зрозуміли, що це наша тема, бо зараз, особливо під час війни, є дуже багато тварин у біді.
"Наше ім'я "Ковчег" стало пророчим"
На жаль, наше ім'я "Ковчег" стало пророчим, бо вже влітку росіяни підірвали Каховську ГЕС. Коли сталася ця трагедія, ми зрозуміли, що якщо наш проєкт допоможе хоча б одній тварині, всі вкладені зусилля, якісь сварки та нерви, які були в команді, повністю виправдають себе. Евакуювати тварин їздять повнолітні волонтери. Саме з наших знайомих цим займається Катерина Дорош, власниця притулку "Бім", волонтери Krop:hub. Катя розповідала, що тоді все було затоплено, під’їхати було неможливо, собак і котів виловлювали на човнах. На жаль, від стресу та голоду вони ставали набагато агресивніші. Багато тварин помирали.
Нас просто не допустили до цього, бо треба реально досвідчені волонтери з дуже міцною психікою. Але ми з командою збирали евакуаційні набори, в які входили спреї від бліх, ліки для поранених собак, ласощі, заспокійливе і самі переноски. У наших переносках досі возять тваринок.
Ми побудували три карантинних вольєри у притулку "Щасливий пес" – туди селять нових собак, які проходять певний інкубаційний період, щоб зрозуміти, чи агресивна тварина, провести обробку, щеплення. У притулку "Бім" проводили фотодень – тварин знімали фотографи-початківці, щоб потім викласти фото в соцмережах притулку. На поранених тваринок багатьом складно дивитися, а гарні фото з психологічної точки зору привертають до себе більше уваги. Також у нас є комікс про песика Бадді, який зараз поширюється містом. Марія написала сюжет, а я намалювала його. Це історія песика з Бахмута, якого, на жаль, покинула сім'я, але потім його знайшли наші волонтери, які їздять в зону бойових дій. В результаті він знайшов нову родину.
"Не пам'ятаю час, щоб вдома не було тварин"
Напевно, любов’ю до тварин я завдячую своїй мамі, бо і вона, і дідусь дуже люблять тварин. Я не пам'ятаю час, щоб у нас вдома не було тварин. Багато з них були набагато старші за мене. Ми часто забирали собак собі додому з вулиці. Мій кіт також з вулиці.
Я вважаю, що батьки можуть з раннього віку приводити дітей до притулків, до спокійних собачок та котиків. Це може бути сімейне дозвілля – разом допомогти притулку, поприбирати або, якщо ви боїтеся брудної роботи, взяти собачку на вигул. Такі прості речі дають дітям розуміння того, що тваринам також хочеться тепла, піклування. А підлітки, на мою думку, можуть компанією зібратись на толоку, скинутися грошима, завезти в притулок мішок корму або навіть вмовити батьків забрати собі тваринку.
Також у притулках можна взяти опікунство – щомісяця донатити певну суму на догляд за конкретною собачкою чи котиком. Так ти будеш знати, що це твій улюбленець і в нього все буде добре.
Тваринам допомагати не менш важливо, ніж людям, бо, по-перше, тварини не здатні зарадити собі самостійно. Люди приручили тварин, одомашнили їх. По-друге, це важливо з екологічної точки зору, бо загиблі тварини – це інфекція, ризик епідемій. По-третє, ризик сказу та інших хвороб. Чим більше бездомних тварин знайдуть сім’ю, тим краще.
15-річна Поліна зі Знам'янки волонтерила ще з 13 років
Я – Поліна з Кіровоградської області, з маленького містечка Знам’янка. Зараз я перейшла в 10 клас і займаюся волонтерством. Люблю читати та спілкуватися з людьми, бути активною і завжди перебувати в якомусь русі. Ще з дитинства я любила тварин, піклувалася про них. Нікому не дозволяла ображати, навіть погано про них жартувати. У мене є кіт Нацу – він як дитина для мене.
Я почала допомагати тваринам з проєкту "Волонтер+", коли мені було років 13. Ще раніше я проводила акцію з друзями, щоб допомогти місцевій організації, яка займається тваринами. Вона постійно була в боргах: не вистачало коштів, щоб погодувати чи стерилізувати тварин. Ми збирали гроші на корм, шприци, лотки, наповнювачі та всі потреби для тварин. Потім ми з друзями взяли участь у проєкті UPSHIFT, створили просвітницький проєкт PawClub. Нас було четверо людей від 14 до 16 років.
Зараз допомога тваринкам – це моє хобі. Ми допомагаємо волонтерській організації "Дай лапу", привозимо корм, ліки, робимо іграшки, проводимо майстер-класи, лекції, тренінги, зокрема у школах
Деякі люди навіть не знали, що можна взяти тварину з притулку безкоштовно, і питали нас "Скільки це коштує?". Ми намагаємося виконувати просвітницьку роботу. Наприклад, проводили захід з кінологом про домашніх тварин – як треба дресирувати, щоб не пошкодити психіку тварини, що має бути в кожного господаря, щоб його тварина була щасливою. На наші заходи приходять і діти. Наприклад, ми проводили вікторину-квест про притулки, розповідали цікаві факти. Зазвичай діти кажуть, що їм дуже цікаво і вони тепер допомагатимуть, будуть приносити щось у наші бокси.
Хеппі-бокси – це бокси, які ми ставимо у школах, в рамках проєкту PawClub. Туди діти приносять корм, наповнювач, лотки, мисочки – усе для тварин. Поки що ми поставили їх у двох школах, бо складно спочатку домовитися з директором. Діти принесли туди багато всього. Наприклад, першого разу нам вдалося зібрати 21 кілограм допомоги, яку ми передали у "Дай лапу".
Важко доносити людям, що тема тварин важлива, бо багато хто каже, що це зараз не на часі. Але ми вважаємо, що ця проблема буде актуальною завжди. Тварини є і під час війни, вони також стресують, отримують травми.
У нас є плани заохотити більше людей до нашої діяльності, можливо розширити нашу команду. Деякі підлітки вже нам писали із запитанням, як до нас потрапити. Коли вже почнеться школа, тоді напевно візьмемо ще когось в команду.Найприємніше в зоозахисті – сама думка, що ти допомагаєш. Ти витрачаєш гроші та точно знаєш, що якась тваринка смачно поїсть. Це приносить радість.
Олена Барсукова, Українська правда. Життя