У перший день Нового року – ювілей непересічного художника Фелікса Полонського. Його голос у мистецтві – тихий, ліричний. Але неповторний.
Приглянься, зупинись – і ти поринаєш у якийсь абсолютно незвіданий та неосяжний розмаїто-колоритний світ чаклуна від пензля, переживаєш хвилини творчого злету автора, перетворюючись чи не на ворожбита-хіроманта, якщо й не по мапі долонь, звиклих до пензля та мастихіна, то по всьому наявноекспонованому розмаїтті розмірів, фактури, кольорової гами, відчуваєш авторські пошукові світи.
Тут все дихає неабиякою позитивною енергетикою, все наснажене високою художньою естетикою. В активі художника тематичнокомпозиційні роботи, натюрморти, графічні твори, але, як на мене, вражають глядацьку уяву все-таки пейзажі. "З усіх пір року я найбільше люблю осінь, а тому й переважна частина моїх полотен – це данина її контрастам", – зазначає сам художник. У тому, що художня муза Фелікса Полонського на імення Осінь може бути абсолютно різною, на будь-якій його виставці зміг пересвідчитись кожен. Ось вона – світло-вохриста, ось – кармінова, а там далі – як у цитаті з твору Ліни Костенко, коли "високе небо проворонив птах/ і вогнища мов кинуті цигарки/ щоночі дотлівають по садах/ сади стоять обдмухані вітрами/ листки летять, киваючи гіллю...", або й ще якась інша осінь – від Фелікса. Але при всьому наявному розмаїтті відчувається, що не полюбляє митець сіро-чорно-брунатного, навіть пишучи постлистопадове, зодягає природу в синьо-лазурові шати. Така моя суб'єктивна, але водночас багато в чому й об'єктивна думка.
А про творчу та навколотворчу кухню в одному із вернісажних закутків повідав сам автор:
Ф.П.: – У 1968-му я з відзнакою закінчив живописне відділення художнього училища у російському Іваново, а в 1969-му вже дебютував на обласній виставці, працюючи в Кіровоградському худфонді. Наступного ж став лауреатом обласної премії імені Ю.Яновського – була тоді така для творчої молоді. Потім брав участь у всіх міських, обласних, республіканських виставках, таких як "Мальовнича Україна", "Осінній салон", а ще – у місті Вуперталі (ФРН, 1999)...
– Які особистості вплинули на Вашу творчість?
Ф.П.: – Перш за все – це мої фахові викладачі, члени Спілки художників колишнього СРСР С.М. Троїцький та І.Д. Калашников. У різні роки мені багато хто подобався, але якогось вирішального впливу не мав жоден. Хотілося б теплим словом згадати незабутнього Бориса Михайловича Вінтенка – мого сусіду по майстерні, він власним прикладом навчив мене серйозному ставленню до творчості, віддаючися їй щоденно і повно...
– Чого все-таки прагне у своїй творчості художник Фелікс Полонський?
Ф.П.: – Кожен митець повинен сприяти відродженню національної культури, розвиваючи для цього сучасне образотворче мистецтво. Прагну цього і я. Але обов'язково слід торувати свою власну стежку.
– Тепер запитання суто терапевтичне – від дільничного лікаря Вашої родини. Чи має образотворче мистецтво лікувальний вплив на глядача? Якщо так, то що тоді "лікує" самого художника
Полонського?
Ф.П.: – Має безсумнівно! Коли й не лікувальний, то обов'язково – оздоровчий. Недарма суспільство відвідує музейні експозиції, прагнучи долучитися до певних рівнів творчого піднесення того чи іншого автора. Особисто для мене важливо при цьому отримати ще й естетичну насолоду, а вона спонукає до життєвої рівноваги, спокою, гармонії, бо лише в такому стані життя має свій сенс...
– Чим переймається художник Полонський поза творчістю?
Ф.П.: – З дитинства багато читаю, люблю поезію, а ще – музику, спорт. Щодо останнього, то ще зі школи захоплююся радіолюбительством. Є такий різновид – "полювання на лисиць", де, крім неабиякого фізичного здоров'я, слід добре розумітися на радіотехніці. Тож не мистецтвом єдиним...
Володимир Могилюк