«Видатний українець, демократ чистої води», – так назвала єлисаветградського лікаря Михалевича громадська діячка, педагогиня Софія Русова. Що ж він зробив, аби заслужити таку характеристику?
У всі часи були і будуть люди, для яких служіння своєму народу – непоказне, щоденне – понад усе. Вони, мов каталізатор, прискорюють швидкість «хімічних реакцій» у своєму оточенні, власними вчинками доводять: кожний із нас здатен робити добрі справи задля громади.
«Як цілому народу корисно знати своє минуле, так – і окремій людині. Відкіля ж черпати досвід, навчання для життя, як не з минулого?» – міркування, стовідсотково підтверджене сьогоденням, належать незвичайному єлисаветградському лікарю Опанасу Івановичу Михалевичу.
Його коріння – в селі Скуліне тодішнього Ковельського повіту Волинської губернії, де 1848 року народився в сім’ї священника. Навчався у семінарії, але перевівся до Ровенської гімназії, закінчив її екстерном і вступив до медичного факультету Київського університету. Здібного випускника залишили працювати при університетській хірургічній клініці. На студентські часи припадає зв’язок майбутнього лікаря з київською українською Громадою. Дружба з її керманичами Володимиром Антоновичем та Михайлом Драгомановим привернула увагу влади і через деякий час Михалевича вислали з Києва. Він працював на посаді земського лікаря в різних містах, одружився з простою селянкою, і шлюб цей тривав багато десятиліть.
У 1978 році доктор Михалевич приїздить до Єлисаветграда. Тут уже діяв український гурток, однією з центральних фігур якого був Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий). Збиралися то у Михалевича, то в оселі Тобілевича (тепер приміщення літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого). Михалевич оповідав про діяльність київської Громади, гуртом читали прогресивну літературу, деяких авторів перекладали українською. За спогадами Євгена Чикаленка, у той час старшокласника Єлисаветградського реального училища і члена гуртка, а згодом – відомого мецената, «…на учнів своїх Михалевич мав великий вплив не тільки своїм широким розумом, але й сердечністю, щирістю, вірою в людей».
Лікарською практикою Михалевич заробляв значні гроші, але нічого не брав з бідних пацієнтів, допомагав їм ліками та грішми. Значну частину заробітку віддавав на купівлю книжок та брошур для шкільних бібліотек, фінансово підтримував учасників політичних антиурядових гуртків, що нелегально приїздили до Єлисаветграда.
Думка Михалевича багато важила для Карпенка-Карого. Помітивши літературний хист Івана Карповича, лікар наполягав, аби Тобілевич спробував написати щось самостійно. Так з’явилося оповідання «Новобранець». Коли на початку 1880-х років для майбутнього драматурга настали важкі часи – збиралися хмари на роботі в поліцейському управлінні у зв’язку з його політичною діяльністю, тяжко хворіли донька і дружина (остання – безнадійно) – дружба з О.І. Михалевичем була єдиною моральною підтримкою Івану Карповичу. Загалом, спілкування тривало все життя. І навіть трагічний діагноз – рак селезінки – корифею української сцени вперше поставив саме Михалевич. На жаль, київські лікарі і німецький спеціаліст Боаз підтвердили сумний вирок. У липні 1907 року, менш як за два місяці до своєї смерті, Карпенко-Карий в листі до брата Панаса Саксаганського непокоїться: «Опанас Іванович заслаб… жду листа від його сина Фані».
У 1885 році доктора Михалевича разом з іншими членами єлисаветградського гуртка було заарештовано.
У свій час літературно-меморіальний музей отримав із Державного архіву Одеської області копії деяких поліцейських документів, що стосуються цього періоду. Наведемо уривок «Об украинофилах» мовою оригіналу: «Кружок Е-ских [єлисаветградських – Л.Х.] украинофилов, как уже было сказано, состоял в 80-81 г. из Михалевича, И. Тобилевича, Дьяченко, Чикаленко, Тарковск. (временно, Дяченко, Волошинова, а также мож. б. Грабенко и И. Линкевича. <…> Не может быть сомнения в том, что он находился в сношениях с Киевским украинским кружком, как старым так и новым. Это доказывается тем, что Тарк. и Чикаленко по приезде в Киев поступили в оба эти кружка по рекомендации Михалевича и И. Тобилевича. <…> Это доказывается тем напр., что «украинофилами» Тарк-му [Тарковському – Л.Х.] был [нерозбірливо – Л.Х.] оттиск стихотворений Шевченко для распродажи, для «украинофилов» Т. передал Михалевичу через Дуд. нелег. литературу (хохлацкую) и т.п.»
Два роки Опанаса Івановича тримали в одиночній камері одеської в’язниці. Щоб не гаяти часу, він вивчив грецьку і англійську мови. Останню – так добре, що згодом передплачував медичний журнал цією мовою і читав Дарвіна в оригіналі.
Протоколи допитів Михалевича збереглися в Петербурзькому архіві. Він не дав жандармам жодного приводу до арешту Тобілевича. Тому, попри всі підозри, Іван Карпович потрапив під гласний нагляд поліції у Новочеркаську, а Михалевич був висланий на п’ять років до Сибіру, в село Тунку Іркутської губернії. На засланні записував оповідання і пісні місцевих жителів, кілька нарисів було надруковано в одеському часописі «По морю и суше». Для дітей залишив спогади про історію своєї родини «Хроніка Скулінських-Михалевичей».
Лікарська практика на засланні Опанасу Івановичу була заборонена. Пізніше, з огляду на його численні клопотання, а також повну відсутність у великому районі будь-якої допомоги, іркутська адміністрація змушена була такий дозвіл дати.
Разом з Михалевичем до Сибіру поїхали дружина і четверо дітей. Діти дістали гарну навчальну підготовку, бо в одній хаті з Михалевичем жив політичний засланець Юзеф Пілсудський (пізніше – маршал польського сейму). Він став учителем маленьких Михалевичів. Згодом хлопчики дуже добре навчалися в єлисаветградській класичній гімназії.
До Єлисаветграда Опанас Іванович повернувся на початку 1890-х років. У політичних організаціях участі більше не брав. Його засмучував брак одностайності серед українців. «Коли мене питають, якої я партії, я відповідаю – партії Михалевича».
У вільний час переклав українською «Багатство народів» Адама Сміта і надіслав письменнику Володимиру Короленку до Полтави. Згодом надрукував цю роботу в Галичині і подарував весь наклад організаціям «Просвіта». Крім приватної практики, співпрацював з Червоним Хрестом, читав лекції на заводі Ельворті.
Наприкінці 1890-х років Михалевич працював на посаді лікаря міської лікарні. У державному архіві Кіровоградської області у фонді Єлисаветградського земського реального училища зберігається кілька медичних довідок 1900-1902 років, виданих Опанасом Івановичем учням цього закладу і завірених його особистою печаткою.
Лютневу революцію Михалевич вітав, зараз же пішов читати галицьке видання «Кобзаря» робітникам заводу Яскульського.
У буремні роки громадянської війни посаду в міській лікарні Опанас Іванович втратив, приватної практики майже не було, померла дружина, в квартиру підселили чужих людей. Михалевич дуже бідував і тільки на початку 1924-го отримав пенсію як постраждалий від царського режиму.
Остання літературна праця незвичайного доктора – підготовка даних про місцевих діячів для біографічного словника на замовлення Української Академії Наук. Рукопис було надіслано до Академії, подальша його доля невідома.
Опанас Іванович Михалевич застудив легені і помер 1 лютого 1925 року. Поховання відбулося на Биковому кладовищі. Зараз на цьому місті – житловий масив, міська поліклініка №1. Могила Опанаса Івановича зникла під ножем екскаватора десь на початку 1970-х років. Зник прах, але не зникла пам’ять.
Друга дружина І.К. Карпенка-Карого Софія Тобілевич у книзі «Мої стежки і зустрічі» присвятила єлисаветградському лікарю не одну сторінку. «У нього була особлива здібність чи вміння будити й оживляти приспані, заглушені симпатії до свого рідного народу і направляти ці симпатії на корисні діла».
Міцні зв’язки єднали Михалевича з відомою родиною Тарковських. Олександр Тарковський, рідний брат першої дружини Карпенка-Карого Надії, разом з Михалевичем за участь у народницькому гуртку був висланий до Сибіру. Вони навіть мешкали там в одній хаті. Як і Михалевич, після заслання Тарковський повернувся до Єлисаветграда. Почуття щирої дружби і любові до Олександра Карловича лікар переніс на його сина Арсенія, в майбутньому відомого поета. Влітку 1945 року Арсеній Олександрович написав автобіографічні замітки, в яких згадує місто свого дитинства. Доктор Михалевич – не остання діюча особа цих нотаток. Саме він відкрив малому Арсенію світ поезії Григорія Сковороди. Про Михалевича і вірші Сковороди Арсеній Олександрович згадував також у 2-й половині 1970-х років. На той час по смерті Опанаса Івановича минуло 50 років, а вдячна пам’ять продовжувала жити.
У 1925 році історію знайомства з Михалевичем та риси його вдачі змальовує Євген Чикаленко у «Спогадах».
Ґрунтовну розвідку небуденній людині у 1930 році присвятила наша землячка, педагогиня й мемуаристка Наталія Бракер.
До кінця віку Опанас Михалевич залишався знавцем Біблії, часто брав з неї приклади і паралелі для сучасного життя. Софія Русова характеризувала лікаря як людину євангельської моралі у стосунках з людьми.
І наостанок, дещо із роздумів самого Михалевича, актуальних у всякий час: «На нивах душ людських знайдеться один геніальний робітник, засіє багато корисного для всіх, вирве бур’яни, пильнує ниву культури, і цвіте там наука, промисловість, мистецтво, з’являються талановиті люди по всіх галузях, і країна іде поперед усіх у своєму розвитку…»
Лариса Хосяінова, директор літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого міста Кропивницького
На фото: зліва направо: Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Панас Михалевич, Микола Садовський. Єлисаветград. Поч. 1890-х рр.