Павло Дейнеко на фронті з перших днів широкомасштабної війни. Днями він побував у відпустці і дещо розповів про себе та свій бойовий досвід:
«Родом я із села Верблюжки. Політика, українська історія цікавили мене з дитинства. На мій підлітковий вік припав Помаранчевий Майдан, в часи студентства – Революція Гідності. Свого часу відслужив у армії, тож коли росія пішла на нас широкомасштабною війною, відразу ж пішов у військкомат. Разом зі мною призивався молодий хлопчина із Долинської Діма Литвиненко. Перші дні ми стояли на блокпостах. А потім у Кропивницькому нас зібрали (а це були здебільшого ті, то пройшов АТО) і офіцер перед строєм каже: «Відправляємо вас на фронт. Не буду приховувати – це квиток у один бік. Хто боїться, виходьте зі строю, за це нічого не буде». Всі мовчать. Ніхто не вийшов. Хтось позаду каже: «Не лякай нас. Ми війну вже бачили. Швидше відправляйте. Орки он уже під Кривим Рогом».
Потрапив у 79-ту десантно-штурмову бригаду. Питає командир: «Які таланти маєш?» – «Я – юрист» – «Це нам не треба. А стрілять з чого умієш?» – «Ну, з кулемета» – «О, нам якраз потрібен кулеметник!».
Воювала наша бригада під Сіверськодонецьким. У березні, в одному із важких боїв мене поранило. Міна розірвалася поруч. У перші хвилини таке враження, ніби відірвало ногу, але оглянувсь – ні, є. Кров, біль. Однією рукою пробую дістати турнікет, не можу. Діма у тому бою загинув. Це була моя перша втрата знайомої людини на війні. Мене побратими витягли. Від втрати крові почав засинати, таке відчуття, що свідомість відпливає від тебе. Пам’ятаю, що коли мене хлопці несли, час від часу бився головою об землю і ніби прокидався від того. Осколками порвало стегно. Зачепило сідничний нерв. Лікуватися довелося довго. Зробили шість операцій. Більші осколки витягли, а менший так і залишився в тілі. Пройшов реабілітацію і повернувся у свою бригаду.
Чи вбивав я сам? Очевидно, що так. Коли працюєш кулеметом, він робить свою справу. Але зблизька не доводилось. Я не люблю смерть. Коли був підлітком і хлопчаки, бувало, вбивали голубів, мені це не подобалось. Але, як сказав один з наших командирів, вони не люди, вони – орки.
На передовій новини не хочеться читати – скільки різних скандалів, корупції. Тут, у мирному місті, доводилось чути, що корупція завадить нам перемогти. Чи заважає корупція у війні? Так, заважає. Але не критично. Ми однак йдемо до своєї мети. Ворог у нас неслабкий, не варто його недооцінювати. Але я на передовій не зустрічав жодної людини, яка б не вірила у нашу перемогу.
Записала Світлана Орел