У вересні 1990 року випала нагода побувати на Соловках, де у XVIII столітті протягом 25 років томився у кам’яному мішку-в’язниці місцевого монастиря легендарний отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, кинутий туди за велінням імператриці Росії Катерини ІІ. Я з групою туристів здійснив морську мандрівку Білим морем та Ладозьким озером. Закінчувався круїз у Петрозаводську – столиці Карелії.
З цього міста група повернулася додому, а «один ненормальний», себто я, ледь утиснувся у тамбур переповненого загального вагону поїзда «Ленінград-Мурманськ». Не минуло й десяти годин, як поїзд зупинився на станції Кем, міста, від якого до Соловків усього 60 верст водами Білого моря. Багато доводилося читати і чути про це таємниче місто, до якого у криваві сталінські часи кедебісти звозили з усього Союзу ворогів режиму, а звідси відпливали переповнені жертвами терору баржі, що везли приречених на смерть людей у пекло таборів СЛОНу (абревіатура: рос. Соловецкий лагерь особого назначения). Щоправда, слідів тих страшних злочинів там вже немає, але багато що про них нагадує.
Ось дуже знайома бетонна постать на гранітному п’єдесталі з простертим вдалину пальцем, у чоботях з халявами майже до колін і у військовому кітелі. Та це ж він, Сергій Кіров, знайомий мені з дитинства, тільки не бронзовий, як у нас. Про «принади» готелю «Кем» із зламаними дерев’яними ліжками та стільцями, «послугами» у дворі, промовчу. Як і про те, що на прилавках рибного магазину приморського міста окрім висохлого від часу хека та іржавого оселедця нічого не знайдеш. М’ясо побачиш лише намальованим на вітринах магазинів. У одному з «Гастрономів» натрапив на чергу за шоколадом. Та виявилося, що то насправді всього лиш сурогатна шоколадна плитка, яку у нас не купують.
Сюрприз чекав на мене наступного ранку, коли я довідався, що віднедавна відмінено морські рейси від Кемі до Соловків через небезпечну пристань, яка стала виною аварії туристичного теплохода. Відтоді Соловецький архіпелаг передано у підпорядкування Архангельської області Росії. Овва! Щоправда, працівник міськвиконкому, до якого я звернувся за порадою, «заспокоїв»:
– Ви не впадайте у відчай. Увечері через нашу станцію йде поїзд «Мурманськ-Вологда». До Архангельська усього одну добу їзди…
Отож, я одержав щасливу нагоду цілий день оглядати визначні місця Кемі, а потім здійснити непередбачувану екскурсію до Архангельська. Остання «принада» мене не дуже тішила – у жовтні починає замерзати Біле море, а у моїй валізі припасений лиш плащ-болонья без светра. До того ж – фінанси вкрай обмежені, а, судячи з відстаней, у готелях і вагонах доведеться перебувати щонайменше тиждень. Перспектива не з привабливих. З іншого боку – чи варто було долати відстань у три тисячі кілометрів, щоб подивитися на пам’ятник-опудало Кірову та занедбану дерев’яну церкву і вимити руки у Білому морі?
Та правду кажуть – безвихідних ситуацій не існує. Періодично з Кемі на Соловки ходить катер, який відвозить-привозить робітників, що працюють на островах вахтовим методом. Довелося вдатися до хоч і не зовсім чесного, але необхідного способу: пред’явив капітану катера квиток члена Спілки журналістів СРСР, попросивши посприяти виконанню редакційного завдання. Провінціали – народ довірливий, до того ж капітан зізнався, що вперше в житті бачить живого журналіста такого рангу. І тому згодився підкинути мене на Соловки, але попередив, що катер стоятиме там усього дві години, а наступний рейс відбудеться за тиждень. Змушений згодитися на дві години.
Та виявилося – даремно я рвався на острів, знаменитий Соловецький монастир перебував на реставрації. Усі вісім монастирських веж, у їх числі Головльонківська з її найстрашнішими казематами, у яких чверть століття сидів Петро Калнишевський, були відгороджені від світу високим дерев’яним парканом та будівельним риштуванням. Вхід на територію монастиря надійно охоронявся чекістами і ніякі прохання на них не діяли. Компетентні люди висловлювали здогадку, що за парканом відбувається не тільки реставрація, а й загальна чистка СЛОНа. «Приїздіть років через п’ять-шість, – втішив мене головний реставратор, і тоді все побачите».
Та все ж – не було б щастя, та нещастя помогло. Поїзд на Ленінград відбував у другій половині дня і я, аби скоротити час, зайшов до міського музею. І тут на мене чекала приємна несподіванка. У фондах зберігається книжка, про існування якої я знав, але у жодній бібліотеці України її немає. Називається «Узники Соловецкого монастыря». Видало її у 1968 році Північно-Західне видавництво м. Архангельська. А ще мені показали рідкісне унікальне фото гранітної плити, що лежала на могилі отамана Калнишевського, похованого на головному дворі Соловецького кремля перед Преображенським собором (до наших днів плита не збереглася). Частину тексту книжки, що стосується каторжан-українців монастиря, я переписав. Мені подарували фотокопію плити. Оскільки напис на ній не розбірливий, подаю його з книжки мовою оригіналу. «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнышевского, сосланного в сею обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по Высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет отроду, смертью благостивою, доброю».
Увечері я сів на кур’єрський поїзд і повернувся додому. Мав намір справді, за порадою реставратора, здійснити повноцінну поїздку до відновленого Соловецького комплексу, де у роки сталінських репресій гинули тисячі синів і дочок українського народу. Та події, що відбулися незабаром у країні, завадили цьому, а тепер… Рада б душа в рай. І все ж, данину поваги і пам’яті славному ватажку козацької вольниці я віддав.
2008 року Помісний Собор УПЦ КП благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування. Собор благословив будівництво храмів на його честь. У місті Кропивницькому після багаторічної тяганини нарешті розпочате будівництво храму ПЦУ. Сподіваюсь, його освятять в ім’я Праведного Петра Калнишевського.
Юрій Матівос