Мене все муляла думка: невже в Шевченковому краї, в серці України таки не було у воєнний і післявоєнний час борців, рівних воїнам УПА? Невже звідси в радянські концтабори потрапляли тільки за три зірваних на колгоспному полі колоски, за чиєюсь обмовою або за рознарядкою? І згодом переконався, що помилився, бо і тут вистачало борців за волю України. Просто все це замовчувалося, а ОУН влада згадувала лише як локальний, не характерний для України виняток.
Щодо діяльности ОУН на Черкащині в обласному архіві є справа №12688 про Лисянське підпілля ОУН у двох томах (керівник організації Степан Лесюк). Мені особливо цікаво було читати про в’язнів радянських концтаборів Півночі Росії, бо сам я народився в післятабірній Інті у батьків, яких нещодавно звільнили. Я натрапив на свідчення колишнього капітана КҐБ Володимир Ушенка, котрий займався дослідженням партизанського руху на Київщині. Він зазначає: „Документи, із якими я працював особисто, свідчили, що 90 відсотків партизанських формувань, які діяли на території Київської області були зформовані оунівцями“.
Боївки і організації ОУН діяли на території всієї Черкащини. Так, від осені 1941 року плідну роботу по гур уванню українців на боротьбу з гітлерівцями і відновлення незалежної України проводив Звенигородський окружний провід ОУН на чолі з Сивоконем. Одним із організаторів підпілля був Антін Шкільний (родом з Вільхівця), колишній отаман Вільного козацтва, член Козачої ради, посол від Ради до кубанців. Навесні 1942 року, німецькі карні органи провели арешти серед членів окруж ного і районного проводів Звенигородщини, ліквідували видавництво, де друкувався націоналістичний часопис „Рідне слово“. У центрі Звенигородки німці вивісили оголошення, в якому закликали населення викривати українських націоналістів. За це донощикам обіцяли 10 гектарів землі, 8 тисяч марок і корову. Чи не так само діяла проти українських націоналістів і комуністична влада?
Активно працювали оунівські групи в Умані, Чигирині, Тальному, Ладижинці і Бабанці. Було створено підпільні осередки в Смілі, Макіївці, Маньківці, Іванках, Тальному, Поташі, Золотоноші, в Катеринополі, Монастирищенському районі. У Тальному націоналістичне підпілля очолював районний провідник ОУН „Сихар“, який підпорядковувався окружному провіднику Уманщини Олексієві Губарю („Запорожцю“). Краєзнавець із Кам’янки Олександр Вєтров розповів про те, що в цьому місті районним провідником ОУН був Лисенко (колишній радянський авіятор, що потрапив у полон).
У Корсуні теж був окружний провід ОУН. До його створення долучилися члени похідної групи з Західної України Дрель та Гаранчук, яких німці розстріляли в Києві в Бабиному Яру в липні 1943 року. Провокатори видали ґестапівцям і корсунських учителів П. Марценюка, Ю. Бойка, О. Прудченка, юнаків І. Змієвського, О. Топчія, П. Янчевського, а також ще більше сотні членів націоналістичного підпілля. Більшість з них загинула в Різаному яру під Корсунем та в концтаборах Німеччини. Німці казали, що ці люди належали до ОУН, це підтверджували місцеві жителі. Натомість після війни радянська влада проголосила, що ці люди належали до комуністичного підпілля „Комітет-103“. Як бачимо, боротися за незалежну Україну ОУН доводилося з двома тоталітарними режимами. Не дивно, що вже, по суті, після війни в березні 1945 року в районі Тальнівського лісництва при зіткненні бойової групи ОУН під командуванням Мирона Садовського з чекістами одного з них було знищено.
До кінця 1940-их років діяла боївка ОУН і УПА під проводом „Дніпровського“ в Ротмістрівському районі. Місцеве населення переважно підтримувало борців за вільну Україну. Історик Юрій Щур повідомляє, що 10 травня 1952 року була заарештована Явдоха Свинар, жителька села Городецьке Уманського району, яка у 1951-1952 роках надавала житло учасникам боївки ОУН, збирала необхідну інформацію. Також були заарештовані жителі Городецького Мефодій, Соломія, Марія та Іван Яценки. Ця родина допомагала боївці з літа 1951 року, надавала укриття, допомагала продуктами, зберігала літературу й особисті речі підпільників. Іван Яценко, за завданням підпілля, 15 квітня 1952 року поширив листівки ОУН у Києві.
Деінде люди, не маючи виходу на ОУН, самі гуртувалися в бойові організації. Подібну створив 1946 року житель села Ташлика, що на Смілянщині, Дмитро Корпань. Його антирадянська підпільна група налічувала вісім осіб. Найстаршому її членові виповнилося на той час 24 роки, а наймолодшому – лише 16. Д. Корпань планував здійснювати диверсійнотерористичні акти, які, за його задумом, повинні були підготувати український народ до повстання за незалежну Україну. Під час рейду тодішніми Ротмістрівським, Кам’янським та Златопільським районами з 30 липня по 27 серпня 1946 року учасники групи здійснили шість таких актів. 30 липня 1946 року вчинено напад на село Катеринівку Кам’янського району, під час якого було поранено голову колгоспу та спалено його будинок. В ніч з 4 на 5 серпня 1946 року здійснено напад на склад зброї Ротмистрівського військового комісаріяту, де захоплено один навчальний автомат, дві гвинтівки і 100 рушничних патронів.
У ніч з 24 на 25 серпня 1946 року вчинено напад на село Пастирське Златопільського району Кіровоградської області, де спалено будівлю сільської ради і контори колгоспу. На місці своїх дій повстанці залишили листівку: „Громадяни! Тут був і діяв загін ім. Чорноти. Загін бореться за волю і незалежність українського народу. Хай живе вільна Україна! Смерть комунізму! Чорнотівці“. Вранці того ж дня між станціями Сердюківка і Капітанівка загін з допомогою протитанкової ґранати підірвав залізничну колію. У вересні того ж року члени диверсійно-терористичної групи були заарештовані органами МҐБ. У листопаді в Києві відбулося закрите судове засідання військового трибуналу Міністерства внутрішніх справ Київської області, який виніс чотирьом учасникам групи смертний вирок. Зерно, посіяне відомими і безіменними борцями за волю України, дало нові гарні сходи. І так буде й далі, бо боротьба триває.
Олександр Вівчарик. журналіст