Село Цвітне Олександрівської громади вийшло у трійку лідерів у всеукраїнському конкурсі “Найгарніше українське село”. На конкурс, який є проєктом команди Made in Ukraine, подали заявки тисячі сіл із різних куточків України. Лише 200 сіл пройшли на етап інтернет-голосування. Серед них п’ять представників Кіровоградщини: Цвітне, Розумівка, Іванівка, Велика Северинка й Андріївка. Але лише Цвітне, набравши наразі понад 2700 голосів, увійшло до трійки лідерів і має реальні шанси на перемогу. Це справді унікальне село, багате своєю історією і глибинним українським духом.
Цвітне – село, де гончарством займалися здавна. Наш земляк, кандидат історичних наук Олександр Босий у своїй статті «Гончарство степової України в історичному контексті» стверджує: «,,,Повноцінне відкриття гончарства пов’язане з неолітом (УІ – ІІІ тис. до н.е.), коли масовим продуктом людської діяльності став керамічний посуд». Добре відома також трипільська кераміка (у наших краях відкрито найбільші – від 60 до 120 гектарів – протоміста Трипілля: Володимирівське, Михайлівське, Небелівське), слов’янське гончарне виробництво. Олександр Босий констатує: наприкінці ХІХ століття в Україні нараховувалось майже 800 гончарних промислів, серед них Цвітне стало одним з найбільших осередків виробництва полив’яного посуду в Наддніпрянщині.
Це село – нерядове у нашому краї. У альбомі-каталозі (автор-упорядник – Лариса Кулинич) виставки «Цвітне. Гончарство», яка кілька років тому з успіхом експонувалася у обласній бібліотеці імені Д. Чижевського, сказано: «…Предки нинішніх жителів Цвітного оселилися на цих територіях на початку ХУІ століття і були українськими селянами, що утікали від насильств польської шляхти, потім стали козаками і брали участь у військових походах Богдана Хмельницького. Певний час територія належала Польщі. … У середині ХУІІІ століття Цвітне було одним з центрів формування і дій гайдамацьких загонів на Правобережжі. Після того, як українські землі ввійшли до складу Російської імперії, жителі Цвітного як реєстрові козаки залишилися вільними від кріпацтва».
Василь Білошапка, науковий співробітник Олександрівського районного краєзнавчого музею додає:
– Землі Цвітного тягнулися аж до Мотронинського монастиря. У першій половині ХУІІІ століття тут було побудовано перший православний храм. У Цвітному народився один з ватажків гайдамацького руху Семен Неживий. На початку ХХ століття село стало одним з центрів Холодноярської республіки. Отаман Пилип Хмара у Цвітному навіть випускав свої гроші. Священик Федір Іванча освячував повстанську зброю.
Перед Першою світовою війною у Цвітному мешкали майже п’ять тисяч жителів, діяли дві з половиною сотні гончарних дворів, два гончарні заводи, майже вісімдесят відсотків чоловічого населення займалися гончарством. Найстаріший потомствений гончар Іван Кролик (1924 р.н.) розповідав, що на вечорниці у сусідні села хлопці ходили у навмисно заляпаних глиною штанах. Коли їх питали, чому вони так прийшли, відповідали: «Ми ж – гончарі!» Це було символом і майстровитості, і працелюбності, і достатку. Гончарний промисел допоміг цвітнянцям більш-менш пережити голод і 20-их, і 30-их років. Але розкуркулення стало для них нищівним ударом, адже ці люди у матеріальному плані міцно стояли на ногах, а значить були потенційними ворогами радянської влади. Не дивно, що серед керамічних скульптур з народного життя – «Козак з дівчиною», «Бандурист і бандуристка», є й «Поневолена Україна» – двоє селян, запряжених у ярмо.
«Після розкуркулення, – пише Олександр Босий, – у селі залишилось лише два потомствені гончарі. Один горбатий, другий німий (імена не збереглись). Німий до 90-их років працював у сільському цеху, виконуючи щоденну норму – 100-110 глечиків».
Чому ж так буйно розвинувся тут гончарний промисел? Кажуть, у цих місцях є дуже якісна глина, з якої можна виготовляти вироби великого діаметра і надзвичайно легкі. Гончарі свого часу працювали і у сусідніх селах – Вищих Верещаках та Китайгороді.
Глина, правда, залягає на глибині від чотирьох до 20 метрів і добувати її було справою нелегкою і небезпечно. Копали шурфи, в яких робили горизонтальні вирубки, де запросто людину могло привалити. І такі випадки траплялися, але це не спиняло гончарів, з рук яких виходили дивні, як на нас, сьогоднішніх, вироби: горщики, слоїки, тикви (пузаті глечики з тонким горлечком), куманці, барила, глечики, бинчики (з ручкою), миски, сільнички, підхлібники, полумиски, макітри, ринви, баняки, сипанки, кухлі, сільнички, вази, свічники, скульптури, іграшки, черепиця. Усе це дуже тепле, легке, функціональне. Настільки легке, що під час сушіння виробів, жінки переносили по п’ять глечиків в одній руці – по одному на кожен палець.
Існує переказ, як цвітненський майстер, потрапивши на конкурс гончарів, переміг там тільки завдяки тому, що взяв з собою свою глину і добре знаючи її властивості, зумів виготовити величезну макітру.
У 30-их роках у Цвітному організували артіль «Боротьба» і послали майстрів навчатися в Опішню. Як стверджує Олександр Босий, тоді впроваджували тільки опішнянський розпис і якщо майстри не дотримувались його, їх навіть звільняли з роботи. Ясна річ, це наклало відбиток на традиційний цвітненський розпис, та однак він не втратив свою самобутність. Гончарі план виконували за зразками, а собі виготовляли вироби зі своїм традиційним декором.
У 1995 році у Цвітному працювала спільна етнографічна експедиція Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Львівського музею етнографії та художнього промислу. Метою експедиції було дослідження наявного стану гончарства в регіоні та можливості його відродження. На той момент, коли ще працювало близько десятка гончарів, експедиція дійшла висновку, що Цвітне має можливість відродити промисел, проте нічого не було зроблено...
Своєрідність цвітненської кераміки яскраво проявляється в скульптурній анімалістиці. Найвідоміші роботи Агея Койди та Василя Кучеренка – леви, баранці, півні, індики, свиня з десятком поросят.. Особливо примітні баранці-водолії. Олександр Босий зауважує, що саме з ними пов’язаниа давня традиція-обряд пити Бога, коли пригощання вином, якому надавалась особлива магічна сила (імітація крові Бога), відбувалось з подібних баранців. Якщо говорити про давні традиції, пов’язані з керамікою, то на Олександрівщині була й така: на весіллі молода могла дивитись на гостей тільки через круглий отвір куманця-півника, який стояв перед нею.
Аж до середини ХХ століття у Цвітному неофіційно існувало кустарне виробництво. Кустарі обкладалися дуже великими податками, аби працювали лише організовано в артілі (під контролем), але по дворах було багато горнів, і вдома продовжували гончарювати ховаючись, скоріше для задоволення власних потреб та як приробіток. Таке виробництво вже не мало масового характеру. Але майстри залишались вірними давнім традиціям і самобутньому оздобленню посуду. Як зауважує дослідниця гончарства Лариса Кулинич, прозора безбарвна полива, через особливий хімічний склад місцевих глин, після випалювання набувала жовтуватого відтінку. Яскравішого кольору досягали, додаючи в поливу місцеву глину огирянку, різних відтінків коричневого та зеленого – окису міді чи заліза.
Під час нацистської окупації у Цвітному не припинялося гончарне виробництво. За радянського часу діяли і кустарні гончарі, і сільський цех, який підпорядковувався Світловодському заводу художнього скла. У цеху, ясна річ, виготовляли тиражні стандартні вироби, але хоч таким чином промисел жив. У кінці 80-их приміщення було приватизоване, обладнання продане, копальні закриті. Були спроби переобладнати цех на виробництво унітазів, умивальників, порцеляни, закупили німецьке обладнання (останній головний технолог цеху – Валентин Барбул). Але за борги цех від’єднали від електромережі і посуд останнього випалу так і залишився напризволяще. Зараз лише де-не-де біля покинутих хат ще видніються розвалені горна…
За весь цей час у Цвітному, ясна річ, працювали десятки самобутніх майстрів і цілих династій. Більшість з них вже пішли у кращі світи, деякі виїхали з села. У згаданому альбомі-каталозі виставки зафіксовано 79 прізвищ гончарів і малювальниць, які у різний час працювали у Цвітному. Очевидно, цей список неповний, бо відновити всі імена уже практично неможливо.
У 80-их роках Іван Кролик ще вів гончарний гурток у сільській школі, але промисел уже не відродився.
– Зараз, – розповідає Лариса Кулинич, – коли ми по крихтах збираємо інформацію про місцеве гончарство і окремі, уже пошкоджені часом, вироби, важко уявити, що не так давно у Цвітному виробляли стільки посуду, що цілими вагонами відправляли із сусідньої станції Цибулеве на продаж в Одесу та інші міста. І так само вагонами отримували (і використовували!) складники для поливи.
Сьогодні керамічні вироби Цвітного залишились у приватних колекціях та в музеях – у російському етнографічному музеї у Санкт-Петербурзі, у кількох провідних національних музеях і не так широко, як варто було б – у музейних колекціях Кіровоградщини. Але родовища місцевої глини, яка залягає досить глибоко і має унікальні властивості, ще далеко не вичерпані…
* * *
Це село ще й мала батьківщина одного з найвідоміших отаманів Холодного Яру (невеличкої території періоду визвольних змагань початку ХХ століття, фактично неприступної для більшовиків) Пилипа Хмари. На місці, де колись стояла його хата, тепер пам’ятний камінь. А про минуле свідчить племінник отамана Юрій Хмара, який жив поряд:
– Коли дядько Пилип повернувся із першої світової, мій батько ще був підлітком. Повернувся він з трьома Георгієвськими хрестами. Кажуть, був завзятий та сміливий. Родина у них була бідна, але більшовизму, червоної влади тут ніхто не сприймав. Дядько Пилип організував чималий кінний загін. Переказували, що вони, коли їхали селом, то дуже гарно співали. Ніяка продрозверстка тут не проходила. Якщо червоні і забирали щось у людей, наші хлопці відбивали і повертали награбоване. Їх тоді усі дуже підтримували. Постачали харчі, коней, усе необхідне. Дядько Пилип відзначався тим, що умів з коня рубати шаблями двома руками. Він таким чином прокладав дорогу своєму загонові у критичних ситуаціях. Коли уже більшовики почали підпирати, вони хотіли прорватися за Дніпро до армії УНР, не з першого разу, але їм вдалося прорватися, але дядька Пилипа червоні поранили і він десь зник у плавнях Дніпра. Кінь потім, кажуть, вернувся. Переказували, що побратими ніби намагалися вирятувати його звідти, але де його могила ніхто не знає. Мій батько, боячись репресій, виїхав із села на Донбас, і тільки через кілька десятків років повернувся у село. Нам він переповів усе це аж тоді, коли я був дорослим, уже прийшов з армії, і попередив, щоб ніде не проговорився. Уже за незалежної України, десь в середині 90-их, до нас приїхав письменник Роман Коваль, який потім написав не одну книжку про холодноярських отаманів, батько мій тоді ще був живий. Тоді вже ми все розповідали відкрито. Самі ж потім, звісно, з допомогою односельців, поставили і цей камінь пам’ятний. Сільрада тоді ще боялась, тікали від нього, як зайці. Зараз уже приходять, діти зі школи часом приносять квіти, приїздять з інших міст.
Тож, не дивуймося мужності, героїчності і стійкості нинішніх захисників України. Вони мали гідних попередників. Комуністична влада усіма силами намагалася перервати цей зв’язок, але історія свідчить: їй це не вдалося.
Світлана Орел