Найнебезпечніший радіонуклід – брехні і відчуження від свого народу

Вибух четвертого реактора на Чорнобильській атомній станції, який стався 35 років тому, навіки розділив час на до і після. Тисячі українців позбулися своїх домівок, майна, господарства, рідних могил. Багато з них так і не знайшли свого надійного берега, вирвані з рідного кореня, так і лишились незахищеними на вітрах соціальних негараздів, людської байдужості, матеріальної та духовної невлаштованості. Втраченими виявилися тисячі гектарів родючої землі, правічні ліси, річки. Місця тридцятикілометрової зони – колишнє осердя Київської Русі з прадавньою культурою, з неповторним природним середовищем, з особливою енергетикою. Цей ареал, який міг би залишатися своєрідним джерелом духовного живлення нації, вже назавжди втрачений для України, яка найбільше потерпіла від аварії на ЧАЕС.

Поступово відновлюється, відбудовується матеріалне, але чи винесли ми із Чорнобильської трагедвї моральні уроки, чи навчила вона хоч чомусь суспільство, яке вміє розщеплювати атом, але не усвідомлює важливості милосердя, людяності, не цінує власних духовних скарбів, і навіть не розуміє, що забуваючи рідну мову і відкидаючи історичну пам’ять, залишається голим душею?

Ті, що побували в Чорнобилі, кожен по-своєму, виходячи з власного досвіду і понять, задумуються над цим. Переживши трагедію, зблизька побачивши мужність і герїзм, а часом і підлість, брехню, безчестя, на собі відчувши підступний вплив радіації, втративши друзів чи близьких, ці люди по-іншому дивляться на світ: у них немає викривлених цінностей, вони відкидають мішуру умовностей і словоблуддя, загострено і з болем сприймаючи все, що відбувається, прагнуть називати речі своїми іменами, бо твердо знають ціну життя і те, що перед смертю всі рівні…

Вони часто бувають незручними і колючими, але прислухаймся до них, може, у тому, що вони говорять і є порятунок від безлічі чорнобилів нашої дійсності?..

Жертв могло б бути незрівнянно менше

Лікар з радіаційної гігієни Володимир Чаплигін займався проблемою впливу радіації на людський організм із 1963 року, звідколи очолив санепідемстанцію медико-санітарної частини комплексу підприємств у Середній Азії, що видобували та переробляли уран. Свого часу познайомився з багатьма науковими працями на цю тему, поглиблював пізнання, працюючи вже і у медико-санітарній частині Інгульського рудоуправління.

Отож, коли четвертого травня 1986-го року отримав телеграму з вимогою терміново прибути в Чорнобиль, на відміну від багатьох інших, знав куди їде і для чого. Вперше витяг дозиметр у селі Орани, і його зашкалило. А це ще була навіть не 30-кілометрова зона…

Їхав туди на тиждень (таким був строк відрядження), а змушений був залишитись на місяць – головний санітарний лікар Чорнобильської зони отримав велику дозу опромінення, і Володимиру Івановичу довелося заступити на цей відповідальний пост. Бачив і розумів, що система була не готова адекватно і цивилізовано реагувати на ту страшну біду. У перший же день після аварії слід було проводити масову йодну профілактику, якомога ширше пояснивши людям як, скільки і для чого приймати йод. Він був потрібен щитовидній залозі, яка наситившись звичайним йодом, не сприймала б йодні радіонукліди. Володимир Чаплигін переконаний: якби це було зроблено вчасно, шкідливий вплив на здоров’я людей можна було б зменшити на 90 відсотків. Але виступити публічно і закликати вживати йод, на той час означало розсекретити те, що рівень радіації високий і небезпечний. А це всіляко приховувалось. І коли йод таки почали давати на 5-6 день після аварії, це вже був практично непотрібний крок. Усе це бачили і розуміли лікарі, спеціалісти, не кажучи про академіків та професорів. Але жоден із високопоставлених керівників, від яких залежали серйозні рішення, не посмів узяти на себе відповідальність і скерувати процес у правильному напрямку. Академік Леонід Ільїн у своїй книзі пише про цю ситуацію і підкреслює, що він доповідав про неї керівництву. Володимир Іванович додає:

– І тільки. А треба було доводити, вимагати, адже ми – частка народу, і коли гине народ, не можна розраховувати, що ти врятуєшся і матимеш нормальне майбутнє.

Чи не те саме і сьогодні діється з владою, яка досі психологічно не усвідомила, що й за затемненим склом дорогих авто вона має залишатися часткою свого народу, і роблячи добро для нього, вона робить добро для себе. Усе так просто. Але, щоб збагнути це, багатьом не вистачає життя.

Володимир Іванович розумів це й тоді, у 86-ому. Йому було боляче дивитися на молоденьких дівчаток, яких присилали в Чорнобиль куховарити, чи 18-ти річних солдатиків, яких часом без потреби маринували в зоні по місяцю і більше. Молодь, якій ще народжувати наступні покоління, на думку головного санітарного лікаря зони, взагалі не варто було залучати до ліквідації аварії.

Рядові ліквідатори часто проявляли зразки самовідданості, ретельно виконували все, що їм доручали, не маючи інформації, але й не жалкуючи свого здоров’я (смертність серед ліквідаторів у 10 разів вища, ніж серед іншого населення). Вони керувалися одним – якомога швидше і ефективніше побороти біду, і робили все, що від них залежало. Горе об’єднувало. Ніхто тоді не думав про пільги. У штаб зони надходили сотні і тисячі листів з пропозиціями, з науковими і псевдонауковими викладками, як подолати лихо. Люди пропонували свої знання, свою працю, і навіть своє життя.

Один кримінальник написав, що готовий виконати будь-яку найнебезпечнішу роботу, навіть усвідомлюючи, що він після цього помре, аби лише бути корисним. Де ці листи, яка їхня доля? Чи перечитає їх ще хтось хоч коли, чи стануть вони прикладом для тих, хто прийде після нас?

Лікарі-радіологи збирали і передавали у штаб одні дані про радіаційну обстановку, а увечері по Центральному телебаченні чули зовсім інші. Уявіть собі: триває потужний викид, який дістав до Японії, накрив Скандинавські острови, у цей час телебачення передає, що радіація у зоні зменшилась на 0,3. Чого 0,3 і що це означає? Спеціалісти високого класу змушені були на міжнародних конференціях і перед телекамерами молоти Бог зна що. ЗМІ тоді повідомляли, що до Чорнобильської аварії у Києві радіаційний фон був 14 мікрорентген на годину, а після аварії став 12. У зоні гірко жартували, може, зірвати ще один реактор, щоб у Києві фон поліпшився? Найнебезпечніший радіонуклід, який викинув 4-ий реактор, і який випробували на собі ліквідатори, а досі випробовує вся Україна – це радіонуклід брехні.

Де і коли закінчується зона лиха?

Концепція наслідків Чорнобильської трагедії, яка аналізує характери впливу аварії на населення України в цілому, була готова ще у 1989 році. Згідно з нею – вся Україна оголошувалась зоною екологічного лиха. П’ять районів Кіровоградської області накриті так званою Уманською радіаційною хмарою. Черкаська область, яка теж зазнала її впливу, вчасно провела радіохімічні дослідження території, подала документи для прийняття Верховною Радою відповідного Закону і її населені пункти тепер належать до зони екологічного контролю. А наші, розташовані поряд – ні. Бо на досдідження, як сказали чиновники з відповідальних кабінетів, не виділили достатньо коштів. Яка знайома відмовка! А повернути щось уже набагато важче, бо змінилися деякі нормативи і критерії і наші показники уже ніби й не підходять. Але ж ніхто не досліджував як вплинула і ще вплине радіація на природу краю, на людину, на наступні покоління. Володимир Іванович знає, що це справа дуже стабільна. Кожен радіонуклід має свій період напіврозпаду (час, за який його активність зменшується наполовину). Для різних радіонуклідів він становить від кількох секунд до кількох мільйонів років. Основні радіонукліди – сторонцій, цезій, розпадаються за 30 років. Доаварійного стану екології ми досягнемо через десять періодів напіврозпаду. Арифметика проста. Так само проста вона й щодо людини. Генетичне відновлення настає через сім поколінь (одне покоління у середньому 70 років).

А скільки років треба для морального оновлення? Який період напіврозпаду радіонукліда брехні? Володимир Чаплигін міркує так: якби я у 86-му публічно сказав усе, як воно є, мене б позбавили доступу до документів, вигнали б з роботи, можливо, віддали б під суд. Нині ж, коли я, як спеціаліст, буду перекручувати інформацію, подавати її неправдиво, мене можуть покарати за це. Тобто, підхід нібито діаметрально змінився, але ж роблять все, як і раніше…

Коли ж Чорнобиль навчить нас не плодити його в собі і навколо себе, хто знає де і коли закінчиться наше моральне лихо?

Все йде від господа чи від нас?

У зоні всі – і чоловіки, й жінки, ходили в робах. Їх міняли, залежно від рівня радіаційного забруднення, іноді по 8-12 разів за зміну. І коли Володимир Іванович на якийсь день виїхав за межі зони, щось здавалось йому незвичним. Трохи згодом зрозумів – жінки тут ходять у платтях. І квіти пахнуть. Коли повертався, нарвав величезний букет півоній з васильками. Жінки-дозиметристки зустріли його подарунок несподівано: майже істерикою. Ті ніжні, чудові квіти жахливо дисонувалим із дійсністю…

Піонерський табір “Казковий”, де вони жили, був розташований у справді казковому місці на березі річки Уж. Просто сльози наверталися від тієї краси. Якось на берег з лісу вийшов лось. Він весь дрібно тремтів, мабуть, набрався радіації і страждав від променевої хвороби. Очевидно, пізніше тварина загинула.

То хто ми у цьому світі і для чого покликані на цю землю – нищити чи творити? І це все – і добро, і зло, йде від Господа, чи від нас?!

Світлана Орел


Надрукувати   E-mail