Жодній іншій комасі не судилося асоціюватися у свідомості мільйонів людей зі злочинами американського імперіалізму. Цей міф про колорадського жука з’явився на початку 1950-х років. В СРСР вигадали, нібито американці, які окупували Західну Німеччину, умисно, використовуючи авіацію, скидали колорадських жуків над територіями прорадянських Польщі й НДР – звідки цей шкідник і поширився Радянським Союзом. Чи й досі українці, для яких картопля – головна (звісно, після хліба) страва, вірять у те, що колорадський жук потрапив на наші землі за підступним планом ЦРУ? Аби з’ясувати це, а також дізнатися про теперішні успіхи селянства в боротьбі з колорадським жуком, я поспілкувався з деякими літніми жителями Кропивницького району.
– Вперше побачив колорадського жука на спічечній коробці, коли в дев’ятий чи десятий клас ходив, – пригадав житель Володимирівки Валерій Черненко, який народився 1949 року. – Тоді тут його ще не було. Вчитель фізики, Микола Никифорович, розповів мені на великій перерві: в Америці п’ять інститутів розробляли хворобу на жука. І розробили, й знищили. А ми – ні.
– Про те, що американці й створили цього жука чи закинули його в СРСР, вчитель вам не казав? – запитав я.
– Ні, такого не казав, – впевнено відповів Черненко.
За його словами, «ця гадость», тобто колорадський жук, дуже розплодилася у Володимирівці аж у вісімдесятих роках.
– Десять год, аж до розпаду Союзу, тровили жука хлорофосом, – повідомив.
– А дустом? – поцікавився я.
– Один дєд тровив дустом, набирав у чулку і трусив на городі. Картошка – отака велика, а їсти – не можна. Дуст не годиться, він у картошку попадає.
– А дід же їв?
– Мусив їсти. Слухай далі. Тровили жука десять год хлорофосом. Він вимирав. А тепер – яди всевозможні, кожен рік – нові й нові, а жуку – нічого. Тому моя версія така: нам кожного року завозять нову партію жуків.
– Хто завозить?
– Кораблі, самольоти.
– Гадаєте, навмисне?
– Думаю, навмисне. Це моя версія.
Поговорили ми й про засоби боротьби з колорадським жуком.
– Раніше в газетах писали, що можна використовувать картоплиння, тютюн – робить настойку, нею тровить жука. Я не пробував. Бо на нього треба дуже сильний яд, – сказав пенсіонер. А далі розповів про ось який випадок:
– Моя мамка, покійна вже, жука збирала руками. Раз назбирала в літрову банку, залила карасином. Жуки плавають. Думаю, що з ними робить. Взяв сірника, запалив. Погоріло трохи, виливаю. Жуки, які були зверху – погоріли. А ті, що під ними, – лазять. Ви понімаєте, на жука треба страшно сильний яд.
За словами Валерія Черненка, багато його односельців у боротьбі з колорадським жуком використовують хімію, шкідливу для людини, – «антижуки», «протижуки» тощо. А його син Віктор уже другий рік застосовує біологічний засіб, який нейтральний для людського організму. Черненки ним задоволені. Принаймні, поки що.
Житель Олексіївки Микола Перевозний теж не вважає поширення колорадського жука в СРСР результатом підривної діяльності ЦРУ.
– Його завезли з Куби, коли ми з нею дружили, – впевнений пенсіонер. – Завезли на кораблях, разом із сахарьом. Жук же через океан сам не перелетить.
Пік поширення колорадського жука в наших краях припав, за словами Перевозного, на вісімдесяті роки.
– Жук тоді дуже крупний був, – пам’ятає Микола Тимофійович. – Не те що тепер, перевівся. Тровили його в колгоспі хлорофосом. Він як сіль, у кусках був. Розводили водою. І колгоспникам давали, щоб свої городи обробляли. Жук довго пристосовувався до хлорофосу, та й привик. Потім – нові яди, і до них жук теж привикає. Ми в гОроді купуємо яди. А вони – розбавлені, треба дві порції давать, щоб подіяло.
– Моя жінка ще й збирає жука, – продовжив Перевозний. – Збирати – важко. А тими ядами самі себе тровимо.
А житель Аджамки Василь Богуненко пригадав, що школярем бачив радянський мультфільм про колорадського жука, який з іншими шкідниками – гусінню, сараною хотів знищити врожай, поки їх не потруїли колгоспники. Здається, Богуненко має на увазі фільм «В квадраті 6 – 6» 1965 року, режисер – Дамір Салімов.
Віктор Крупський
На фото: Валерій Черненко, Микола Перевозний.