На початку квітня наш колега і автор Броніслав Куманський відзначає поважну дату. Він – один з патріархів нашої журналістики, мистецтвознавець, автор кількох книг публіцистики та художньої прози.
– Скажіть, як вам вдається зберігати робочу форму? Ви й досі пишете, друкуєтеся.
– Дуже просто. Ніколи всерйоз не переймався своїм здоров’ям. Ні дієтами, ні рекомендаціями лікарів, ні екзотичними практиками, ні щоденними фізичними вправами. Не знаю, наскільки це розумно, але так живу. Це по-перше. Ніколи й нікому не заздрив, не цікавився тим, що мене не стосується, зокрема, хто з ким спить і у кого скільки грошей. Є речі набагато важливіші. По-третє, щодня примушую напружувати мозок. Маю потребу ділитися своїми думками і дякую долі, що маю можливість доносити їх до людей. Хтось із ними може погоджуватися, хтось ні, хтось не сприйме, а хтось підтримає. Це нормально.
– Ви в журналістиці вже понад п’ятдесят років. За цей час багато що мінялося на ваших очах, в тому числі і в самій журналістиці. Як би ви охарактеризували її сьогоднішній стан?Чи належно вона виконує свою роль і як зміниться після війни?
– Я прийшов у журналістику, коли вона працювала за алгоритмом «Газета – не тільки колективний пропагандист і агітатор, а також і колективний організатор», а журналісти вважалися підручними партії. Засоби масової інформації перебували під жорстким контролем цензури, а цензура була фактично одним із підрозділів КДБ. 12 червня 1990 року її скасували. Ми тріумфували. І тоді мудрий Леонід Макарович сказав: «До цього ви знали, що таке цензура, тепер узнаєте, що таке свобода слова». Узнали. І дуже швидко. Те, що вона коштує дорого – часом життя. Що раніше повністю залежала від «провідної і направляючої сили», тепер – від банального фінансування, а тому вільно купується і продається. Що гроші можуть довести до спідлення не тільки дрібноту, а й «гросмейстерів слова». Але талановиті, порядні й сміливі журналісти не перевелися. Сьогодні вони на передовій – у прямому й переносному розумінні. Я схиляюсь перед ними. Як буде після війни? Сподіваюся, що вона очистить не тільки нашу землю, а й душі. Має настати перелом, ми почнемо жити не так, як жили до цього. Інакше, навіщо були всі ці жертви? А відтак зміниться й журналістика.
– Багатьом людям вашого покоління й досі важко усвідомити, що з росіянами ми не брати. Як процес цього усвідомлення відбувався у вас?
– Людям мого покоління, громадянам країни, наглухо закритої від усього світу, тодішні соловйови і скабєєви настільки задурили голови, що вони й досі виходять з того чаду. На жаль, повільно, а деяким і не дуже хочеться. Хоча проблема головним чином не в них, а у молодших генераціях. Байки від «дєдов», байдужість до власної минувшини, практична відсутність масової пропаганди історії народу – сьогодні все це обертається смертю і кров’ю. Чого не було б, якби ми від першого ж дня незалежності повністю відгородилися від Росії, як це зробили колишні прибалтійські республіки СРСР, і вчасно захистилися від неї. Завадило «братерство». І ще довго заважатиме, доти, доки ми не усвідомимо, що Росія – історичний ворог України. Це не означає, що маємо довіку показувати один одному зуби, але якщо не вийдемо з-під її тиску і впливу, то так і залишатимемося вторинним народом. Щось ми вже зрозуміли на цій війні, потрібно це розуміння перенести ще й на гуманітарну сферу та державотворчу практику.
Я теж ріс під парасолькою імперської легенди, але відносно рано звернув увагу на те, що курс історії СРСР являє собою фактично виклад історії імперської Росії. Першим питанням для мене стало: а що було на нашій землі між нашестям Батия і визвольною війною Хмельницького? А вже в інституті імені Рєпіна сам себе запитав: «Чому у багатонаціональній країні СРСР так широко пропагується мистецтво тільки Росії, а художники з інших республік лише згадуються, і то побіжно?» І коли почав детальніше цікавитися біографіями російських митців, то був по-справжньому вражений тим, скільки їх рекрутовано з українських земель. Я вас зараз здивую. «Русский живописец, мастер жанровой, исторической и портретной живописи, художественный критик, идеолог передвижничества» Іван Крамськой – українець, родом із колишнього полкового міста Острогожська на Слобожанщині, яке при «справедливому» встановленні кордонів на початках СРСР відійшло до Росії. Нащадок колишнього козацького канцеляриста. В сім’ї спілкувався українською. Ось звідки його портрет нелюбого владі Шевченка. Та й немає такого слова, як крам, у російському словнику.
Отож, я не міг не зацікавитися нашою генеалогію. А потім це перейшло у політичну площину.
– Ви мистецтвознавець. Чи поділяєте думку, що російська культура несе відповідальність за війну поряд з російською зброєю?
– Безумовно. Російська культура, як, до речі, і російське православ’я, великою мірою прислужилося державі у пропаганді особливої місії Росії, вихованні агресивного шовінізму – сьогодні це називається рашизмом. Для прикладу: був у Москві такий художник – Ілля Глазунов. Народний, повний кавалер ордена «За заслуги перед Отечеством», засновник і ректор Російської академії живопису, скульптури та архітектури (не плутати з Академією мистецтв імені Рєпіна). І є у нього картина «Вечная Россия» («Сто веков России») – живописний варіант «Русского мира». Мало того, що автор зібрав у ній до купи все «обретенное» Московією за майже п’ять століть, він ще й заплутався в хронології. За його версією Росія існувала вже тоді, коли ще не було на світі не тільки країни фараонів, а й Месопотамії.
Широко відомі «Богатирі» говорили нам, що княжа Русь – це давня Росія, численні сюжети про царя Петра – ніби це «Росія молода», наша з вами гордість, і так далі. Російська монументалістика нав’язувала думку про «силу русского оружия» навіть тоді, коли його символи «в лицах» не в’язалися з величчю. У питаннях природної національної гордості російські митці завжди переходили «червоні лінії».
Я навів приклади з близького мені образотворчого мистецтва. А подивіться на інші його види, погляньте тільки, як сьогодні наввипередки російські діячі культури, за рідкісним винятком, пнуться заявити Путіну про їхню підтримку війни з Україною, в тому числі й ті, кого ми ще недавно любили. Виходить, помилявся Пушкін: «гений и злодейство» таки сумісні. А за злодійство треба відповідати, принаймні морально.
– Як ви ставитеся до переоцінки ролі і місця російської літератури?
– Теж саме і з літературою. Її завищуваний авторитет дезорієнтував українців. Фразу«Шевченко – це український Некрасов» можна почути ще й сьогодні, хоча зрозуміло, що ці дві постаті різняться і талантом, і позицією, і місцем на шкалі літературних цінностей. Але так формувалися смаки. Пригадуєте, зять другого президента Віктор Пінчук, дніпропетровець, вихвалявся, що за життя не прочитав жодної української книжки? Виняткова роль російської літератури підкреслювалася постійно – від Пушкінського «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой, И назовет меня всяк сущий в ней язык…» до «Поэт в России – больше, чем поэт» Євгенія Євтушенка. Сьогодні повністю відмовлятися від неї не треба, але її слід поставити на своє місце у світовому письменницькому доробку. Маю на увазі класику.
– На вашу думку, чому Україна так довго металася між Сходом і Заходом, не зупиняючись на якомусь виборі? Що – не мали свого «Вашингтона з новим і праведним законом»?
– До «недовашингтонів» у мене, як громадянина, питань багато. Але найперше – до нашого народу. Пригадуєте пісню дев’яностих: «Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, коли ми, українці, забули, що ми українці?». Ми вже й не пам’ятаємо пісень того часу, підскакуємо у репах. А що? – хто не скаче, той москаль. До нас ніяк не повернеться втрачене за віки почуття національної особистісності. Я б хотів помилятися, але мені здається, що коли б на референдумі грудня 91-го року стояло ще одне питання: «Ви за ковбасу чи державу?», більшість віддала б голоси за ковбасу. Минуле настільки вичавило з нашого народу державницьку потенцію, що ми краще працюємо за «шмат гнилої ковбаси» на чужому полі, ніж за скоринку хліба на своєму. Читайте Тараса, не лінуйтеся. Читайте його «І мертвим, і живим…», «од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми – все розберіть...». То наша доля, наш дороговказ, найгуманніша й найраціональніша програма. То наша Біблія, якщо сприймати єдино серцем і головою. Народ, який не чує своїх пророків, на Вашингтона не спроможеться.
– А як ви ставитеся до росіян як таких?
– Як до нації – нейтрально, як до населення суміжної країни – байдуже. А от як народу – не люблю. Я вже писав, що не люблю в росіянах їхньої зверхності, агресивності, фанфаронства. А зараз вони – ще й убивці моїх співвітчизників.
– На щастя, ми інші. І живемо сьогодні в демократичній державі…
– Я вас розчарую: в тоталітарній. Ми чомусь думаємо, що тоталітаризм – то щось на зразок сталінського режиму. Я жив за Сталіна, Хрущова, Брежнєва, всіх їхніх наступників, включно з Горбачовим, а потім ще й своїх президентів і зробив висновок: якщо без лукавства – то тоталітаризм, якого б кольору він не був, є політичним режимом, за котрого влада не контролюється народом. І це ми обговоримо, коли війна закінчиться. Поговорити нам буде про що. Звичайно, якщо вона закінчиться на наших умовах. Принаймні, головних, у що я вірю. Як і в те, що попереду на нас чекає велика робота, тільки не по відбудові, а розбудові новітньої України. Як це буде, побачить той, хто до того доживе. Але тільки так. Бо саме за це віддали і продовжують віддавати життя кращі сини й доньки нашої Вітчизни. Їхній світлий образ має бути дороговказом для тих, хто стане до цієї роботи. І мірилом відповідальності. Живи, Україно!