«Мистецтво без укриття» – під такою назвою у Кропивницькому відбувся творчий захід, у якому митці поєднали поезію та образотворче мистецтво. У його рамках тривала презентація книги «Весна озброєна» – антологія воєнної лірики, виданої за сприяння Національної спілки письменників України, до якої увійшли поезії й кропивницьких поетів. Пропонуємо виступ на ній члена НСПУ, мистецтвознавця Броніслава Куманського.
«Книжка, яку ми сьогодні презентуємо – поетична. В ній кропивницькі поети висловлюють своє ставлення до війни й агресора. Я не поет, римуванням займаюся дуже рідко і тільки з нагоди. Та оскільки в цій книжці вміщено і кілька моїх віршованих пародій, то й попросив слова. Це, по суті, – приколи. А у кожного приколу надто вузький діапазон. Але якщо вони надруковані, то, мабуть, теж потрібні. Тільки сказати мені хочеться набагато більше. Як публіцисту.
Ця війна – напевне єдина у своєму роді. Як і всяка війна з боку агресора, вона загарбницька. Однак не обмежується територією, на яку він претендує. Ця війна – цивілізаційна. З багатьма складовими, котрі практично відсутні у війні просто загарбницькій. Тож ми з вами, як автори, знаходимося у становищі, складнішому, ніж перебували автори часів минулої війни, настільки складному, що маємо виважувати кожне написане нами слово. Як і вони, ми з ненавистю пишемо про агресора. Не шкодуємо гнівних епітетів, оприлюднюємо факти, про які, керуючись правилами гарного тону, не згадували б за інших обставин. З обуренням перелічуємо злочини російської імперії у її різних іпостасях проти України й українців, про що мали б говорити не ми з вами, не наші політики, а вчені-історики як про минувшину, в якій накопичилося чимало всього і про всіх, і все це позаду. Ми мали б читати поряд з англомовними, іспаномовними, французькими та іншими кращих російських авторів, слухати російську класику, дивитися фільми з талановитими російськими акторами без упередження. Але Росія поставила нас перед вибором – бути Україні й українцям, чи стати її територією із зманкрутизованим населенням, котре забуло, звідки воно родом. Тож чи вистачить у нас мужності, щоб відмовитися від того, з чим ми ледь не зрослися і під чим ледь не щезли з етнічної карти світу? Я кажу мужності, а не ненависті, бо ненависть засліплює.
Повинно вистачити, і українське письменство має стати тому запорукою. Писати так, як є. Говорити про росіян, як про народ, якого сьогодні нема. Є росіяни, є російська держава, а народу немає. Мої слова можуть здатися схожими на інвективи російського шовініста Владислава Суркова. Але це не так. Вони – антитеза його маячні. Бо я – не про етнос чи етнічне походження. Я – про населення держави, котре втратило моральне право називатися народом. Коли рідна дружина радить своєму чоловікові – військовому, що перебуває на окупованій території, «насиловать хохлушек как можно больше», а інша – «отрезать пиписьки» українським дітям, коли батьки на всю Івановську пишаються тим, що за загиблого на війні сина держава розплатилася з ними новенькою «ладою», то таке населення не має права називатися народом. І всякі розмови про «хороших» і «нехороших» росіян безглузді у своїй суті. Ті етнічні росіяни, що воюють сьогодні за незалежність України і європейські цінності – оце росіяни! Хто на знак протесту проти путінської агресії виїхав із Росії – це росіяни. А ті, хто її підтримує, не засуджує чи щось там мимрить про «надо договориться» – кацапи. Тому, коли пишемо про росіян, маємо чітко визначатися, хто є хто. І так, щоб це розумів читач.
Це я кажу про сьогоднішніх мешканців Росії з паспортом громадянина Російської Федерації. Але говорити треба не тільки про них. Адже північна сусідка три з лишком сотні років тримала нас на маргінесах, закривала від нас Європу і цілий світ, примушуючи дивитися на нього через свої окуляри, нав’язувала нам свою мову, свої звичаї, свою культуру, гальмуючи природний розвиток української спільноти і стираючи нашу ідентичність. Настав час остаточно покінчити з усім цим і вийти на свій шлях. Маємо це зробити перед лицем смертельної небезпеки. І хай відсохнуть язики у тих, хто називає нас фашистами – не ми оголосили смертний вирок цілій нації і не ми збираємося розпоряджатися долями інших народів.
Комусь і досі важко попрощатися з тим, з чим жили практично до останнього часу. З російською літературою, російським кіном, російськими по суті святами, з мовою, яка для когось стала настільки другою, що дехто всерйоз почав вірити у білінгвізм, а для когось російська була й залишається рідною. Тож маємо бути делікатними до людей, котрим не відразу вдається викреслити все це зі свого вжитку. Але непоступливими. Викреслити і забути, доки не проймемося на рівні підсвідомості, що російська мова, історія та все інше – вже закордон. І зрозуміємо без пояснень, що російська культура хоч і багата, але не така вже й висока – всесвітніх зразків у ній не дуже, а чимало й присвоєно, зокрема й з української минувшими та скарбниці. І що українська мова – це одна з найрозвинутіших мов світу, а не «сельская, колхозная», та не поклонимося в ноги тим «колхозникам», що вони у своїй масі донесли її до наших днів – з її мелодійністю і синонімічним багатством. «Було колись в Україні. Лихо танцювало…». Який ще народ так скаже?
Нам слід усвідомити, що сьогодні, в тому числі і на нинішній війні, народжується українська модерна нація. Український громадянський етнос. Маємо не стриножити його шароварами, але й захистити від наступу на першоджерела. Це далеко непросте питання, оскільки основа етнічної культури – не зовнішні, а глибоко внутрішні ознаки. Як у живопису чи архітектурі європейського континенту, де національне визначається не за стилістикою, а за характером сприйняття світу. Творене нами громадянське суспільство повинне бути широко відкритим для світу, однак не настільки, щоб у результаті впливів і культурної агресії позбутися свого та стати ніяким. Старе й нове – прекрасне і корисне. Світ усерйоз сприймає тільки тих, хто щось значить сам по собі.
Ми повертаємося в Європу, котра, хоч і не без проблем, зберігає цінності, які заповіли нам усі попередні покоління, починаючи від Еллади – демократію, гуманізм, естетику і високу культуру. Великий гуманіст нашого часу Андре Моруа писав: «Моральні цінності – не безглуздий винахід немічних моралістів. Вони тому і називаються цінностями, що без них неможливі ні подальший розвиток суспільства, ні щасливе життя». А без демократії зберегти людські цінності важко, часом неможливо. Тож і про це маємо пам’ятати й постійно нагадувати нашим політикам легендарні слова батька європейської демократії Перікла. Одягаючи плащ стратега, він говорив: «Будь обачним, Перікле: тобі керувати вільними людьми, і до того ж еллінами, і до того ж афінянами». Напевне, й Україні варто нарешті привчити своїх зверхників повторювати собі щодня: «Будь обачним, президенте, тобі керувати вільними людьми, і до того ж козацького роду, і до того ж українцями». Це те старе, що має стати новим в українській державотворчості.
Легкого пера вам, друзі!»