Посеред лютого Леоніду Куценку виповнилось би 70. А його вже шістнадцять років немає з нами. Але є в місті вулиця його імені, меморіальні дошки на стінах рідної школи у селі Вільховому та університету, де він навчався і працював, є щорічні «Куценківські читання» і є пам'ять, яка не згасає.
Якось телебачення знімало кадри з короткими спогадами про Куценка для майбутнього телефільму, і я відчув, як нелегко вкластися у три-чотири хвилини, говорячи про Леоніда Васильовича. Про таких людей можна сказати коротко, однією фразою, образом, афоризмом, або ж розповідати довго й детально – є про що і є бажання. Якщо коротко, то: Куценко належав до тих рідкісних у моєму оточенні людей, про яких я можу сказати – ось зразок, як треба жити й бути у цьому світі. Або: він все життя свідомо творив собою образ українського Інтелігента.
А якщо просторо… Пам'ять береже лиш спалахи образу юного, комсомольського. Зараз фотокартки Куценкового студентства зриміше проявляють у моєму спогаді ті часи. Я, працюючи в обласній комсомольській газеті “Молодий комунар”, бачився з ним на якихось конференціях міських-обласних, не міг не бачитись із секретарем провідного навчального закладу області, але запам’ятав його в коридорах внз під час рядового, буденного інтерв’ю: меткий, словоохочий, відданий ідеалам – справжній комсомольський секретар, типаж якого моєму поколінню виплекали книги й кіно. Справжній, бо ж доводилось бачити всяких, аж до здивування й обурення. Льоня був справжній. Оце й усе. Далі – тривала перерва. Наші стежки не перехрещувались.
І знову з’явився він у моєму полі зору в роки перебудови, коли Україна і наш степовий край дозрівали до вибуху жовто-блакитного мислення і діяння. Для кожного той час зачинався і тривав по різному, здебільшого в нелегких роздумах і перегляді дотеперішнього буття – особливо для тих, хто уже встиг зафіксувати себе в “передовому загоні трудящих”. Нелегке розставання з рожевими (насправді, виявилось, брудними) ідеалами: справа особистісна і непомітна для інших. Куценко не належав до тих людей, що поривали з минулим ефектно й виклично публічно. Врешті, йому не треба було особливо перефарбовуватись: Україна, мені здається, була завжди в його душі. Із переконанням щастя бути народженим у селі, мати вчительську родину, “мати свою річку Синицю, мати свій ліс і зарічок”… Гласність кінця 80-их років найперше вернула до самих себе таких, як Куценко. Кмітливі й тверезо мислячі, вони при відкритій правді, яка дихнула зі сторінок легальних газет і журналів (та й нелегальних, ксероксного друкування в Прибалтиці), першими зрозуміли абсурдність простувати далі у червоному мороці. Зрозуміли й стали шукати можливості гуртування. У Кіровограді україноцентричними виявили себе обласна Спілка письменників, обласна комсомольська газета, яка найпершою з видань тоталітарного часу обірвала зі своїх очей шори, зароджувались товариство української мови, неформальні організації, насамперед об’єднання інтелігенції “Перевесло”, виборчий клуб “Оновлення” – взагалі кожні вибори розгойдували від застою, демократизували суспільство. Куценко плив у тому бурхливому потоці не на чолі (всі ми були тоді в тіні Панченка, особистості яскравої, Богом посланої нашому місту), але попереду, і його авторитет як чітко мислячого і харизматичного українця міцнів та утверджувався з кожним роком. Сприяли цьому його службові успіхи (декан факультету філології) і особливо наукові, творчі пошуки (саме до того часу належить його знайомство з поезією Євгена Маланюка – 1989 року брат Володимир подарував нью-йоркський томик), в яких він врешті зосередиться найбільшою мірою і вважатиме, думаю, це справою свого життя.
Куценко вже був автором поліграфічно невиразної книжечки, якщо не сказати брошурки, “Боян Степової Еллади”, значимість якої для української літератури (саме так і не менше!) тоді мало хто відчув (я сам належав до таких), коли я запропонував йому зібрати усі, публіковані досі в газетах і журналах літературознавчі статті й видати окремою книгою. Я тоді працював головним редактором “ЦУВ”, холерично шукав авторів для презентації щойно заснованого обласною радою видавництва і Леонід Васильович був чи не ідеальною фігурою. Він погодився одразу й дуже скоро приніс рукопис, який у нього вже був готовий, бо й передмова до книги позначена двома ранішими роками. Так само оперативно ми видали книгу з назвою від Рильського “Благословенні ви, сліди…” Куценко дуже дорожив нею, оскільки це був певною мірою підсумок тих літературно-краєзнавчих розвідок, на які його надихнув іще у студентські роки письменник і дослідник театру корифеїв Микола Смоленчук (Леонід Васильович любовно називав свого учителя Кузя, нерідко й із офіційних трибун). Нариси про інтелігентну просвітницьку родину в провінційній Олександрії, з якої вийшов відомий вчений-енциклопедист, славіст і філософ Дмитро Чижевський, про містечко Рівне як творчу майстерню майбутнього драматурга Івана Микитенка, про братовбивчу громадянську війну очима петлюрівця-червоноармійця, слухача військово-політичних курсів у Єлисаветграді Володимира Сосюри, про Зінов’євськ періоду українізації, коли чотири місяці редактором міської газети “Червоний шлях” працював молодий і популярний уже в країні драматург Микола Куліш, про Новоукраїнку 1938 року й розгадку смерті поета Миколи Вороного, про Новомиргород-Златопіль в житті учителя латинської мови й історії Миколи Зерова… Куценко на відмінно склав іспит Смоленчуковим надіям. Класичні зразки літературознавчих нарисів. Нетлінні. По справжньому це усвідомлюється лише тепер. Я не від одного приятеля чув, що це саме він, мовляв, підштовхнув Куценка до видання книги. І, може, то й правда, бо художній рівень нарисів, глибину досліджень відчували друзі з першопублікацій. Бережу “Благословенні ви, сліди…” в своїй бібліотеці з автографом автора: “… із вдячністю за підготовку (ідею) і редагування моєї писанини”. Леонід Васильович, до слова, з любов’ю дарував свої книги друзям, завжди знаходив точні, нестандартні слова для автографа, хоча чи не щоразу жартував-жалівся: “Автограф – найскладніший жанр”.
Після виходу в світ цієї книги він подав документи до вступу у письменницьку спілку. А поки тривав процес прийому, видав іще кілька. Взагалі в останнє своє десятиліття він наче відчував, що відміряно йому небагато, тому поспішав: книги видавав щороку, а то й по дві чи три на рік. Не чекав сприятливих для української книги часів, а шукав меценатів вітчизняних та зарубіжних (останні самі знайшлися, коли уздріли Куценкові розвідки про Маланюка, Дарагана, Лівицьку-Холодну, Миколу Чирського), не комплексував видаватись і за власний кошт, уриваючи від сімейного бюджету дещицю нещедрого на межі тисячоліть свого професорського заробітку. Невеликі за обсягом книженята з роками складали солідні томи.
(Одного разу, здається, після відвідин Куценком Сумщини, батьківщини його матері, він захоплено ділився побаченим, почутим: це древня українська земля, традиції гетьманства живлять Слобожанщину подосі, тому русифікаційний період хоч і вплинув на думання українців Лівобережжя, але не знищив козацького духу… Я тоді який раз сказав йому про потребу й необхідність мати власний автомобіль для таких мандрів. “Ні, це не для мене: морока, клопіт із залізом… Та й є в мене куди дівати гроші”, – як завше відповів він. Я так розумів, що він має на увазі видання книг. А зараз, після автомобільної трагедії, щось містичне мені вчувається у тій розмові.)
Працював невтомно. Образом невтомності могла б бути фраза, зронена кимось із рідних, що батька вони звикли бачити зі спини: його письмовий стіл із комп’ютером стояв у кутку кімнати біля вікна. Хоча у спілкуванні з друзями, коли заходила мова про продуктивність зробленого, жалівся на суєту, брак вільного часу. Я в перші роки його жалі сприймав натурально, але згодом зрозумів, що це своєрідне творче кокетство, яким він наче підганяв самого себе. Бо під кінець року, коли підбиваються підсумки прожитого й зробленого, він уже загинав пальці – і робив це так само щиро, як і картав себе за вдавані лінощі.
Виразно й чітко бачу його на щоквартальних письменницьких зборах. Здається, за дев’ять років перебування у спілці він жодного разу не пропустив їх. Який би не був зайнятий (на відміну від деяких забронзовілих). І не просто брав участь, а – ініціював, підтримував, заперечував, розставляв акценти… Його слова чекали, його міркування запам’ятовувались: чи говорив він болісно про демографічні проблеми в Галичині, повернувшись із Шевченківських вшанувань на Івано-Франківщині, чи картав усіх нас (починаючи із себе) за байдужість один до одного, коли на видані цьогоріч книги не з’являлося й рядка відгуку в періодиці, чи обстоював концепцію журналу “Вежа”… Його судження превалювали, бо були виважені, об’єктивні, толерантні; він ніколи не тягнув, як кажуть, ковдру на себе, не терпів найменшого честолюбства, жертвував особистим заради загального (він так і не видав жодної книги за бюджетні гроші, поступаючись іншим).
Окрім офіційних зборів, круглих столів, конференцій ми бачилися з ним регулярно у приміщенні обласної письменницької організації. Він міг зайти просто по дорозі від педуніверситету додому (по місту переважно ходив пішки) в післяобідній час. “Як справи, пане професоре?” “Лучше всех!” Леонід Васильович завжди випромінював упевненість у собі, оптимізм, позитивні емоції. Я ніколи не чув від нього скарг на побутові негаразди, невисокі заробітки, безпросвітне майбуття, якими так перейняті більшість із нас. Знаю, як було непросто й нелегко часом йому, особливо в останні роки: несподівана смерть брата, хворі батьки, догляд за якими ліг на його плечі – але ніколи він не скаржився, не нив. “Як життя?” “Грандіозно!” А ще – колосально! чудесно! термоядерно! краще не придумаєш! Так і не інакше. Він присідав на краю стільця, клав професорську папку на коліна, щось розповідав чи слухав (і те і те він умів робити), допоки відчував себе бажаним, не надокучливим (ці відчуття він мав безпомильні), нерідко витягав свого щоденного, формату стандартної книжки записника, смикав за тасьму, розкриваючи в потрібному місці, і, рішуче викреслюючи вчорашні чи позавчорашні записи-плани, міг уголос безпосередньо-дитинним тоном, наче сам із собою радиться, казати: плівку проявив, фотографії замовив, книжку в Гриня забрав, Тарасові телефонував, з “Веселкою” переговорив, з вами побачився, а ще, а ще… Потім ховав записника, підводився різко, міцно тиснув правицю й прощався: “Честь!” І так же проворно зникав, як і появлявся.
Навіть коли сильно був перейнятий службовими чи домашніми клопотами, тримав, як мовиться, руку на пульсі часу. До політики не був байдужим в усі роки незалежності. Може, навіть точніше сказати – до громадського життя, бо які йому лиш не пропонували очолювати політичні організації – він відмовлявся, але ніколи не відмовлявся допомагати і завжди виконував обіцяне. У товаристві “Просвіта”, в Народному русі, в Конгресі інтелігенції, в Організації українських націоналістів – його виступи на зборах, конференціях, урочистостях були чіткими й конкретними. Він ніколи не рвався за трибуну, але запрошували до слова його часто, й те слово було вагомим. За політичними подіями в країні стежив завше (за газетами, за передачами радіо – бо телевізора не любив і не дивився) і часом дуже болісно на них реагував. Пригадую, як обурювався в кінці 1999 року маніпуляціями “канівської четвірки”, особливо наявністю в ній Ткаченка з його формулою “суверенітет України ми зможемо втримати тільки у союзі з Росією й Білорусією”. Тоді Кучму, якому Куценко дав прізвисько Чубчик за найвище його досягнення в роки правління – відрощення чупера на лисині, було переобрано на другий строк президентства, закручувались гайки вільнодумства в нашій області також, і Куценко не міг не ввійти до комітету порятунку демократії на відміну від деяких колишніх рухівців, які боялись поставити свій підпис під антикучмівським зверненням. Знаю, що ця відвага могла коштувати йому й роботи, такі то були падлючі часи, але не уявляю собі, аби Куценко відмовився. Тому й мав вистраждане право сказати про університетського колегу, який здрейфив у подібній ситуації: “А N наклав у штани”. В устах Куценка ця фраза особливо колоритно звучала: без злості, радше із співчуттям.
Пригадую його виступи. На відзначенні 120-річчя Симона Петлюри в актовій залі кібернетичного коледжу: це було перше (й поки що останнє) після смерті українського вождя публічне його вшанування в Кіровограді, на восьмому році відновлення нашої незалежності, коли ще Петлюра для багатьох залишався пугалом. На 100-річчі Юрія Липи в переповненому театрі за участю останнього президента України в екзилі, голови ОУН Миколи Плав’юка – піднесеність, пафос, героїка замовчуваних постатей української історії. А ще виступ влітку 2003-го у кінотеатрі “Зоряному”, коли напередодні виборчої кампанії в місто приїжджав Віктор Ющенко – тоді Куценко один з небагатьох чітко і ясно сказав майбутньому президенту про червиве його оточення: мав він на увазі одного нашого кіровоградського пристосуванця, який уже ошивався у вищих ешелонах вдали, а виявилось перегодом, що застереження Леоніда Васильовича стали пророчими назагал.
І у лютому 2006-го, в залі педуніверситету також напередодні виборів, парламентських. До студентів прийшов Дмитро Павличко, поет, твори якого в багатьох на устах: не було не те що де сісти – у проходах було тісно стояти. Улюблений поет читав вірші і йому палко аплодували студенти, проте далі замість того, щоб агітувати за блок Костенка і Плюща, він, запалений “боротьбою за електорат”, не придумав нічого ліпшого, як ганити Юлю. Студенти затихли й напружились, потім стали ворушитись і шуміти, але перебивати класика ніхто не наважувався. І тоді з переднього ряду підвівся Куценко й що називається “срезал” (є таке оповідання у Шукшина): “Дмитре Васильовичу, чи Ви не знаєте, в яку область приїхали? Скільки, Ви думаєте, своєю промовою зібрали прихильників у цьому залі? Може, п’ять, максимум – десять! – відповів сам на своє питання, й зал так струсонуло аплодисментами, що, здавалось, стеля обвалиться. – Ці студенти, – продовжував Куценко, – усі стояли рік тому на помаранчевих майданах і разом з Вами, разом зі мною підтримували Ющенка і Юлю. Нащо Ви сьогодні топчетесь по її команді?” Павличко розгубився і вже не міг оговтатись до кінця зустрічі, не міг погасити збурення й ректор, який представляв гостя-поета-трибуна. Сам я особисто під магією Павличкового авторитету не міг одразу схвально оцінити вчинку Леоніда Васильовича, але коли Павличко, повертаючись із зустрічі з гнівом міркував уголос: “Не треба було нам іти в цей вуз. І де він узявся, як його? Куценко? Це шкідник!” – тут я не міг уже змовчати: “Куценко – професор, націоналіст, автор десятка книг про Маланюка, врешті, улюбленець студентів…” – “Я це відчув, – сумно погодився поет. І по паузі додав: – Тим більше.”
Повторюсь, я захоплювався виступами Леоніда Васильовича. Щоразу він говорив конкретно і логічно, а широка ерудиція дозволяла йому бути завжди оригінальним. Однак я не ідеалізую його. В нас було чимало розходжень. Скажімо, на початку 90-их мене боляче вражало, що Куценко підтримував версію повернення обласному центру назви, яку місто носило за царизму (в останні роки, особливо з усвідомленням облудної й нахрапистої пропаганди церкви Московського патріархату, він категорично поміняв свої погляди на цю проблему). Натомість Куценко критично ставився до тих кількох моїх оповідань (“Чамайдан”, “Гергуни”), в яких явно вгадувались негативні герої, прототипами яких ставали знайомі йому люди. Часом він висловлювався дуже різко: одного разу під враженням чергової поетичної збірки київського нашого земляка я захоплено вигукнув: “От уже вивернув душу поет!” і тут же почув від Куценка: “Яку душу? Хіба в нього є душа?” І досі не знаю, чому він так тоді сказав… Посіяв у мені сумнів і не став далі розтлумачувати. Так було не раз. Але далі однієї фрази ніколи не пускався. Я думаю, що найвідвертішим він був зі своїм щоденником, і та щирість граничних суджень, можливо, й стала причиною знищення записів. Звичайно, щоденникові записи додали б нам багато до того, що залишив Куценко у книгах, особливо мандрівних нарисах. Однак жалкувати з приводу знищення щоденника нині не пристає з багатьох міркувань, насамперед: так вчинити – виключне право автора.
“Народу самосійні діти…” – назва, за рядком Маланюкової поезії, однієї з його книг про станову й духовну аристократію степової України. Самосійною дитиною свого народу був і сам Куценко. Він, уродженець села, син вчительської родини, все життя формував, вигранював себе свідомо на українського аристократа. Мешкаючи на географічній периферії, він фактом свого існування стверджував, що високі й чисті духом повинні жити й творити не тільки у столиці (він писав талановито про Варшаву і Нью-Йорк, Санкт-Петербург і Прагу; про нього захоплено писала преса американська, “Свобода”, й українська столична, “Дзеркало тижня”).
…Хотілось про Льоню розказати тепло, по домашньому, а вийшов суцільний офіціоз. Хтось інший напише. Обов’язково. Про доброго й уважного сина, батька і мужа. Про майстерного кулінара (одного разу ми родинами їздили в сосни на Куценкові шашлики). Про його золоті руки (він різьбив по дереву, вирощував лимони на підвіконні). Про мандри за Урал і вниз по Синюсі на байдарках…
Я живу на вулиці Полтавській і щодня двічі, найменше, проїжджаю маршруткою чи тролейбусом повз одноповерховий генделик “Марго”, який з’явився тут вже в останньому столітті й біля якого постійно кишить підпилий люд. Щоразу в цьому місці мене піджидає згадка: тут, переходячи широку і стрімку вулицю, загинув Льоня. Згадка мучить мимоволі. Хочу спекатись її, а не можу. Вона гнітить, бо про Куценка хочеться думати світло, так, яким він був у житті – сонячний, бравий, мудрий, чесний. Вона гнітить… І не обминути, не обійти цієї вулиці, по якій щомиті шаленно мчать авто…
Василь Бондар