До рук трапився запис спогадів кількох людей, які багато років віддали нашому театру, 140-річчя якого ми відзначаємо цієї осені. З плином часу ці спогади набувають все більшої цінності.
Івана Федоровича Анастасьєва добре знала уся культурна і мистецька еліта краю. Безмежно закоханий у театр, у мистецтво загалом, на жаль, останніми роками через хворобу він не міг працювати. Але жодна прем’єра, жодна художня виставка чи літературна презентація не проходили повз його увагу. Про все він мав свою думку. Іноді критичну, іноді захоплену. Але завжди виважену і глибоку.
Отже,
Про себе
Я родом із Новоархангельського району, із села Тернівки. Невеличка річка Тернівка розділяє наше село навпіл. Воно все в лісах, це район легендарної Зеленої Брами. Мені було років десять, коли я брав участь у війні. Другій світовій, ясна річ. І навіть був поранений. Мій дядько був старостою села і одночасно організатором партизанського загону. Може, тому наше село не постраждало, як інші. Я возив кіньми партизанами зброю, продукти. Одного разу потрапив під облаву.
Після закінчення школи вступив до Одеського медінституту. Роль зіграло те, що мій двоюрідній брат вступив тоді у Одеський внз, то і я ніби з ним. Але вже на першому курсі я зрозумів, що медицина – це не моє. Я буквально втрачав свідомість у анатомічці.
А в школі я вів драматичний гурток. Діяв такий гурток і у сільському клубі. Там я теж був і режисером, і актором. Мене тягнуло до театру. Отож, я втупив у Дніпропетровське театральне училище. Після навчання отримав направлення у Кіровоград (хоча пізніше працював і у Дніпропетровську, і в Одеському українському театрі). Приймав мене на роботу Михайло Донець.
Про режисера і театр
Він був послідовник корифеїв, і це надавало його особі у наших очах певної незвичайності. Він уособлював у собі, як і той же Марко Кропивницький, багато талантів – і співав чудово, і танцював, і мав чудові акторські здібності, і особливий режисерський підхід. А ще до самозабуття був вірний театральній справі.
І хоча на перших порах я не мав власного житла, але робота у театрі була для мене святом. Михайло Донець любив класику. Жодній постановці він не дозволяв бути прохідною, сірою. Щоразу добивався високохудожнього звучання, яскравих акторських образів. Тоді працювали такі самобутні актори – Семенов, Параконьєв, Бабич. Пригадую, у виставі «Березова гілка» у Володимира була роль без єдиного слова. Він просто ходив по сцені. Але у залі стояла мертва тиша…
Режисер Михайло Донець шукав підхід до кожного актора і як до професіонала, і як до людини. Він був дуже добрим і завжди намагався знайти, пробудити у душі актора сприйняття того чи іншого образу. При цьому враховував можливості, творчі нахили, здібності кожного. Для нього важливо було відчути точне амплуа актора. Так було, до речі, з Іваном Кравцовим, якого спочатку трактували як героя-любовника, але швидко побачили, що це синтетичний, багатогранний митець.
Михайло Олександрович мав важкі сімейні обставини. Його дружина, теж актриса, була тяжко хвора, і це дуже пригнічувало його, забирало багато сил. Тим більше, у театрі він був і режисер, і директор. І з усім справлявся, усьому давав лад. Загальна атмосфера у театрі дуже сильно залежить від керівника. Наш театр був морально чистий, не було важких образ, зіпсованих стосунків. Він однаково з повагою, доброзичливо ставився і до творчих працівників, і до технічних співробітників. Траплялися й казуси. Якось Параконьєв вийшов на сцену у різних шкарпетках і це помітили у залі.
Донець намагався їздити у різні театри тодішнього СРСР, підмічав якісь цікаві методи, форми і запроваджував у нас. Такою стала вистава «Острів Афродити». Це був шедевр. Зал переповнений, тоді взагалі важко було дістати квиток на наші вистави.
Але потім Михайло Олександрович нібито не вгодив якомусь начальнику, до того ж померла дружина і його витіснили у Олександрійський самодіяльний театр. Я тоді якраз захворів і теж перестав працювати.
Пізніше переломом у театрі став прихід режисера Івана Казнадія. Досвідченого, талановитого, теж послідовника корифеїв.
Про інтер’єр театру
Я працював ще при первинному інтер’єрі. Акустика приміщення була надзвичайна. Щодо цього наш театр свого часу був першим у Російській імперії. У стінах, у підлозі були замуровані амфори.
Пригадую такий момент. Йшла репетиція. Ми сиділи у залі на задньому ряду. Шепіт зі сцени було чути. У паузі Таня Параконьєва запитує чоловіка:
– Костю, ти зарплату отримав?
– Ні.
– Неправда, бо чути, як ти шелестиш у кишені грошима…
А потім якомусь чиновнику щось не сподобалось і він дав команду: «Прибрати цю мішуру!» І зробили з нашого храму мистецтва провінційний клуб. Пізніше трапилась ще й пожежа і знову все перебудували.
Після останньої реконструкції театр нагадує той, який був первинний. Але ж де акустика? Тепер актори мусять користуватися мікрофонами. Зробили чотири яруси, але місць скорочено наполовину!
А ще чомусь із вестибюлів прибрали фото акторів.
Записала Світлана Орел