Днями шановному професорові Василю Марку виповнилося б 85. На жаль, його уже немає з нами. Його вдячні учні, зокрема літературознавець і поетеса Антоніна Царук, нині готують книгу спогадів про цього талановитого чоловіка, Вчителя, який залишив дуже світлу пам’ять про себе.
…З Василем Петровичем Марком пов'язані мої студентські роки, період наукового формування, світоглядного переосмислення себе, розуміння простих речей як істин і того, що слід триматися подалі від тих, хто проголошує істини, відступаючи від тих самих простих речей…
Із першого дня навчання в університеті Василь Петрович був поряд – як загадковий професор, що вирізнявся манерою говорити, манерою спілкуватися, манерою сприймати тебе як студента… Власне, не було манери – жодної і ні в чому. Це людина, яка вміла бути людиною і була нею красиво й просто… З першої нашої зустрічі й до миті, коли ми всі прощалися з нашим Василем Петровичем…
Я однозначно ще не готова писати спогади про Василя Петровича. Мені це дається непросто, бо ще подумки розмовляю зі своїм наставником і другом по телефону, ще дивлюся на ялинку, що стояла в професора біля вхідних дверей, ще чую його коронне: «Рибонько, ви не зі мною»... А ще тому, що спогади, пов'язані з Василем Петровичем Марком, надто особисті, бо у наших стосунках не було чіткої диференціації між науковим і звично людським.
Ми познайомилися за кілька годин до того, як професор Марко постав переді мною тим, кого наш куратор Леонід Куценко жартома назвав Марко-кошмарко – адже для студентів-першачків теорія літератури, яку викладав Василь Петрович, і справді часом видавалась кошмаром; постав тим, хто замість звичних балів оцінювання від 1 до 5 ставив нам кола, хвильки, трикутники; постав тим, від кого я вперше почула дивне тоді для мене слово колоквіум… Був перший курс, і я, спізнюючись після роботи на пари, вскочила в маршрутку. Інтелігентний чоловік поважного віку у вишиванці з коричневим портфелем у руках і просто фантастичними вусами сказав: «Сідайте, голубонько». Ми зайшли у маршрутку разом на одній зупинці і вийшли на іншій зупинці також разом. Разом зайшли в університет. А потім була лекція з теорії літератури, де цей самий чоловік цитував «Сухий пучок пахучої трави», говорив про зміст і форму як звичні речі, і час від часу розповідав щось про свою роботу в Хусті… От з того дня – професор Марко увійшов у моє життя. Спершу – як учений, якому вдалося буквально полонити мій зорієнтований на видатну журналістику сучасності розум чимось набагато мені ближчим…
Інша грань наших взаємин – це літературна студія «Обрій», якою опікувався Василь Петрович. Мені подобалась атмосфера засідань – невимушена, легка, доброзичлива. І таємнича усмішка професора… Весь час хотілося спитати, коли ж професор прочитає нам свої твори? Але, Василь Петрович лише інтригуюче посміхався…
Я відвідувала «Обрій» всі роки студентства й поки навчалась в аспірантурі. За цей тривалий період була чотири роки старостою цієї студії. Наш керівник навчив нас елементарному, без чого неможливе Слово – це вмінню чути один одного. Не критикувати, не нападати, не захвалювати, не редагувати – хоча не без цього. А слухати, чути, отримувати від цього насолоду. Десятки передач, записаних із нашим наставником на радіо, виступи в студентських аудиторіях, літературні читання, відкриття інших та себе через інших... Як легко і просто людина поважного наукового статусу говорила з нами, студентами, про літературу, життя, буденні клопоти. «А ви сьогодні обідали? Ходімте, я пригощаю. Студентів треба підтримувати!» – говорив професор після засідань літстудії. «А у вас все добре? Тато-мама здорові, чоловік є, дітки ростуть?» – питав він, коли бачив чиюсь засмученість. «А хочете, я вам пісню заспіваю? Ми з дружиною її любили дуже…» – це Василь Петрович мав на увазі пісню «Впали роси на покоси», запис виконання якої у мене зберігся.
Літературною студією «Обрій» Василь Петрович опікувався всі роки її існування і дуже педантично вів щоденники-журнали, у яких фіксував новобранців, занотовував цікавинки і наші оказіоналізми, просто щось утаємничено писав… Я досі зберігаю в себе редаговані його рукою вірші. Для мене це дуже дорого, навіть не дорого, а безцінно.
Василь Петрович завжди називав студентів на «ви» і ніколи не «тикав» їм. Якось я дуже обережно спитала, чому. Його пояснення було елементарне й водночас вражаюче: «Потрібно не опускатися до рівня студента, а підтягувати його до свого рівня». Власне, Василь Петрович те й робив, що надихав нас прагнути від нас – реальних до нас – ідеальних.
А ще Василь Петрович міг поєднувати непримиренних. Студенти між собою могли не ладнати в аудиторіях, але на засідання «Обрію» в 410 аудиторію філологічного факультету приходили всі. Спілкування з цією винятково мудрою, тактовною, інтелігентною, часом іронічною й трохи загадковою людиною вабило нас можливістю відкрито вести дискусію, озвучувати свою думку, бути вільними…
Саме це згодом стало визначальним у моєму виборі наукового керівника під час навчання в аспірантурі. Ці три роки варті окремої історії. Якщо коротко, то я відчувала себе щасливою у своїй волі й вільною у своєму щасті. Дисертацію написала швидко, достроково отримавши рекомендацію до захисту. Я була останньою аспіранткою Василя Петровича, яка захистилась ще поки професор був живим. Після того ми разом працювали над укладанням і редагуванням моєї монографії. Попри те, що професор Марко був чи не єдиною людиною в моєму оточенні, хто вірив в успішну реалізацію мною цього задуму, побачити видану книжку йому не судилося. Тому, на жаль, замість щасливого автографа для мого наставника на першу сторінку моїм невідболілим розпачем і нікому вже не потрібною теплотою лягла важка присвята Учителю…
Василь Петрович дуже цінував свій час і час інших, тому ми зустрічалися традиційно вранці в його кабінеті. Професор Марко сидів за робочим столом в окулярах і при світлі лампи олівцем робив позначки у моєму рукописі. Я сиділа навпроти в кріслі і уважно чекала. Поряд з нами часто працювала його сіра пухнаста кішка. Пригадую, якось вона зникла і стривожений Василь Петрович скасував консультацію, бо не міг заспокоїтись, поки не знайде свою улюбленицю. Він був надзвичайно щирою людиною, ніколи не приховував емоцій, а ще мав відчуття відповідальності, тотожне відчуттю власної гідності.
Ще одна деталь, яка добре запам'яталась мені – це любов Василя Петровича до театру. Завдяки йому я теж люблю театр. «Вистава – це завжди мистецтво – скільки б раз не дивився, бо щоразу кожен жест і кожен рух – програється для тебе заново». Був місяць, коли ми щосуботи зустрічалися з Василем Петровичем у театрі...
Для мене Василь Петрович – уособлення кодексу етичного лицарства, бо більш людяної й щирої людини поки що зустрічати не доводилося. Знаю чимало велетів. Знаю, на щастя, багато порядних людей. Чимало моїх знайомих – літературознавці від Бога. Взагалі навколо мене впродовж життя дивним чином концентрувалися виключно прекрасні люди. Стрічалися різні – залишалися лише «свої». Проте дуже мало було і є людей, у колі яких я могла бути собою і одночасно прагнула стати кращою за себе вчорашню. Василь Петрович, здається, був саме такою людиною, біля якої відчуваєш себе кращим, ніж ти є.
Василь Петрович не любив подарунків, метушні довкола себе, не допускав підлабузництва. Якось до його ювілею ми з іншими аспірантами вирішили подарувати Василеві Петровичу наші рефлексії про нього. З усієї України, і навіть з Америки, надходили листи з віншуваннями й теплими спогадами про час співпраці з ним. Ці спогади разом зі світлинами їхніх авторів – аспірантів нинішніх і колишніх, колег, друзів, ми оформили у великий альбом, на обкладинці якого так і написали: «Наш Василь Петрович». Бо він і справді був НАШИМ. Нашим на засіданні «Обрію», нашим на лекціях, нашим науковим керівником, нашим другом, нашим авторитетом; нашим, коли закликав думати; нашим, коли розповідав, що, за родинною легендою, одразу після народження батько дав йому до рук Біблію; нашим, коли виникали певні життєві труднощі; нашим, коли була помаранчева революція і ми повтікали з пар на площу; нашим, коли розповідав про своїх дітей та онуків, одногрупників, наставників, друзів; нашим, коли ми навідували його в лікарні; нашим, коли ми як колишні літстудійці зібралися на радіо для запису першої передачі без нашого Василя Петровича… І тепер, очевидно, раз укладається ця книжка спогадів про Василя Петровича Марка, він також – НАШ.
Надія Гармазій