Мій 25 ОСБ, в якому я починав службу, складався переважно з киян, які на 90% були добровольцями. Вони – директори фірм, банкіри, прокурори, архітектори, дизайнери, діти 20-ти років... і аж ніяк не професійні військові. Їхній середній вік був 45 років. Медогляд ми пройшли на третьому місяці служби, вже маючи бойові втрати.
Воювати ми почали, маючи за плечима по 11 (sic!) відстріляних на полігоні патронів, не маючи уявлення ні про "дашки", ні про "покемони", маючи в руках лише "калашмати" й по кілька "ефок", якими не вміли користуватись. Жоден із бійців моєї роти не залишив позиції. Більшість з них отримали поранення. Кожному з них я потисну руку, бо кожен не зі слів знає, хто такий піхотинець.
Зараз у моєму підрозділі переважно діти 20-ти років, які підписали контракт, бо інакше втрапити до війська вони не могли. На свій вік вони знають, що таке штурм, і що таке оборона, що таке пів року не виходити з боїв. Що таке втрачати також знають. Вони – найкраще мотивовані воїни і Кожному з них я тисну руку.
Ми не чекаємо нагород, винагород, визнання. Ми не ходимо по вечірках у одностроях, не розмірковуємо про травми в медіа, ми просто робимо свою несвою роботу.
А тим, хто на тамтому березі хотілось би передати кілька важливих тез:
- Мобілізація в країні повинна починатись із голови. Якщо чиновник не опинився на фронті, якщо він заховав свою дитину від мобілізації – такій людині не місце в моїй країні.
- Якщо ура-патріот повчає кому і як воювати, а сам ховається за мандатами, посадами, довідками – такій людині не місце в моїй країні.
- І, нарешті, якщо в країні не буде введений воєнний стан і ми не почнемо жити усвідомленням війни, то країни не буде, а в тій, яка буде, не буде місця нам, фронтовикам.
За що воювати? Ні, не за владу. Ні, не за слова. За себе! Так, за себе, бо кожен, хто тут – утілює собою справжність, відданість і світлість. Кожен, хто тут, знає: наша земля найчорніша, бо найбільше вмита кров'ю. І це, на жаль, не метафора.
І я навіть не знаю чи хочемо ми бачити усіх тих мобілізованих, яких нам приженуть, якщо жоден із них не зможе відповісти на питання: чи готовий він до екзистенційного чину? чи має в серці те, що дасть йому можливість вижити на цій війні?
Олексій Сінченко