Більше століття минуло з тих часів, коли було повалено потужну Московську царську імперію Романових, на місці якої більшовики-ленінці утворили нову тюрму народів – СРСР. Під нею Україна і українці жили трохи не 80 літ. Мабуть, небагатьом жителям нашого краю відомий процес відречення царя, який комуністична пропаганда перетворила на перемогу соціалістичної революції 1917 року. Інтрига неординарної події у тому, що вона значною мірою пов’язана і з нашим містом.
На початку XVII століття з далекої Шотландії у Московське царство прибув шукач пригод і високих чинів молодий гультяй Джордж Лермонт. Природжений авантюрист, він з головою поринув у військову службу і за кілька років дослужився до ротмістра. У одному з боїв вояк загинув, залишив сиротою нагуляного сина, започаткувавши чоловічу гілку роду майбутнього російського поета Михайла Лермонтова. Черговий теж позашлюбний чи то онук, чи правнук Джорджа, спадково військовий, народився у місті Рузі під Москвою і взяв собі прізвище за назвою поселення – Рузський. Його онук корнет Микола Рузський був учасником російсько-турецької війни 1877-1878 років, заслужив бойового ордена і черговий військовий чин. Здібного офіцера призначили командиром батальйону 131-го Тираспольського полку, який дислокувався у Єлисаветграді (тому у місті є провулок Тираспільський). Звідси почалася блискуча військова кар’єра Миколи Рузського. Після закінчення Академії Генерального штабу він служив помічником командуючого військами Київського військового округу. З початком світової війни 1914 року генерала Рузського призначили командувачем 3-ї російської армії, укомплектованої ним самим майже повністю з українців, і відправили на Західний фронт. Там генерал здобув найвище визнання. За вдало проведену Галицьку операцію одержав відразу три ордени святого Георгія, ставши улюбленцем імператора та першим кавалером цієї найвищої бойової нагороди.
Слава і легенди про подвиги особового складу 3-ї армії та її командувача докотилася до берегів Інгулу. У Єлисаветграді ейфорію успіхів армії Рузського, у лавах якої служило немало вихідців міста, сприйняли з особливим піднесенням. Міська дума на своєму засіданні 29 листопада 1914 року прийняла рішення увічнити за життя «героїв завоювання Галиції». Звичайно ж, не рядових. Дума якраз затвердила план забудови вільної місцевості на південь від Єлисаветинської фортеці до річки Сугаклеї. З назвою об’єктів ще не визначилися. І тут надійшла «патріотична» пропозиція: новий район назвати іменем генерал-ад’ютанта Алєксєєва. Адже він був начальником штабу Верховного головнокомандуючого імператора Миколи ІІ і розробляв військові операції. Так на місці колишніх дач і пустирів виникла південна околиця міста – Олексіївка (у народі Новоолексіївка). У дусі часу дали назви її вулицям: Єлисаветинський і Суворовський бульвари, вулиці Катерининська, Потьомкінська, Рум’янцевська, Новоросійська.
Не могла місцева влада оминути «героя взяття Львова» генерала Миколу Рузського. Одночасно з Олексіївкою заселялася робітнича слобода Новомиколаївка, яку будували власники заводу Ельворті для своїх працівників. Першій вулиці робітничої слобідки і дали назву Рузського. Далі були Скобелєвська, Суворівська, Володимирівська, Ярославська, Петроградська, Варшавська, Севастопольська, Троїцька, Табірна. Одну з вулиць назвали Львівською – на знак того, що місто Лева тепер належить російській імперії. Всі назви слобідки, звичайно ж, пов’язані з війною. Немалу роль у визначенні топоніміки визначило те, що завод Ельворті виконував важливі замовлення російської армії на виготовлення зброї – мінометів, патронів. Поблизу Миколаївки діяв аеродром, де базувалися перші військові підрозділи військової авіації.
Генералу Рузському випало бути учасником урядового перевороту, який значною мірою вплинув на подальший хід світової історії. Один фрагмент його біографії дуже цікавий, особливо у плані «законності» відречення Миколи ІІ від трону. У кінці 1916 року імператор призначив свого улюбленця головнокомандувачем арміями Північного флоту, який теж був задіяний у військових операціях. Наступні невдачі на фронтах війни і невдоволення військової верхівки, яка у всьому звинувачувала царя, призвели до змови найвищого генералітету з метою схилити Миколу до зречення від трону. Очолив змовників голова Державної Думи Росії М. Родзянко, його найближчими помічниками стали генерали М. Алєксєєв, М. Рузський та О. Брусилов. Вони запросили Миколу у штаб Рузського, розташований у Пскові, начебто на військову раду, насправді поставили вимогу імператору про зречення. Той, звичайно, категорично відмовився. Тоді (цитую документ) «Рузський грубим насильством змусив царя підписати заготовлений текст відречення. Генерал тримав Миколу ІІ за руку, другою рукою притиснув маніфест до столу і наполегливо повторяв: «Підписуйте, государю, підписуйте ж! Хіба ви не бачите, що вам нічого іншого не лишається. Якщо ви не підпишете, я не ручаюся за ваше життя». Імператорові справді нічого не залишалося, як підписати «маніфест». Так швидко і без особливих зусиль розвалився 300-літній трон монархів Романових, якому пророчили вічність. І повалили його не міфічні революційні партії та більшовики-ленінці, як про те нам торочили кілька десятиліть, і не революційний пролетаріат а усього кілька змовників Держдуми та Генерального штабу. Тихо і безкровно, без мітингів і демагогії. (Інформація для роздумів сучасним самопроголошеним монархам).
Карали змовники, карали і їх. М. Рузський був арештований чекістами у вересні 1918 року на Кавказі у П’ятигорську, куди поїхав на лікування. Після принизливих допитів і жорстоких тортур генерала, який відмовився служити червоним, змусили копати собі могилу. Голова місцевого ЧК Атарбеков кинджалом убив «героя взяття Львова» і учасника повалення влади імператора Росії. (Звичайно, убивці про змову генералів не знали). Разом з Рузським були розстріляні більше сотні вищих військових чиновників. Прізвища деяких вписані в історію нашої області. Це контр-адмірал граф Олексій Капніст – нащадок засновника козацького графського роду Петра Капніста, внук якого, миргородський полковник Василь брав участь у розбудові багатьох населених пунктів сучасної Кіровоградщини, у їх числі Новомиргорода. Від кулі червоного чекіста загинули міністр юстиції Микола Добровольський – родич двох гласних Єлисаветградського земства, генерал Микола Чижевський, який походив з відомої родини з Олександрії. Генерал Анатолій Мельгунов доводився нащадком генерал-губернатора Катеринославщини, за наказом якого розкопали скіфський курган під Знам’янкою, названий його іменем. Іронія долі – генерал Рузський знайшов смерть на схилі гори Машук, де понад 70 років тому був убитий на дуелі його знаменитий предок поет і офіцер Михайло Лермонтов.
Дійсність не передбачувана і часом жорстока. (До речі, якби більшовики не здійснили державний переворот у жовтні 1917 року і не розв’язали братовбивчої громадянської війни 1918-1921 років, історія УНР пішла би зовсім іншим шляхом. До учасників змови проти монарха, особливо до генерала Рузського, ставлення було б далеко не таким, як тепер. Невідомо, яку назву носило б наше місто і чи стало воно обласним центром, а що вулиця Рузського у ньому існувала б – безсумнівно).
Марево Першої світової війни та її персонажів багато років висіло над Миколаївкою у назвах вулиць. У радянські часи багато антропонімних (іменних) змінили. Знову іронія долі: першою вулицею, яку більшовики перейменували, була Миколи Рузського. На початку 1920-х, у зв’язку з розвитком у місті авіації та будівництва військового аеродрому поблизу Миколаївки, вулицю перейменували на Авіаційну. Одна з вулиць довгий час не забудовувалася і за царату її ніяк не найменували, у радянські назвали іменем «перетворювача природи» Івана Мічуріна. Після смерті кіровоградської поетеси Олени Журливої (1971 рік) єдину неіменну вулицю з ліричною назвою Фонтанна (у центрі Миколаївки був чудовий парк з реліктовими деревами і красивим струменистим фонтаном) перейменували на вулицю О. Журливої. Суворовську замінили Ливарною, оскільки російський військовий діяч був увічнений і на Олексіївці. (Увічнений чомусь і досі). У часи незалежності «героїчну» вулицю перейменували втретє, назвавши іменем Героя Радянського Союзу М. Степанова, який трохи жив там. Петроградську «перехрестили» на Ленінградську. У липні 2014 року її перейменували на честь командира стрілецького батальйону полковника Павла Сніцара, який загинув у боях з донецькими сепаратистами.
Ось така маловідома історія пригадалася у зв’язку з останніми подіями, що відбуваються в Україні, у Кіровограді зокрема. У ній переплелися долі кількох поколінь мешканців міста, які залишили слід на його давніх вулицях.
Юрій Матівос
Світлини: декрет про зречення; карта Новомиколаївки 1914 року з вулицею Рузського; генерал Рузський; цей парадний вхід у парк Миколаївки початку ХХ століття зберігся до наших днів; поштова листівка часів 1-ї світової війни; пам’ятник братам Ельворті