Ця книга, видана півтора десятки років тому, могла б стати своєрідною сенсацією. І хоча тираж вказаний немалий – десять тисяч, про неї не говорять у телевізійних ток-шоу чи на просвітницьких заходах. Все ж факти, здобуті автором, не можуть не зацікавити тих, кому не байдужі життя та творчість Тараса Шевченка, 209-річчя якого ми відзначили днями. Здається, про нього уже написані томи й томи, що нового можна розгледіти через цю товщу років і класичних досліджень? Але якщо ви читали про Тараса Григоровича не лише академічні словники, а навіть шевченкознавчу працю Павла Зайцева, однак у науково-популярному нарисі «Великий рід великої людини» Сергія Чаніна на вас чекають несподіванки та відкриття.
Автор, характеризуючи епоху, коли народився, ріс та творив Тарас Шевченко, не акцентує увагу на загальновідомих речах, в наводить цікаві деталі, які залишались поза увагою дослідників. Наприклад, про те, чому цар власноручно на вирокові поету написав: «Під найсуворіший нагляд, заборонивши писати та малювати». Суспільно-політичні передумови арешту та вироку поета не раз детально описані, та, виявляється, була ще одна, суто психологічна, причина появи такого напису. За версією Сергія Чаніна, в дитинстві майбутній імператор дуже любив малювати коней. І малював їх не лише на папері, а на всьому, що його оточувало, – на шпалерах, скатертинах, книгах. За це його карали, забороняючи на деякий час малювати взагалі. Тож цар Микола 1 добре знав, як то воно, коли тебе позбавляють найулюбленішого заняття.
Та центральна лінія видання – родовід Шевченка, і не лише у висоту – після нього, а й у глибину – до дідів-прадідів. Здається, що там може бути цікавого? Батько, мати, дід козацького роду. Усе вивчене ще зі шкільних підручників. І навіть те, що і дід, і батьки Тараса Григоровича не були горопашними злиднями, як це підносилось у радянський період, а, хоча формально й вважалися кріпаками, мали можливість достатньо заробити, аби відкупитися від кріпацької роботи, уже досить чітко проартикульовано у сучасному шевченкознавстві.
Але чи знали ви, що у Шевченка могло бути зовсім інше прізвище – Товстик або Безрідний? Не зовсім привабливі, як для національного пророка? Але тут виручила нас загарбницька політика Російської імперії. Як стверджує Сергій Чанін, посилаючись на родичів поета Дмитра Красицького та Олександра Відоменка, прадідусем Тараса по батьківській лінії був кошовий писар Запорозької Січі Андрій Товстик-Безрідний. Таке прізвище він отримав, бо прибився на Січ сиротою, не знаючи ні батька, ні матері, ні кого іншого з роду, а підрісши, став міцним та дебеленьким. Тож отримав іронічне прізвисько Товстик. Хлопець виявився не лише міцним, а й дуже здібним, тож потрапив до кошової школи. А у козаків такі школи вчили не лише початковій грамоті, а й готували перекладачів та дипломатів для переговорів з представниками інших країн. Тож сирота Андрій знав, крім української мови, російську, турецьку, польську і навіть окремі діалекти татарських племен, тож, очевидно, недарма його було обрано кошовим писарем.
Та коли Російська імперія відчула загрозу для себе з боку козацтва, молодий писар став на його захист. Сергій Чанін посилається на історика Аполлона Скальковського, який стверджує, що кошового писаря Андрія Товстика, що захищав земельні володіння Нової Січі від російських слобідських полків (переговори нібито велися саме у Єлисаветградській фортеці), було арештовано. Та йому вдалося втекти і фактично безслідно зникнути. Інакше чекала б його тюремна яма на Соловках, як кошового отамана Петра Калнишевського. А щоб не потрапити туди, треба було загубитися серед люду, що тоді було не так і важко, але, головне, не можна було називатися своїм прізвищем. До козака Андрія доля була милостивою, бо відрікшись від свого прізвища, він зустрів велике кохання – єдину дочку Івана Шевчика Фросину. У селі її звали Шевчихою. Андрій узяв її прізвище, трансформувавши його на благозвучніше – Шевченко. Дружину лагідно називав Шевченківна.
Вони прожили у великій любові та злагоді довге життя, мали четверо синів (один з них Тарасовий дід Іван) і померли майже одночасно у 1810 році.
Ясна річ, українські родини, за невеликим винятком, у ті часи були немалі. І родоводів великого поета по сестрах та братах виявлено чимало. Один з них – по сестрі Катерині, нащадки якої і досі мешкають у Знам’янці, здійснив краєзнавець та нащадок цього ж роду, на жаль, уже покійний В’ячеслав Шкода. А Сергій Чанін взявся за менш досліджені гілки. Наприклад, рідних дядьків Сави та Павла, двоюрідного дядька Тараса Григоровича Олексія Євстратовича, двоюрідних дідусів Олексія Андрійовича та Кіндрата Андрійовича. Цікаво ознайомитися також із родовою гілкою рідного дядька Тараса Омеляна. У першій половині ХІХ століття поміщик Василь Енгельгард перевів його родину разом з іншими кирилівськими селянами в містечко Ульянівку, де він завів пасіку і сад. Автор дослідив три покоління цього роду, зустрічався із живими його представниками, записав цікаві спогади.
Хто ж він – автор Сергій Чанін? Майже наш земляк, певний час жив у Долинському районі, але його рідний край – Криворіжжя. Народився у далекій Карелії, поблизу Ладозького озера, але ріс і здобував освіту у Кривому Розі. Працював на знаменитій «Криворіжсталі», був кореспондентом газети «Металург». Наприкінці 80-х закінчив Московський літературний інститут. Друкувався у різних збірниках та альманахах, автор поетичної збірки «Далекі вогні». На початку 2000-х захопився історією рідного краю, і, як видно, всерйоз.
Чомусь дослідження Шевченкового роду Сергія Чаніна досі мало відомі, але ніхто й не брався спростовувати їх.
Світлана Орел