«Наших з дєдом пенсій на гостинці внукам тільки й вистачає»

Познайомитися з гарними людьми – удача для журналіста. Наприклад, з такими, як жителі Олексіївки Кропивницького району Микола Тимофійович і Надія Михайлівна Перевозні.

«Ідеш на роботу в шість утра…»

На початку розмови з ними дізнаюся, що Микола Перевозний до того, як оженитися, відслужив в армії (на Донбасі, потім під Києвом) і що його звідти довго не відпускали додому. Бо відповідав за склад автозапчастин.

– Запчастєй на складі було три тисячі найменувань. Перед дємбелєм прийняв двадцять п’ять вагонів запчастєй. Треба було заміну собі підготувати, то півроку переслужив, – згадує чоловік.

Цікавлюся, чи був він очевидцем розкрадань військового добра.

– Крали, – підтверджує Микола Тимофійович. – Приїхав генерал з Києва, каже: треба зібрати десять зіпів запчастєй (маються на увазі комплекти «запчастей, инструментов, принадлежностей», скорочено – «зип» – В.К.). Запакували ми їх…

– Ти ж усе не розказуй! – перебиває чоловіка, жартуючи, Надія Михайлівна.

– А через якийсь час до нас – комісія з Москви, давай ревізію робить, – продовжує той. – Виявляється, генерал утік за гряницю.

– Із запчастями? – питаю.

– Так, позбирав по воїнських частях і втік. Був у нас і майор, який колекціонував отвьортки, плоскогубці. Прийде на склад – і в карман, в карман…

– Колю в армії хотіли оставить, але він не любе в городі, – каже Надія Михайлівна.

Запитую подружжя, як познайомилися. Відповідає глава сім’ї:

– Сестра познайомила, вони дружили. Ми як поженилися, зразу в Кіровограді жили. Я в автоколоні робив. На очереді четвертий був, а як об’єднали автоколони, став сорок четвертий. Ми по квартирах жили. Якось приїхала її мати, каже: давайте в село. Переїхали. Оцю хату самі строїли. Я ложив цеглу, вона підносила. У нас уже Вітя, син, був. А дочку родили тут.

Я зауважую, що будинок – добротний, високий. Перевозні пояснюють, що будувалися півтора року. Оскільки будівництво – справа дуже витратна, то влаштувалися на колгоспній птахофабриці – там краще платили, ніж в інших місцях.

– Ідеш на роботу в шість утра, – розповідає про те, як була пташницею, Надія Михайлівна. – До восьми вправився – й додому. Так три рази на день. На ноги важко, тепер і болять. А ще наділять буряка три гектари – сапать. Чи кукурудзи, соняшника. Потім перейшла в бухгалтерію.

Яйця для начальства комбікормового заводу

А Миколі Перевозному згадалося, як він, водій, забезпечував птахофабрику кормами:

– Їздив на комбікормовий, вибивав комбікорм. Валентина Григорівна Профатило – моє начальство – наставляла мене: скажеш, що кури голодні. А директор комбікормового: не бачу їх, тих курей. Тоді така система була: даси хабара – матимеш гарний комбікорм. Я возив на комбікормовий яйця, курей. Не даси – дзуськи отримаєш. Найкращі комбікорми відпускали совхозам, колхозам – гірший.

Микола Тимофійович каже, що трудився у колгоспі і комбайнером, і механіком, і бригадиром тракторної, і водієм голови, і художником. Прошу розповісти, як працювалося шофером керівника.

– Головою тоді був Фомуляєв, – пам’ятає Перевозний. – Я кругом возив його на уазику. По полях, на заводи, всюди, де треба було щось достать. Він вмів водити машину, але в нього така робота – треба й випить іноді. Бувало, я до ночі затримувався з ним. Якось під ранок повернувся додому. Розсердився, що робота день і ніч, пішов художником. Я змалку малюю. Школярем стінгазети оформлював. І портрети малював

– Леніна, Шевченка, своєї матері. Точніше, перемальовував з фотографій, картинок. А вивчитися на художника не вдалося. Бо де ж та художня школа в селі?

– У колгоспі писали плакати «Ми прийдемо до перемоги комуністичної праці»? – запитую.

– Не тільки. Усю наочну агітацію виготовляв. Треба було й пилять, і рубать, і красить, і натягувать. Два роки художником був.

– Коля й знак із заліза зробив, що стояв при в’їзді в Олексіївку, – каже Надія Михайлівна, маючи на увазі емблему колгоспу. – А які картини малював!

Хочу побачити ті роботи. Та виявилося, що свої полотна Перевозні роздарували (наприклад, кумі в день народження), а нових Микола Тимофійович не створив, хоч дружина й просила. Дізнаюся й про ось який вчинок Перевозних: виховали, крім сина Віктора й дочки Вікторії, ще й племінника Віталія.

– Його батьки погибли, то ми його взяли, він нам рідна дитина, – каже Перевозна. – Уже й внуки, й правнучка є.

«Політика – то настояща брехня»

– А політикою цікавитеся? – несподівано змінюю тему.

– Політики не люблю, то настояща брехня, – відповідає жінка. – І політикантів не люблю. Знаєте, яка моя дівоча фамілія? Правда. Колись, може, торбинку комбікорму й взяла, бо він у колгоспі валявся. Але не більше.

– Як ставитеся до того, що селянам дозволили з наступного року продавати землю? – продовжую.

– Я проти. Земля годує людей, – відповідає Перевозна.

– У вас земля є?

– Є.

– То й не продавайте її.

– Боже упасі.

– Навіщо ж забороняти тим, хто хоче продати?

– Бо гроші за місяць-два розійдуться. А ми маємо паї, то й получаємо кожний год. Вугля купляємо, дітей не беспокоїмо. Не можна продавати землю. Таке моє мнєніє. І його тоже, – Надія Михайлівна має на увазі чоловіка.

– Зараз ми з дєдом ніде не ++++2робимо, – веде вона далі. – Тільки вдома, по хазяйству. Роботи багато. Я рачкую по городі, жука збираю. Жука – море. З городу даємо дітям, внукам. Сніг зійшов, а в нас – уже цибулька, а це ж – вітаміни. Живемо для дітей, для внуків. Раніше й коровку тримали, тепер – кіз. Ми не ледачі люди, пахали весь вік.

Цікавлюся в Перевозних, які їхні пенсії.

– По дві з чимось, – відповідає жінка. – Була різниця в триста гривень, він більше получав. Тепер однаково получаємо. Наших з дєдом пенсій на гостинці внукам тільки й вистачає.

– Старалися для дітей, – каже Микола Тимофійович. – Построїлися тут. І з того боку, – показує в бік річки, – синові двохетажний дом построїли. Та він не схотів там жить, продали.

– У мене чоловік – золота людина, – Перевозна знову бере слово. – Майстер на всі руки. І вірша написать, і намалювать, і по желєзу вміє, і скрутить, і приварить. Де що поламалося – сусіди біжать. І дуже добрий, усім допомагає.

– Краще розкажи, як рибу ловиш, – звертається до дружини Микола Тимофійович. Та розповідає, що років з п’ять тому захопилася риболовлею, що рибалить з берега в кінці городу, де чоловік для неї поставив старе крісло. Прошу Перевозних повести мене туди.

Наробитися на городі, відпочити з вудкою

Ідемо через город, він – гарний, доглянутий, ані бур’янинки. Уявляю, стільки праці вкладено в ці кількадесят соток. Чоловік показує борону, інший реманент, чимало з цих знарядь виготовив своїми руками. Також демонструє в роботі механізм, призначений для підгортання картоплі. Переконуюся, що орудувати цією машинерією – ефективніше, ніж традиційною сапою.

І ось ми – на березі.

– Нічого не ловиться, тільки одного карасика цей рік і вловила, – бідкається Надія Михайлівна. – А років п’ять тому були коропи. Тоді я ловила на кладці. Сяду, ноги звісю у воду. Легше на ноги, не так болять.

– Мабуть, ви єдина в Олексіївці жінка-рибалка, – кажу.

– Раніш на тій стороні жила Степанівна, вона й узимку ловила, чоловік їй лунки пробивав.

– Снасті де берете?

– Син привіз. І вудочку, яка на дальній заброс. І оте, куди рибу складати. Та я його ні разу не примінила, бо не ловиться риба.

– Чоловік як ставиться до риболовлі?

– Байдуже. Зате кіт ходить зі мною на берег. Я ловлю, а він сяде на корч й дивиться. Раз у воду впав. Риби хоче. А що я йому дам? Не ловиться геть. Раніш було стільки плотви! Я тут оддихаю, не заради риби. Той год тут було сорок вісім лебедів! Цей год тільки троє прилетіло.

Озираюся довкола. Краса! Здається, розумію Надію Михайлівну, яка любить тут посидіти. А вона продовжує:

– Нам уже по сімдесят, ми одногодки. На той год в червні буде золота свайба. Якщо доживемо. Жить хочеться. Живемо для дітей. Помагали дітям, внуки тут повиростали. Зараз карантин, вони були б тут, якби інтернет був. Ми з дідом, турки, не схотіли інтернету. А дітям їсти не давай, їм інтернет треба.

Надія Михайлівна просить чоловіка почитати щось з його поезії.

Микола Тимофійович читає вірша, якого хотів продекламувати біля пам’ятника визволителям у День перемоги (цьогоріч урочистості не відбулися через карантин).

Прощаюся з Перевозними, дякую їм за теплий прийом. Останнє слово – за Надією Михайлівною:

– Оце з вами хоч побалакала. Бо дєд не любе балакать.

Віктор Крупський


Надрукувати   E-mail