Виконавчий комітет міської ради Кропивницького 9 вересня прийняв рішення встановити на фасаді будівлі Кропивницького інженерного коледжу Центральноукраїнського національного технічного університету інформаційну дошку земляку, українському соціологу, політологу, етнологу, випускнику Єлисаветградського земського реального училища Іполиту Ольгерду Бочковському.
Про Ольгерда Бочковського я вперше почула від літературознавця, професора Леоніда Куценка наприкінці 90-их, коли він повернувся з Чехії, де досліджував тамтешні шляхи Євгена Маланюка. Це був час, коли Україна осмислювала інтелектуальтний та мистецький спадок своєї еміграції, не перестаючи дивуватись її багатоманітності та багатогранності. Першими, звісно, достуклись до серця земляків ті, хто був емоційно наснажений – поети, прозаїки, публіцисти. Науковий спадок еміграції осмислюється повільніше. Та вже сьогодні ім’я Ольгерда Бочковського, яке ще недавно нічого не говорило степовикам, повертається на свою малу батьківщину.
«З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому…»
Глава католицької родини Бочковських працював на залізниці, тож якраз на станції Долинська з’явився на світ один з його синів – Ольгерд (брат Тадеуш став католицьким священиком). Після певного часу перебування в Долинській, родина перебралася до Катеринослава, де Ольгерд розпочав навчання. Та вже коли йому виповнилось 14, адресою Бочковських стало – Єлисаветград, вокзал Х.Н.Ж.Д. (Харковсько-Николаевская железная дорога). А альма матер Ольгерда стало земське реальне училище, що поруч з вокзалом. Це – знаковий для нашого краю навчальний заклад, учнями якого у різний час були Олександр Тарковський, брати Тобілевичі, Євген Чикаленко, Євген Маланюк, Юрій Яновський. Хто ж знав, як химерно доля поведеться з ними – Євген Маланюк буде студентом Ольгерда в Українській господарській академії у Подєбрадах, Євген Чикаленко помер майже на руках у Бочковського, у їхньому товаристві у Чехії бував Микола Садовський…
Та у 1903 році, коли Ольгерд-Іполит (у католицьких родинах була традиція давати подвійні імена) майже на відмінно (одна четвірка з російської мови) закінчив реалку, тоді про це ніхто не здогадувався. Вищу освіту Бочковський почав здобувати у Петербурзі – політехніка, лісний інститут. Та небайдужість до революційних подій 1905 року загрожувала арештом і Ольгерд Бочковський подався у еміграцію. Це вже пізніше він напише: «З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому. На жаль, при ближчому знайомстві з Європою, перебуваючи в її серці, я незабаром переконався, що вона далека від того ідеального образу, який у мене витворився там, над Дніпром…». Метою еміграції був Париж, але другою Батьківщингою для нашого земляка стала Прага.
Тут, у Карловому університеті він завершував навчання, тут заприязнився з Томашем Масариком, майбутнім президентом Чехословаччини, що потім не раз ставало йому у пригоді.
Очевидно, напівполяк–напівлитовець (за народженням) Бочковський міг почуватися чи католиком, чи демократом, але менш всього причетним до української справи. Але і оточення, і наукові зацікавлення поступово повернули його серце до тої землі, де він побачив світ, де зростав і мужнів. У Чехії онімечена інтелігенція поверталася до своїх національних коренів і це не могло пройти повз увагу Ольгерда. Формуванню його почуттів сприяли і лекції Масарика про національні проблеми в країнах Європи. Історик Сергій Шевченко висловлював припущення (і його важко заперечити), що українське усвідомлення прийшло до Бочковського вже в еміграції.
«Нема народів великих і малих…»
Він почав глибше цікавитися, досліджувати особливості національного становлення фіннів, поляків, українців. Одна з його перших зрілих робіт – «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономічні прямування» була написана у 1916 році. Через кілька років, коли Київ окупувала Денікінська армія, цю наукову роботу Ольгерда Бочковського публічно спалили, як шкідливу для Російської імперії. Цікаво було б її оприлюднити сьогодні – навряд чи вона втратила актуальність.
До речі, з багатої наукової спадщини Оьгерда-Іполита в сучасній Україні першою опубліковано його головну роботу – «Вступ до націології» (1998 рік, завдяки зусиллям професора Катерини Шудрі), інші ж його праці залишаються мало відомими для широкого читача. Певною несподіванкою для мене стало те, що крім багатьох праць про етнополітику, націологію (він об’єднав чисельні теорії про нації в єдину науку) Бочковський ще й автор підручника «Основи журналізму».
Ольгерд Бочковський під час своєї роботи секретарем дипломатичної місії Української Народної Республіки у Празі (1918-1923 роки) створив видавництво «Пізнаймо Україну» і встиг видати 14 книг чеською мовою, які представляли його рідну землю. Відомо, що він співпрацював з Іваном Огієнком, друкувався у виданнях, редагованих Симоном Петлюрою, у газеті «Рада», яку фінансуваав Євген Чикаленко.
Уже в 30-ті роки, коли в Україні лютував голод, Ольгерд Бочковський очолив Український голодовий комітет, який намагався довести байдужому світові і ситій Європі, що в Україні таки тяжка біда і вона потребує допомоги. Його звернення до сенатора французького уряду, який не визнавав голоду в Україні, можна назвати зразком полум’яної публіцистики, криком палкого вболівання про долю земляків.
Взагалі його творча спадщина може бути цікавою для нас не лише як суто наукове надбання, а й як практичний порадник, адже основним суб’єктивним чинником у поступі націй він вважав національну свідомість і національну волю. «Нема народів ні великих, ні малих, є лише народи, кожен з яких має право на незалежне існування. …Нація – це воля бути нацією», – писав. Чи не актуально це й досі для нас?
Окремою сторінкою в житті Бочковського, очевидно, залишились роки викладання в Українській господарській академії у Подєбрадах, де зібрався тодішній цвіт української еміграції і серед викладачів, і серед студентства. Взагалі у 20-их роках у Чехословаччині осіло більше двадцяти тисяч українців-вигнанців. Як пише у своїй дослідницькій статті «Філософ з Долинської» відомий краєзнавець і літератор Григорій Гусейнов (тритомник «Незаймані сніги») студент Української господарської академії Євген Маланюк навчальний заклад називав лабораторією, де культивувався тип новітнього українця. Всього в Подєбрадах у ті роки освіту отримали більше п’ятисот чоловік української молоді. А коли уряд Чехословаччини припинив фінансування академії саме Бочковський очолив Товариство прихильників УГА, щоб забезпечити самофінансування закладу.
Ольгерд-Іполит пізніше викладав соціологію та націєлогію в Українському вільному університеті у Празі. Знаючи 20 європейських мов щоразу дивував своїх студентів широкою ерудицією, знаннями у багатьох наукових галузях та шляхетною простотою у стосунках.
Наприкінці 30-их Ольгерд Бочковський на запрошення земляків побував з виступами у Канаді та Франції, планувалася така поїздка і до США, але стан здоров’я професора не дозволив це здійснити. Не встиг він також написати і розвідку «Расизм і арійство», щоб застерегти від проявів фашизму, який тоді активно заявляв про себе.
Не встиг, але тепер повертається до земляків, серед яких народився, інтереси яких захищав все життя, поселивши в своєму серці Польщу і Україну поряд. Відрадно, що серед сучасних дослідників його багатого спадку – наша землячка Ірина Каневська.
Світлана Орел