Буваючи в журналістських справах у селах Кіровоградського району, ніколи не минаю нагоди поспілкуватися з людьми, які можуть розповісти про голодомори 1932-1933, 1946-1947 років. Щоправда, до цих днів дожило дуже мало свідків довоєнного голоду. Але навіть багатьом тим, хто народився в 1950-і – 1960-і роки, є чим поділитися з цього приводу, бо змалку чули від старших про той жах.
Дав людям зерна – відправили рити Біломорканал
Що характерно, селяни майже ніколи не вживають слова «Голодомор». От і пенсіонерка Валентина Чеботарьова, яка мешкає у Володимирівці, каже голод, голодовка.
– У довоєнну голодовку материн брат помер, – переповіла вона найтрагічніші сторінки історії свого роду. – Пухлий був, ходити не міг. А чоловікового діда Прокопа, який в колгоспі головував, відправили рити Біломорканал за те, що дав зерна голодним односельцям. Потім діда реабілітували, повернувся додому. Йому пропонували вступити в партію, він відмовився.
Про повоєнну гуманітарну катастрофу Валентина Семенівна знає не з розповідей старших.
– Після зими я із сестрою Галею ходила на поле збирати картоплю мерзлу, бо голод же був. В села ішли з міста люди голодні, вони міняли одежу, рушники на харчі, – згадала Чеботарьова.
«Варили горобців, годували мене»
Жителька Катеринівки Людмила Мирна в Голодомор 32-33 років була дитиною, тож особистих вражень про той час у неї майже немає, вона більше знає про це зі спогадів матері, Марії Червоняк.
– Мама розказувала, що в голодовку з батьком ловили у стрісі горобців, патрали, варили і годували мене, малу, – розповіла Людмила Мирна. – І тепер як побачу горобців, згадую ті материні розповіді.
«Моя сестра – партія»
Інша катеринівська пенсіонерка, Валентина Булгак, розповіла про ось який випадок (про нього дізналася від свого батька, Іллі Майстренка):
– Це сталося у тридцять другому чи тридцять третьому році. Мій дід Терентій, аби врятувати родину від голоду, купив разом із сином, моїм батьком, у місті пуд борошна. Заховали його в надійному місці. А хтось дізнався про це й заявив у сільраду. І от до Терентія прийшла додому Катерина, сестра його дружини Марії. Катерина комуністкою була. Вона зажадала віддати борошно радянській владі. Господарі вдавали, що не розуміють її. Тоді Катерина заходилася сама шукати борошно. Не знайшовши, ударила палицею по миснику, побила горшки. Марія, яка дуже хвора тоді була, тільки й мовила: «Що ж ти робиш? Ти ж сестра моя!». Катерина відповіла, що її сестра – партія.
Чоловік Валентини Іллівни, Павло Булгак, добре пам’ятає повоєнний голод.
– У сорок сьомому мені було шість років, – пригадав він. – Їсти – нічого. Якось перед жнивами до нас прийшов колгоспний бухгалтер Дмитро Федорович Плотников. Розмовляючи з моєю матір’ю, він глянув у бік колгоспного поля, яке поряд з нашою садибою, і каже: «Маріє, послала б туди Павлушку, щоб нам’яв колосків! Він же малий ще – не посадять». І я бігав кілька разів на поле за колосками. Так і виживали.
Ось що розповів володимирівський пенсіонер Михайло Григораш:
– Моя мати, Марія Титівна, вийшла за сільського багатія. Саме неп почався, їм непогано жилося. Поки 1929 року не грянула колективізація. Їх розкуркулили. Материного чоловіка арештували і кудись вислали. Після того його у Володимирівці ніхто не бачив. А дочка, яку мати народила від нього, померла в голодовку. Про це мені мати розказувала. Такі розмови велися тільки удома. Не знаю, де поховано сестричку.
Юшка з козячої шкури
Жителька Катеринівки Тетяна Баланда про трагедію 1932-1933 років змалку чула від старших.
– Про голодовку ще малою чула від бабусі Олександри Парфентіївни Плотникової, 1914 року народження, – розповіла Тетяна Баланда. – Баба Шура і її подруги в розмовах часто вели мову про це. Обов’язково згадувала баба Шура про голод, коли хтось із нас, дітей, виявляв неповагу до хліба. Нам, малим, бабині розмови про голод були незрозумілими. Адже в часи мого дитинства було вдосталь і хліба, і до хліба. З тих спогадів баби Шури мені запам’яталися розповіді про те, як вона із сестрою Ольгою ходили в берег – сусаю знайти там та посмоктати, як після нього їм животи роздувало. І про те, як їхня сім’я, коли під кінець зими тридцять третього зійшов сніг, збирала абрикосові кісточки та терла їх жорнами на борошно, щоб спекти з нього коржі. Згадувала баба Шура й про те, як їхній родині у пригоді стала шкура кози, що висіла на горищі. Коли нічого стало їсти, шкуру зняли з горища, варили з неї юшку. А в баби Наталки Мельнички, сусідки баби Шури, тоді помер від голоду малий син.
– Я навіть бачила його могилку в саду баби Наталки, біля яблуні, – каже жінка, – баба Наталка доглядала за могилкою…
«Не хочу, щоб ви, мамо, мене з’їли, як тітка Ганна свою дитину»
Федір Карлюгін – найстарший житель Грузького. Нині хворіє, йому важко розмовляти. Згадувати про трагедію 1932-1933 років Федору Семеновичу допоміг його син Семен. Ось що вдалося з’ясувати.
Коли почалася голодовка, Федору було дев’ять. Їсти дуже хотілося. В їжу йшли трава, листя, горобці, ворони. Матері іноді вдавалося вкрасти в колгоспі жменьку висівок. Вона приносила їх у роті, за щоками, вдома пекла коржика. Ще мати товкла в макітрі мишій, запікала в печі. Федір Карлюгін на все життя запам’ятав смак того наїдку: «Таке гірке було, ти його до рота, а воно – назад». Люди вмирали щодня. Коли поїли котів і собак, почалося страшне: люди їли людей! У сусідньому селі жили знайомі Карлюгіних, Пономарьови. Коли представники влади прийшли до них відбирати хліб, глава сімейства Василь кинувся захищати мішечок висівок, який заховав за городом. Його вбили одразу. Ганна, дружина, ледь не збожеволіла, адже лишилася з малими дітьми, а їх було дев'ятеро, найменше – ще в колисці. Рятуючи дітей від голоду, Ганна напувала їх юшкою з кропиви. Одного разу діти прокинулись ранком від дивного запаху. Ганна помішувала щось у каструлі. Старша дочка заглянула туди, а там – ручка немовляти. Діти полякалися. Невдовзі про це дізналися в селі. Коли прийшли заарештувати Ганну, вона кричала, що не вбивала дитини. Дізналися про це й Карлюгіни, в тому числі діти. Якось мати помітила, що Федір не спить, і запитала, що з ним. Той сказав: «Не хочу, щоб ви, мамо, мене з'їли, як тітка Ганна свою дитину». Мама обняла його й заплакала.
Віктор Крупський
На знімку: малий Федір Карлюгін (праворуч у передньому ряду) з родиною за кілька років до Голодомору