Подружжя лікарів через війну оселилося в Єрківцях на Київщині, у хаті, яку дала сільрада. Там же, серед непотребу, знайшли чотири сорочки, які вирішили передати до музею, бо "коли росіяни нищать нашу історію, ми не маємо права робити це своїми руками".
…Аврам і Гафія Чуби побралися в кінці 1920-х на Сумщині. Коли Гафії не стало і почався Голодомор, вдівець, аби врятувати від голодної смерті маленьких дітей, виміняв весь одяг, рушники, рядна на їжу. Єдина річ, яка вціліла і яка залишилася на згадку дітям, це була материна весільна сорочка, вже тепер передана до музею.
Ще одну сорочку виткала Христина Ткач з Уладівки, що на Вінниччині, вже після Голодомору, виживши і давши життя новим поколінням. Вона призначалася її чоловікові Степанові, а потім передавалася у двох поколіннях нащадків по чоловічій лінії. Так вона потрапила до зятя, праонукиного чоловіка.
Дмитро Нєкіпєлов, етнічний росіянин, уродженець Алтаю, з 2-річного віку житель Криму, з перших днів повномасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ. Після оборони Києва був переведений для служби у Донецькій області. З 10 травня 2022 року вважається безвісти зниклим після одного з боїв під Авдіївкою. Дружина і мама двох доньок Дмитра, Ганна Ткач, передала цю сорочку до нашого музею.
Коли ми говоримо про сорочки з колекції Музей Голодомору, то це точно і завжди мова не про мистецькі витвори з особливими кроями чи орнаментами. Але їхня сила в персональних історіях, які стоять за кожною.
Леся Гасиджак