При першому ж погляді на картини релігійної тематики Олександра Охапкіна, який днями відзначив своє 60-річчя, хочеться аби саме такими були ікони у храмах нашої питомої помісної української церкви: життєдайні, естетично довершені, наповнені буянням світла, добра і краси. Сам художник не поспішає з висновками: «Чи стануть мої твори іконами нової української церкви, чи залишаться релігійним живописом – вирішить час».
Ось що він розповів про свою творчість під час однієї із виставок, що тривала у галереї «Єлисаветград».
– Пане Олександре, ви навчались і виховувались у часи радянської атеїстичної епохи, закінчили Дніпропетровське художнє училище, Київський художній інститут. Ясна річ, основний художній метод, який вам прищеплювали – соціалістичний реалізм. Звідки ж тема релігії, Бога, та ще у такому незвичному ракурсі?
– З раннього дитинства, споглядаючи природу, а я кожне літо проводив у бабусі в селі Павлиш, що на Кіровоградщині, у моїй душі зріло відчуття її краси і гармонії. Хто створив цю безмежну досконалість? Очевидно, тоді ще над цим я не замислювався, але якесь зерно благоговіння перед красою світу у моєму єстві засіялось. Під час навчання в училищі трапилось, ніби випадкове, замовлення – перемалювати ікону. Виконавши цю роботу, я про себе відзначив, що вийшла вона у мене кращою, ніж інші роботи. Далі, вже в інституті, а це були 80-ті роки, коли художнє мислення проривало офіційні ідеологічні загати, я належав до неформальної новаторської групи молодих художників «Ескадрон». У ті роки я придивлявся, вчився.
Але пошуки себе тривали ще не один рік. Малював і філософські картини. Одна з них – «Хто з вас без гріха?». Сюжет відомий – до Ісуса привели дівчину, так би мовити, з поганою репутацією, аби він її покарав. І відома його відповідь: «Хай камінь у неї кине той, хто сам без гріха». А внизу – силуети багатоповерхівок, де живуть тисячі тих, хто не замислюється про власну гріховність. Такий підхід мені тоді здавався цікавим. Деякі картини відвозив у невеликий салон, що на Андріївському узвозі у столиці. Там їх помітила відомий мистецтвознавець-етнограф Романа Кобальчинська, яку я вважаю своєю другою матір’ю, так багато дала вона мені у розумінні української релігійної і народної традиції у художній творчості.
Звісно, були експерименти, пошуки, придивлявся до творів українських давніх майстрів, ближчих мені по духу Івана Рутковича та Йова Кондзелевича.
– Але ви відчуваєте якусь особливу енергетику, коли беретесь за роботу над своїми картинами-іконами?
– Це питання не до мене – до нього (показує вгору). Я пишу не стільки Божу матір, як просто матір, те, як я її відчуваю і розумію. Будь-яка творчість передбачає присутність обов’язкової тріади – мислення, відчуття, техніки виконання. Не думаючи, неможливо щось написати, але коли превалюватиме тільки думка, робота навряд чи хвилюватиме, подобатиметься. Треба вкладати у неї щось і від серця, від почуття, обов’язково осмислювати зроблене, ну, і без володіння технікою нічого не вийде. Як виміряти ці імпульси? Мабуть, у кожного вони індивідуальні. І раціональне знання тут не завжди на користь. Картину-ікону «Невипиваєма чаша» я малював із відчуттям, що ця чаша – це світ, який дарував нам Бог, і який неможливо ввібрати в себе, осягнути. Трохи пізніше дізнався, що ця ікона вважається ще й зцілюючою від алкоголізму. Якби я мав тільки це на думці, коли працював над нею, вона була б іншою.
Але звідки береться оте загальне враження у людей, коли кажуть: «Ми ваші роботи впізнаємо», звідки те світло, якісь відблиски, невловимий відтінок? Цього я пояснити не можу. Очевидно, не я малюю – янгол малює.
«Пізнаєш красу – пізнаєш Бога»
– Ви не лише автор картин-ікон, а й іконостасів. У десятьох храмах (а це і Олександрія, і Київ, і Кропивницький) вони зроблені вашими руками. Як священики ставляться до вашого стилю?
– По-різному. Дехто взагалі категорично не сприймає, іншим – дуже подобається. Загалом, робота над живописом і над іконостасом – це різні речі. Звісно, тут необхідне і врахування церковних канонів. Але надзвичайно важливо постійно мати на увазі головну мету – аби ці ікони змінювали людей. Краса, доброта, яку ти вкладаєш у зображення, має передаватись у часі, у поколіннях. Це особлива відповідальність.
А щодо сприйняття, то згадується випадок, коли у один храм Московського Патріархату у Олександрії я приніс свою ікону і бабуся-прихожанка, тільки глянувши на неї, відразу запитала: «Ви з Київського патріархату?». Як ти поясниш, що за іконостас у храмі, який біля Лелеківського цвинтаря у Кропивницькому, ми з колегою, моїм першим учителем Степаном Федоровичем Ніколенком одержали церковні нагороди від нині покійного патріарха Володимира, маю також нагороду і від патріарха Філарета. То до якого патріархату я належу? Головне, щоби зроблений образ навертав на добро, доходив до душі людини, хоча б і з різними поглядами на віру.
– Але ваші ікони диктують інші стосунки людини з Богом, ніж традиційна православна церква. Чи не на часі трансформація традиційної релігії у таку, яка б була ближчою до людини, яка б відображала традиційне з давніх давен для українців одухотворення природи, усього живого?
– У Росії, наприклад, не сприймають одухотворення природи так, як це прийнято в українців. Для нас це органічно, буквально закладено у нашому єстві. І важко уявити духовно розвинену людину, яка б відкидала такий підхід. Звісно, мені б хотілося дожити до того часу, коли Україна матиме свою помісну церкву, хотілося б вірити, що у моїх роботах проглядається образна канва нової ікони. А чи стане вона іконою нової церкви, чи залищиться просто релігійним живописом, вирішить час.
– Художник – це творець краси чи, у першу чергу, нових смислів?
– Художник має нести красу, тільки вона несе віру, духовність. Пізнаєш красу – пізнаєш Бога.
Людина має не боятися Бога, а любити, вірити і звертатися до вищих сил, як до батьків, як до своєї життєвої опори. Поєднуючи закони Бога та природи, наші предки, щоразу дякували Богові за те, що мали на столі, і їли справжній хліб та цілющі для здоров’я продукти, а ми забули про це, поставили за мету вал, прибуток, і як наслідок – споживаємо хімію.
У нас стільки десятиліть, і за Радянського часу, і зараз, культура фінансується за залишковим принципом. Вона – останній рядок у бюджеті. Але коли розповідають про якесь місто чи країну, найперше згадують про культурні надбання. Треба нарешті визначитися з цими пріорітетами і усвідомити, що тільки духовно багата людина буде мати повагу і до Закону, і до Бога. Це те, що набувається десятиліттями і у цьому головна наша проблема. Вона у головах і в серцях. Моя мета – через красу нести це розуміння людям і хоч на крихту робити їх кращими.
Світлана Орел