«Не заперечую, що я націоналіст. Тільки не буржуазний»

Тепер на стіні будинку нашого уславленого драматурга і актора ІванаТобілевича, у якому народився його знаменитий онук Андрій Тобілевич, висить меморіальна дошка, на якій написано: "Заповідник-музей І.К.Тобілевича (Карпенка-Карого) "Хутір Надія" засновано у 1956 р. з ініціативи його першого завідувача, онука І.Карпенка-Карого Андрія Юрійовича Тобілевича (1905-1979). Встановлено до 100-річчя від дня народження А.Ю. Тобілевича’’. Для сьогоднішніх відвідувачів цей казково-чарівний літературно-мистецький куточок України тепер офіційно називається Державним музеєм-заповідником «Хутір Надія». Він, за офіційними даними, щороку приймає кілька тисяч відвідувачів.

Особливо гамірливо, весело, цікаво і пізнавально тут буває в останні два дні вересня, коли, починаючи з 1970 року, тут проводиться оригінальне мистецько-театральне свято «Вересневі самоцвіти». 13 грудня на «Хуторі Надія» відзначають 115-ті роковини від дня народження його засновника і першого керівника, онука одного з корифеїв українського національного театру Івана Карпенка-Карого (Тобілевича) – Андрія Юровича Тобілевича. (Між іншим, пан Андрій завжди наполягав, що по-батькові його Юрович). Отож, пригадуються кілька незабутніх зустрічей з ним.

…Влітку 1973 року мені вперше випало побувати на «Хуторі Надія». Як штатному працівникові обласного правління Всеукраїнської спілки Товариства охорони пам’яток історії та культури. Не з метою оглянути експонати тамтешнього музею і території: то було службове розслідуваня. З Києва надійшла відповідь на чергову скаргу завідуючого музеєм-заповідником до Ради Міністрів України. Мене у обласній раді ґрунтовно проінструктували стосовно характеру і звичок очільника закладу, тому я відразу накреслив напрямок майбутньої непростої розмови, зміст якої важко передбачити. Спочатку про суть питання, яке розглядалося уже не один рік і не знаходило вирішення. Про нього багато писала місцева і республіканська преса, говорилося у кабінетах і на зборах, але воно залишалося нерозв’язаним. У чому його складність?

…Садибу Іваном Карпенком-Карим закладено у 1871 і названо іменем його дружини – Надії Тарковської. Згодом Іван Карпович обирає поселення постійним місцем проживання. Спочатку сім'я Тобілевичів вела тут власне господарство, відтоді збереглися «Батькова хата» і стара чумацька криниця, яку у наші дні називають татовою. Після повернення з трирічного політичного заслання, навесні 1887 року Іван Карпович оселяється на хуторі та вирішує перетворити його на мальовничий куточок рідної природи – за його власним висловом оазу у степу. На хуторі ним написано 11 п'єс з 18, які увійшли до золотого фонду національної класичної драматургії: «Сто тисяч», «Хазяїн», історичні драми «Сава Чалий», «Гандзя» та інші. Потім відбулася гучна пролетарська революція, вона привела до влади гегемона, який вважав своєю місією нищити все, що паном звалось. І хутір Надія у тому числі. Під час окупації території гітлерівцями, садиба потрапила під бомбардування авіацією і дуже постраждала.

Повернувшись з фронту, Андрій Тобілевич поставив собі за мету відродити садибу. Це було справою непростою, для багатьох незрозумілою. Налякані антирадянською боротьбою жителів Заходу України проти більшовицької окупації і терору, місцеві партійні чиновники оголосили учорашнього фронтовика націоналістом і змусили залишити домівку. Кілька років родина Тобілевичів переїздила з одного місця в інше, шукаючи притулку. А у цей час хутір Надія заселявся переселенцями з чужих країв. Повернувшись після довгих блукань на рідну землю, Адрій знову взявся за відродження садиби своїх предків. Аж у 1956 році «Хутір Надії» оголошено державним заповідником-музеєм. Ще через два роки після частих поїздок Андрія Юрійовича до Києва було відкрито пам’ятник на могилі І. К. Карпенка-Карого. Та місцеве керівництво уперто музеєм все ще нехтувало. Тобілевич підключає до боротьби впливових письменників. У 1962 році земляк, уродженець села Миколаївки, що поряд з «Хутором Надії», Сергій Плачинда написав до газети “Літературна Україна”: найбільше обласне керівництво розлютило те, що А. Тобілевич заборонив йому влаштовувати у тіні затишних Маркових дубів п’яні бенкети, не дозволяв спускати ставок для поливу колгоспної капусти. За «наклепи» онука драматурга протримали у в’язниці майже рік. Сам А. Тобілевич писав Максиму Рильському: «Позбавлений прав хранителя заповідника-музею, животію в ролі екскурсовода. У садибі господарюють через мою голову – глумляться над усім священним для нас. «Надію» треба рятувати! Ми усі в одвіті за неї перед своєю совістю, перед наступними поколіннями”. Автора дружно підтримали авторитетні представники культури і літератури не тільки України, а й Союзу.

Але заповзятий і упертий онук Карпенка-Карого не вгамовувався. Він домагався реставрації, практично відбудови дідівської хати, у якій мав намір відкрити музей. У роки, про які йде мова, від будинку залишалися тільки стіни, від деяких споруд – фундаменти. Саме відповіді уряду України на клопотання про їхнє відродження і привіз я Андрію Юрійовичу. Я вперше у житті бачив цю людину, до того наслухався про неї багато не дуже похвальних слів. Хтось відзначав його сухість, суворість, навіть грубість і невігластво, інші казали – він не вміє посміхатися, бути вдячним. Якось не вірилося у ті оповідки, але тепер побачив на власні очі. До воріт садиби підкотив автобус з екскурсантами, зупинився. І тут, ніби з-під землі, вискочив солідного зросту, огрядний чоловік з білими, нижче бороди вусами і, розмахуючи кулаками, закричав: «Ти що, не бачиш знака? Тут зупинка категорично заборонена. Негайно забирайся звідси!». Вже потім мені пояснили, що хазяїн забороняє ставити автотранспорт поблизу огорожі, оскільки з картерів машин часто капає мастило і залишає сліди на асфальті. Здавалося б – дрібниця. Але з якого боку її розглядати. Маленька пляма на одязі псує нам настрій… (Це потім мені скаже завідуючий музеєм-заповідником). А поки що…

Розправившись з порушником чистоти асфальту, вусань звернувся до мене. Вислухавши моє представлення, він розпечатав поданого мною конверта, чомусь пильно подивився на мене, потім стиха промовив: «Бачите он ту цямрину? То татова криниця? Думаю, знаєте, що воно таке? Побіля неї лужок і лавки. Сідайте, я на хвильку відлучуся». Не встиг я як слід оглянути криницю, як підійшов її господар з відром у руках. Дістав з посудини здоровенного квашеного кавуна, пляшку горілки і чималий шматок домашньої ковбаси та хліба. «Не дивуйтеся, – звернувся до мене, – тут алкоголіки не водяться. Але вас хочу пригостити і з вами трошки ковтнути. Ви принесли мені вість, якої я чекаю десяток років. Якби у виконкомі знали, що тут написано – самі б привезли особисто. Вони звикли передавати іншу кореспонденцію». Після чарки Андрій Юрійович повідомив: Рада Міністрів виділила певну суму коштів хоча б на часткову реставрацію садиби і облаштування музею корифеїв українського національного театру. Після слова національний він на секунду замовк, пильно подивився на мене. «Тут написано реалістичного театру. За національний летіли голови, ніхто нині не ризикне так казати. Чули ж про першого секретаря компартії України Петра Шелеста? Якби не він, ми б з вами отут чарчинами не стукалися б. Це він дозволив відроджувати козацьку Хортицю, писати «Історію міст і сіл Української РСР», видавати «Собор» Гончара. Точно відчуваю – благословіння відродження нашого музею – від нього. Але…Ось у мене є його книжка «Україно наша радянська». Учора про неї на зборах промови виголошували, сьогодні вона «недостатньо інтернаціональна», відтак заборонена. Вип’ємо за нього... Не приховую – я теж у певній мірі націоналіст. Тільки не буржуазний – український… І все – не пили ми з вами й не говорили на цю тему… Але музею-заповіднику тепер точно бути!».

Після цієї пам’ятної розмови з Андрієм Юрійовичем, мені ще не раз доводилося за його життя зустрічатися з цією неординарною людиною. Возив до нього гостей з Білорусії та Узбекистану, які приїздили до нас у дні відзначення 50-річчя утворення СРСР. Цікаві, хоча й офіційні розмови відбулися. Починали інколи за здоров’я, закінчували за упокій…

Не пригадаю, якого року прочитав повідомлення у пресі про занесення могили Карпенка-Карого до категорії пам’ятників історії державного значення. Але, мабуть, далі міністерських кабінетів урядове рішення не пішло. Багато років могилу одного із засновників українського національного театру як слід не впорядковували, до неї навіть не проклали бруківку, хоча від самого «Хутора Надія» вона далеченько. А Андрій Юрійович все бився, писав, сварився. Останнім часом влада ніби згадала чи то про «Хутір Надія», чи про Карпенка-Карого. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 року могила, драматурга, актора, режисера, театрального діяча віднесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток. З категорії історичних – він сьогодні єдиний в області.

… Я заїздив на Хутір влітку 1979 року. Але, на жаль, зустрітися з Андрієм Юрійовичем не вийшло. А 3 листопада аж у Києві почув по радіо сумну звістку: Тобілевич-онук відійшов у інші світи. Там, мабуть, менше турбот і більше спокою. Давно не відвідував я «Хутір Надію», востаннє був там з кандидатом історичних наук Сергієм Шевченком років з десяток тому – хворі ноги далеко не носять. Сергій Іванович, уродженець Світловодського району, давно мріяв побувати на малій батьківщині великого драматурга, режисера і актора. Нас привітно зустріла невістка Андрія Юровича і науковий співробітник музею Валентина Тобілевич, провела для нас екскурсію. На кілька годин ми поринули у реальний театральний світ з усіма його чарівними принадами. Подихали живильним повітрям чистих ставків з мальовничими берегами річки Сугаклеї, послухали дзвінке тьохкання соловейків, що гніздяться серед багряних листків давніх дубових насаджень. Усю цю природну красу створив на колишніх степових козацьких землях нащадок творців українського національного театру невтомний і наполегливий патріот рідної землі і культури Андрій Юрійович Тобілевич. Вічна слава і незабутня пам’ять йому!

Юрій Матівос

Світлини: візитка «Хутора Надії»; засновник і перший завідувач заповідника-музею А. Ю. Тобілевич; Тобілевич-кавалерист; знімок Тобілевича періоду 2-ї світової війни; погруддя Івана Карпенка-Карого на «Хуторі Надія»; татова криниця – експонат ХVIII століття; стела-пам’ятник Надії Тобілевич-Тарковській роботи скульптора Віктора Френчка


Надрукувати   E-mail