Усвідомлюю, що ризикую отримати відповідь «рішучу й нищівну», але не можу не відгукнутися на появу колективної збірки «Тенета помсти» (літоб'єднання «Степ»). Все-таки аж десять авторів запропонували своє осмислення художніми засобами непростої теми.
В анонсі збірки зазначається: «Різнобарвні оповідання, такі несхожі між собою, у різних декораціях, стилях, різноманітними художніми засобами доводять просту істину: зло має бути покараним». Хіба це не підстава звернути увагу на неї? Але насторожує наступна думка: «І не має значення, хто карає – доля чи людина». Мимоволі виникає питання: невже автори ратують за помсту? А як же бути із християнськими заповідями, з тим, що право визначати покарання делеговано лише суду?
Про помсту ідеться в розповіді Ніни Даниленко «Уб'ю!», якою відкривається збірка. Молодий чоловік приїхав у місто, щоб оформити спадщину на бабусину квартиру. Спочатку його не випадково збиває автомобіль, а потім на лікарняне ліжко відправляє звістка про те, що бабусину квартиру продано. Дізнавшись, що винуватцем його бід є псевдоблагодійник, звичайний шахрай, головний герой вирішує помститися. До цього його підштовхнули й марні спроби батька, прямого спадкоємця, добитися справедливості законним шляхом.
Новоспечений месник зібрав про шахрая усі дані й дізнався, що той звів "палац" в рекреаційній зоні. Це був справжній подарунок долі, адже колись від дідуся головний герой дізнався, як можна випустити воду із ставка на узвишші, – достатньо підняти «затичку». Звільнена вода потрапить у сусідню річку, і тоді затоплення помістя не уникнути.
Головний герой на складання плану витратив кілька місяців. Передбачив усе до дрібниць. Особливо ретельно поставився до вигадки алібі й замітання слідів. Щоб ні в кого не виникло питання, чому часто буває в бабусиному місті, відкрив з братом фірму із встановлення пластикових вікон та дверей і їздив туди вже у бізнесових справах. А ще він знищив свій смартфон, аби «нічого не можна було накопати на нього по білінгу», і навіть обзавівся довідкою від лікарів про можливі провали в пам'яті й утрату свідомості.
Здійснивши намислене, герой не приховує втіхи від помсти. Ось як описує це авторка: «Уже з висоти насипу вдоволено відзначив, що садиба Цегельного (шахрая. – Авт.) зусібіч оточена водою, що звідти не чути лементу і сирен сигналізації, і докірливо похитав у бік потопу вказівним пальцем:
– Повертається зло, як найтонший пил, кинутий проти вітру, – так сказав великий Будда».
Для мене, як читача, головний герой нічим не кращий за свого кривдника. Навіть небезпечніший, адже йому байдуже, що внаслідок його дій можуть випадково загинути люди, а довкіллю буде завдано значної шкоди. Він не домагався притягнення шахрая до відповідальності, хоч сам мріяв стати юристом, навіть трохи навчався на юрфаку. То який же, за задумкою авторки, висновок мають зробити читачі? Що помста – це добре?
Я навмисно не назвав твір «Уб'ю!» (це слово постійно повторював головний герой) оповіданням. Оповідання передбачає майстерний опис якогось епізоду із життя героя чи героїв. Досягти цього непросто. Не випадково відомий не тільки в нас, в Україні, а й у Європі письменник Андрій Курков вважає оповідання ризикованим жанром. Даниленко, схоже, поклала собі захопити читача інформацією, часто шитою білими нитками. І тут доцільно послатися ще на одного авторитета – «короля жахів», американця Стівена Кінга. В книзі «Про письменство» (її варто прочитати з олівцем у руці) він наголошує, звертаючись до письменників-початківців: якщо ви гадаєте, що головне – інформація, киньте писати художню літературу й беріться за інструкції.
Надія Чичкан у «Секреті успіху» теж не заморочує собі голову пошуком оригінальної подачі повчальної пригоди й просто переповідає, як дві учениці-близнючки на очах у всього класу вирішили помститися своїй однокласниці. Причина – та навчається краще за них. Після уроків сестри накинулися на відмінницю, за яку ніхто не заступився, – тягали за коси, стусали руками й ногами, навіть порвали одяг. «Ніна (одна із сестер-близнючок. – Авт.) говорила, що будуть бити доки, поки Лера не пообіцяє, що про це нікому не скаже. Лера вимучила з себе обіцянку, аби все скоріше закінчилося».
Авторка пропонує, на її переконання, несподівану й повчальну розв'язку. Директор школи, в якій це сталося, примушує батьків зі своїми чадами, байдужими спостерігачами жахливої поведінки сестер-близнючок, іти до потерпілої додому й просити пробачення. Прийшла туди й мати зі своїми доньками-розбишачками. Мати – банкір (так називає її авторка), тож дочки були переконані, що їм усе дозволено, в тому числі й знущатися над однокласницею.
Сестри-близнючки розплакалися й просили пробачення. Що сталося далі, варто навести повністю:
«А потім їхня (сестер. – Авт.) мати запитала:
– А все ж таки, чому Лері навчання дається легко і знає вона майже все на відмінно?
Мати Лери винесла із Лериної кімнати «секрет успіху». Це були книжки, прочитані за цей рік. Склала їх на підлогу одна на одну. Утворилася чимала колона. А коли її виміряли швацьким сантиметром, отримали висоту один метр і сімнадцять сантиметрів! А ще якщо приплюсувати ноти і музичну літературу, бо це вже був випускний клас музичної школи!..
Запанувала цілковита тиша. Першою озвалася мати-банкір:
– Тепер мені все зрозуміло. Батьки Лери можуть пишатися своєю дочкою... »
Оце і все. Таке враження, після всього, що сталося, героям розповіді немає чим займатися, окрім як вимірювати колону з книжок.
На жаль, майже усі, представлені у збірці твори, не дотягують до вимог жанру оповідання. Це, швидше, зарисовки, начерки, спогади з власного чи чужого життя, підігнані до заявленої теми. Звідси, мабуть, і штучність та примітивність. Ось як, наприклад, закінчує свою розповідь про колегу, ураженого вірусом кар'єрного зросту, чиє життя скінчилося безславно, Олександр Архангельський (він же редактор видання) у творі «Аз воздам»: «Але мені не було за що себе картати: я не мстився йому – і не через те, що не хотів, а просто не було як (виділення моє. – Авт.), тож євангелієвське «Аз воздам» виконалося мимоволі...» Виходить, герой, від чийого імені ведеться розповідь, таки помстився б, якби на те була можливість? А може, він не повинен був би взагалі думати про помсту й не тішитися з того, що зарозумілого кар'єриста таки наздогнала кара? Чим він кращий від нього? Чому опускається до його рівня?
Простим бажанням помсти пройнята й розповідь «Лана» Ольги Полевіної. Головна героїня Лана Ланська, успішна письменниця, «гарна, доглянута, невизначеного віку» жінка, зустріла однокласницю, яка не впізнала її. Від неї головна героїня дізнається, як жахливо склалося життя «зграї гієн», що знущалася з неї в десятому класі: заздрити не було чому, тільки співчувати.
Про знущання однокласників письменниця розповіла (під псевдонімом) в одній із своїх книжок. І о, диво, невдаха-однокласниця її читала! «Як вона пише! Душу вириває!» – похвалила. Однак відмовилася взяти книжку як подарунок, щоб не нагадувала про минуле.
Сповнена торжеством справедливості, письменниця купує в колишньої однокласниці кошеня, ще дає гроші на харчі для кішки й на тому вони розстаються. Потім вона просить чоловіка, щоб під'їхав за нею до супермаркету, і розповідає йому про зустріч з однокласницею. Поінформований про «зграю гієн», що колись знущалася з його дружини, імпозантний з виду чоловік не стримує радісних емоцій.
«– Нічого собі!, – реготнув він, розвертаючись біля будинку. – Є таке прислів'я: «Жити добре – отже, помститися ворогам». Ну, Лано, можеш вважати, що ти їм помстилася... »
Лана не заперечує проти цих слів чоловіка, бо вона думає так само.
І в цьому випадку я не на боці головної героїні. Чомусь мені більше хочеться співчувати її колишній однокласниці. Не тому, що та заради шматка хліба змушена продавати кошенят. З іншої причини – вона усвідомлює негідність своєї поведінки й кається. «На старості тільки приходиш до тями... », – каже. В неї більше людського, ніж у холодної й позбавленої здатності прощати успішної письменниці.
Чесно кажучи, я більшого очікував від Назарія Назарова, якого заочно знаю з його юнацьких років як глибокого й ерудованого поета-початківця. Його новелка «Фелікс, або Кнафлик» написана стилістично найдосконаліше (сюди ще можу додати «Польку» Людмили Макей), однак помста дочки батькові (отруює його) за те, що той нібито закатував її коханого, ставить її в один ряд з іншими розповідями збірки. Нічого особливого, хіба що це лише підказка читачеві, як слід діяти на випадок чогось подібного.
Можна багато говорити про мовностилістичні огріхи, якими щедро засіяна збірка, але наведу лише найбільш «яскраві»: «несли хрест з нашого щасливого сімейного пшеничного поля»; «увірувала... так глибко…»; «з голубими очима і рідкими рівними зубами, що видавало в ньому любителя жінок»; «але ж костюм, сорочка з краваткою та ремінь заважали розвернутися натурі на повну потужність»; «Моєму щастю не було меж, коли я без зусиль запхнув свій зад в одяг дворічної давнини»; «хоча всередині мене крутився хробак», «в пазуху, наповнену стиглими плодами акуратних, гарної форми, грудей»; «Любчине вузьке і підтягнуте лоно вперто мовчало. Не подаючи ознак жаданого материнства»; «Вона виявилася такою високою, що розмір ноги відповідав усьому іншому» і т. д. і т. п.
Потяг до письменства людини, яка не має відповідних здібностей, – справжня біда. Ось що з приводу появи численних книжок в регіонах написав в одній із своїх статей відомий поет і літературний критик, наш земляк Володимир Базилевський: «У деяких з них стільки банального пафосу, псевдоінтелектуальної зарозумілості, несмаку й очевидного безрозум'я, що хапаєшся за голову: краще б вони не виходили».
Незабутній літературознавець Леонід Куценко ще на початку двотисячних забив тривогу з приводу недосконалих творів новоспечених претендентів на літературні лаври. В статті «Літературне життя краю. Критичний погляд» (Народне слово, №5 від 16 січня 2003 року) він так окреслив проблему: «Йдеться про доконечну потребу критичного осмислення книжкової продукції, зокрема тієї, що претендує називатися художньою літературою». Він же запропонував механізм, який міг би зменшити потік неякісної продукції. По-перше, мусить запрацювати критика; по-друге, автори мають навчитися критично оцінювати власну творчість; по-третє, варто запровадити традицію широких оглядів книжкового потоку; по-четверте, спільно з видавцями виробити своєрідний «кодекс честі». Цілком підтримую його ідею про те, що в книжці варто зазначати не тільки редактора, а й рецензента – того, хто рекомендував твір до друку.
То може, я проти регіональних видань? Зовсім ні. Я – за якісну літературу. Не залежно від того, де вона видається.
Валерій М'ятович
P.S. Цей відгук на колективну збірку "Тенета помсти" я запропонував газеті "Народне слово". Там погодилися його опублікувати, а вже наступного дня, ще до того, як я мав переслати текст редакції, мені зателефонувала одна із авторок з претензіями: чому я посмів критикувати літоб'єднання "Степ"? Така "оперативність" здивувала мене. Коли відгук з'явився в минулому номері видання, я ще раз змушений був дивуватися, бо з тексту зникло посилання на відомого поета й критика лауреата Шевченківської премії Володимира Базилевського. Це зробило мій відгук суб'єктивним, нібито тільки я проти графоманства.
Тут відгук публікується в повному обсязі.