Ім’я Генріха Нейгауза асоціювалось у мене з дитинства із неповторним хвилюючим запахом нових музичних інструментів, із свіжістю осіннього саду, що буяв барвами під вікнами нашої музичної школи, та з коричневими від незрілих горіхових шкуринок пальцями маленьких піаністів. А ще – з музикою Чайковського. З уривками з «Лебединого озера», які виконували під час академконцертів наші викладачі Ольга Жмутська та Віталій Багмет. З ностальгійною і щемливою «Осінньою піснею» із «Пір року». З чимось надзвичайно прекрасним, високим і хвилюючим. Ми, учні музичної школи, тоді навряд чи знали щось про педагогічну та виконавську діяльність Генріха Нейгауза, але та аура шляхетності, художнього творення через десятиліття після його смерті відлунювала в наших душах, змушувала відгукуватись на красу і гармонію хвилюванням, трепетом, відчуттям святості.
Генріх Нейгауз народився у нашому місті (тоді Єлисаветград), з ним зв’язані 44 роки його життя. Але нині мова про його батька – Густава Вільгельмовича Нейгауза, талановитого музичного педагога, який і виховав генія-сина і багатьох визначних музикантів Європи. Про обдарований музичними талантами рід Нейгаузів розпоавдає атворка книги «Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему», кандидатка мистецтвознавства Марина Долгих.
– Через старшого Нейгауза прослідковується зв’язок і з європейською музикою?
– Густав Вільгельмович – випускник Кельнської консерваторії відвідував концерти Ліста, Брамса, був особисто знайомий з композиторами Миколою Римським-Корсаковим, Олександром Скрябіним, піаністами Симоном Барером, Артуром Рубінштейном, скрипалем Анрі Марто і багатьма іншими. Але важливіше те, що у їхній школі в Єлисаветграді давали грунтовну музичну освіту. Це не були заняття для розваги чи для осягнення музичних азів. Своїх найталановитіших учнів, навіть якщо вони були бідні, Нейгаузи всіма силами намагались відправити на навчання за кордон чи в столицю, аби ті мали професійне майбутнє.
Густав Нейгауз – не лише директор приватної музичної школи, де навчалась половина музикантів тодішньої імперії, не лише педагог, який чесно виконував свій обов’язок, а діяч, який перебуваючи у провінції, намагався рухати музичний педагогічний процес Європи. Він створив дугову клавіатуру (було виготовлено кілька таких інструментів, один з них і зараз знаходиться у Брюсельському історичному музеї), та власну систему читання нот (те, що я бачу на нотних лінійках, так я й ставлю руку на фортепіано, цей принцип використовують гітаристи). Усе це обговорювалось на рівні німецької і російської преси, відбувалися цілі дискусії.
– Але ж Нейгаузи – і Густав Вільгельмович, і Ольга Михайлівна (Блюменфельд) – представники старої традиційної педагогічної піаністичної школи. В її основі – педантизм, техніка, точність, Генріх же Нейгауз – це емоційність, вибуховість, порив. Як це поєднувалось і народжувалось одне з одного?
– В основі слов’янської фортепіанної виконавської школи лежить емоція, а в основі німецької – раціональність. І Генріху Густавовичу вдалося поєднати емоційність виконання з тією німецькою сталою педагогікою. Батько вважав – треба оволодівати технікою. А вже потім талановитий учень сам осягне музичний образ. Син діяв навпаки – якщо ти будеш відчувати емоційне наповнення образу, відчуватимеш його душею, то техніка додасться. До речі, у самого Генріха Густавовича не було значних природних технічних здібностей і він сам це розумів. Він витрачав більше часу на вивчення твору. А ще мав закороткий п’ятий палець. І він вибрав інший спосіб, до якого дуже непросто психологічно йшов, – образний. Але про це можна говорити на вищих ланках музичної освіти, а не у початковій школі, де осягаються ази.
– Ви у своїй книзі прослідковуєте долі учнів школи Нейгаузів у Єлисаветграді – їхня творчість була вагомою і у радянський період, закладала підвалини музичної освіченості у краї аж по наші дні і справляла вплив на розвиток світового піанізму.
– Власне, збираючи по краплині історії життя нейгаузівських вихованців, я була вражена розмахом і глибиною тої мистецької освіти, що готувала юних єлисаветградців до вагомого професійного майбутнього. Серед учнів школи були ті, хто згодом рухатиме музичними справами у стінах консерваторій Києва, Санкт-Петербурга, Москви, Варшави, Кельна. Нейгаузи виховували музичну еліту Європи, котра, у свою чергу, мала вплив на світові мистецькі процеси від колишнього Радянського Союзу до Китаю, від Німеччини до Південної Америки.
Мені часом докоряють, що у школі Густава Нейгауза була відсутня новаторська педагогіка. На жаль, ми не маємо мемуарів з перших уст, де б про це щось говорилося. Але факти свідчать, що вони були знайомі з усіма сучасними течіями, які тоді існували.
– Пані Марино, варто наголосити також на зв’язку– Нейгауз і Україна. Існує стереотип, що це щось непоєднуване. Ви своєю книгою доводите, що ці зв’язки, навіть в умовах тодішньої Російської імперії, були різноманітні і важливі.
– Україна – це поліетнічне середовище, до якого й належали Нейгаузи. Але стосунки були і доброзичливі, і взаємозбагачуючі. Фелікс Блюменфельд (дядько Генріха Густавовича), наприклад, співпрацював з актрисою українського реалістичного драматичного театру Марією Садовською-Барілотті. Він їй акомпанував під час концертів. У коло спілкування родини Нейгаузів входив і Василь Нікітін, перший голова «Просвіти» у нашому краї. І найголовніше – вони любили цю землю. Наш Інгул, який був тоді чистим, цей край, де вони були виховані, де вони знали традиції. Під час голоду 20-их років їх рятував наш український куліш. І вони потім дуже важко переживали розрив з цим краєм. Уже в Москві, коли Ольга Михайлівна померла, листи Нейгаузам від друзів і знайомих з нашого міста продовжували надходити.
Тим більше важливо ці зв’язки продовжити. Довгий час до нашого міста приїздила Міліца Генріхівна Нейгауз, донька від другого шлюбу. Вона була кандидатом фізико-математичних наук, але залишалась своєрідним оберегом фестивалю «Нейгаузівські музичні зустрічі», і усіх проектів, пов’язаних з цим ім’ям. На жаль, вона вже пішла з життя. І тому таке важливе спілкування з онуком Генріха Густавовича від першого шлюбу – Генріхом Станіславовичем, щоб зв’язок з нашим містом не переривався.
– Але чи залишається живим дух Нейгаузів – дух любові до музики, до фортепіанного виконавства у нашому місті? Ясна річ, людей причетних до цього немало. Але ж завжди мало тих, для кого це не лише обов’язок, а поклик душі, адже тільки завдяки їм і втілюються ідеї, і зберігається інтерес.
– Свідченням того, що цей дух живий – вщерть заповнені зали музучилища під час фестивалів «Нейгаузівські музичні зустрічі», який проходить у нашому місті із 1988-го року. І не лише на концертах, а й під час конкурсних прослуховувань. У перервах відбувалися імпровізовані концерти. Такої зацікавленості до фортепіанної музики місто вже давно не переживало. До нас приходили не лише люди причетні ддо музики, а й просто мешканці. На балконі було стільки людей, що ми боялись, аби балкон не завалився. У залі доставляли стільці, декому доводилось навіть стояти, і ніхто не пішов. І це не лише цього разу. У нас на всіх концертах, де звучить класична музика, є аудиторія, порожніх залів не буває. Мене якось запитали, чи не вважаєте ви, що класична музика – елітарне мистецтво? Класична музика, і це відомі факти, впливає на людину позитивно і емоційно, і фізіологічно. Молодь сьогодні непроста. Але значна частина з них шукає і знаходить у класиці віддушину, естетичне задоволення, яке дає енергію для життя. Так було у часи Нейгаузів і, очевидно, так буде завжди.
Світлана Орел