У Єлисаветграді в родині ветеринарного лікаря, поляка Костянтина Михайловича Хороманського народився син Михайло (1904-1972), майбутній польський письменник. Історія його родини тісно пов’язана з історією міста.
Дід, Михайло Каєтанович Хороманський був редактором першої в Російській імперії повітової газети “Елисаветградский вестник”, яка почала виходити з 1874 року і виходила тричі на тиждень майже 18 років. Мене завжди дивує, чому періодичні видання минулих часів не перевидаються у вигляді книг, адже вони містять унікальний матеріал енциклопедичного характеру і були б настільними книгами для всіх істориків і краєзнавців. Очевидно, Хороманський-редактор співчував українофільському руху. Інакше як пояснити, що на шпальтах «Елисаветградского вестника» часто друкувалися Іван Карпенко-Карий, Дмитро Яворницький, Павло Зелений, а Сергій Шелухін навіть, як відзначено в його біографії, «…з 1891 року був фактичним редактором «Елисаветградского вестника», в який вніс багато українського елементу, друкуючи передовиці і фейлетони по українознавству». Одним словом, історія цього часопису може стати темою монографічного дослідження.
Михайло Костянтинович Хороманський був поляком на половину. Поляком був його батько, Костянтин Михайлович Хороманський. Мати була чи то українка, чи росіянка. Батько письменника навчався в Єлисаветградському реальному училищі (1885-1890 рр.), потім у Харківському ветеринарному інституті (1892-1897 рр.). Після закінчення інституту працював ветеринаром у Київському земстві. В 1913 році він очолив Південно-Західне товариство ветеринарних лікарів, часто виступав на різних з’їздах. Серед київської інтелігенції Костянтин Михайлович був відомий як композитор і піаніст. Родина Хороманських товаришувала з родиною Олександра Олеся, який теж закінчив Харківський ветеринарний інститут. О. Олесь часто читав свої вірші, а Костянтин Михайлович виконував його пісні. Поет неодноразово гостював у Єлисаветградському маєтку Хороманських.
Дослідники історії вітчизняної ветеринарної науки С.К.Рудик і О.Г.Молдован відзначають: «У цих родинах (Олеся і Хороманського) постійно чулися слова поезії О.Олеся, а К.Хороманський виконував його пісні. Малий Михась (Міхал) Хороманський разом з сином О.Олеся Олегом (майбутнім поетом Ольжичем), як губка, вбирали мелодії та слова. О.Олесь грав на арфі, кобзі, лірі. Все це тривало протягом 10 років (1909–1919) до смерті К.Хороманського. Під час зустрічі у родині К.Хороманського О.Олесь читав нові вірші, а господар вийшов у сусідню кімнату і був убитий осколком снаряда».
Щодо будинку Хороманського в Єлисаветграді, який міг відвідувати Олександр Олесь, то крім будинку Ратушного, на якому встановили меморіальну дошку Міхалу Хороманському, маємо ще одну адресу на вулиці Іванівській (нині В’ячеслава Чорновола). Тут у 1917 році в будинку Хороманського розміщувалася вегетаріанська їдальня. Тож маємо відшукати цей будинок і, якщо він уцілів, встановити пам’ятну дошку на честь перебування в нашому місті геніального українського поета.
Спочатку Міхал навчався вдома, з учителькою. У місцевій газеті за 1913 р. зустрічаємо оголошення про переїзд сім’ї Хороманських до Києва. Але війна внесла свої корективи, і в березні 1915 р. мама Михайла Олександра Казимирівна подала прохання про прийом його до 1-го класу Єлисаветградської чоловічої гімназії.
Хороманські жили по вул. Олександрівській. Загибель глави сім’ї погіршила матеріальне становище родини і у жовтні 1919 р. Олександра Хороманська клопоталася перед дирекцією закладу про звільнення сина-п’ятикласника від додаткової платні за навчення.
Міхал був безперечним інтелектуальним лідером серед єлисаветградської творчої молоді. Після громадянської війни юнак працював у лікарні, співробітничав у пресі. До кола його друзів входив Арсен Тарковський (збиралися, зокрема, в будинку Бошняків по вул. Карабінерній). До речі, спілкувалися між собою і попередні покоління Хороманських і Тарковських. Зокрема, у списках учнів місцевого реального училища в часи, коли там навчався Олександр Карлович, значаться Костянтин, Василь, Венедикт, Євгеній Хороманські (діти поручика, чиновника і дворянина). Останній був однокласником Тарковського.
Арсеній Тарковський згадував: "... Міхал Хороманський був нашим учителем. Він писав вірші по-людськи, перекладав з французької Верхарна та символістів, він був першим, хто показав мені принаймні краєчок "нової поезії".
Подальше життя Хороманського нагадує захоплюючий роман із вкрай напруженим сюжетом, несподіваними, драматичними поворотами долі. Після закінчення гімназії у Єлисаветграді майбутній письменник вивчає педагогіку та психологію у радянських університетах. В юності, шукаючи своє покликання, Хороманський змінив багато занять. Одне з них – робота в лікарні – виявилося вирішальним, бо привело його в журналістику.
У 1924 р. разом з матір’ю і сестрою М. Хороманський переїхав до Польщі. Не дивно, що Хороманський спочатку багато мандрує, знайомлячись з країною своїх предків, яка віднині стає і його батьківщиною. Потім він знаходить притулок у гостинному будинку вдови чудового польського поета Яна Каспровича, яка гаряче умовляє його взятися за переклади з польської мови на російську. Умовляння подіяли, і Хороманський здійснив переклади віршів Словацького, Каспровича, Тувіма. Але справжній дебют Хороманського у польській літературі відбувся у 1932 році, коли побачили світ його "Оповідання з підтекстом".
Майже одночасно він завершує свій перший роман "Ревнощі і медицина" (1933), високохудожнє психоаналітичне дослідження одного з найскладніших людських почуттів. Перекладений на багато мов світу, цей роман приніс Хороманському європейську славу. Не пориває він і з журналістикою. Публікує репортажі з психіатричної лікарні про людей з "розбитою на друзки душею", дотепні інтерв'ю з відомими діячами культури. Одним з кращих вважається інтерв'ю з Каролем Шимановським. Наступна книга Хороманського "Лікарня Червоного Хреста" – сувора і аскетична розповідь про людей хворих і вмираючих.
Вибір тем, зосереджених на людських стражданнях, на душевних переживаннях, на складних стосунках хворих і здорових, пояснювався просто. Міхал Хороманський сам був тяжкохворою людиною, що й наклало відбиток на все його життя і творчість. Він хворів на кістковий туберкульоз, який вважався невиліковним, і лікарі напророкували йому не більше семи років життя. І він поспішав отримати від життя максимум задоволення, жив жадібно, насолоджуючись кожною миттю буття, імпонуючи оточуючим своїм молодецтвом та розмахом. Життєлюбство Хороманського зробило чудо. Його вилікували! Це йому належить парадоксальний вислів: "Ніщо так не навчає правильному підходу до життя, як хвороба".
У 1939 році Хороманський одружується. На Міжнародному конкурсі танцю, що проходив у Варшаві, він закохався у відому німецьку танцівницю Рут Сорель, і вона відповіла йому взаємністю. Водночас, несподівано для всіх, він припиняє свою так блискуче розпочату літературну діяльність. Розгубленим прихильникам своєї творчості він пояснює: "Адже писати, по суті справи, страшенно нудно. Я волію віддатися життю. Немає нічого більш захоплюючого, ніж саме життя". Ще до одруження, хворим, він немало помандрував по світу – побував у Західній Африці, Аргентині. Непосидючість, любов до переміни місць не покинули Хороманського і після одруження. Та й в особі дружини він знайшов відданого супутника. Напередодні війни вони виїздять до Італії, звідти дістаються до Франції, деякий час перебувають в Англії, а потім потрапляють до Південної Америки. Осідають спочатку в Бразилії.
Скупу, зате інтригуючу інформацію маємо про цей період життя Хороманського: "Писати він не міг. Захопився живописом". Якщо людина талановита, то талановита різнобічно. Про рівень художньої освіти в Єлисаветграді написано чимало, і легко визначити, звідки у Хороманського любов та навички до живопису. Відомо, що батько Міхала відвідував вечірні рисувальні класи при реальному училищі, і їхній засновник академік портретного живопису Петро Крестоносцев відзначав його успіхи. У свою чергу важко уявити, що гімназист Міхал Хороманський не відвідує, як переважна більшість його друзів, ті ж самі класи, якими керує на той час талановитий художник і педагог Феодосій Козачинський. Можливо, колись нам пощастить познайомитись з живописом Міхала Хороманського.
З Бразилії Хороманський переїхав до Канади, де зумів стати матеріально забезпеченою людиною. Восени 1957 року Хороманський з дружиною повертається у Польщу і в літературу. Перевидаються його старі твори, він пише нові – про долі людей, які заплутались у дивних політико-психологічно-любовних ситуаціях. Однак здобути прихильність літературних критиків та популярність, які мав раніше, Хороманському не вдається. Це його страшенно непокоїть. Незадовго до смерті Хороманського (помер у 1972 році від серцевої хвороби) вийшла в світ його психологічно-побутова повість "Убивство, молитва і провидці" (у двох томах).
А загалом, видано вісім його повістей та романів, кілька п'єс і збірників оповідань. Феномен Хороманського вбачають в тому, що він, як письменник, сформувався під впливом культур трьох слов’янських народів – польського, російського та українського. Зокрема, в його творчості відчутний вплив Гоголя і Достоєвського. Російською мовою, наскільки мені відомо, надруковано лише один твір Хороманського: роман «Певец тропических островов» у 1985 році, а от перекладів його книг українською, як не дивно, досі не з являлося. А тим часом у романі «Певец тропических островов» є ностальгійні замальовки України.
До 110-ої річниці з дня народження Міхала (Михайла) Хороманського за ініціативи Товариства польських журналістів імені К.Шимановського 22 червня 2014 року було встановлено меморіальну дошку. Розміщена вона на фасаді колишньої Єлисаветградської чоловічої гімназії (зараз Будинок офіцерів), де в 1915-1923 рр. навчався видатний письменник. Основну частину коштів надало консульство Польщі в Україні. До ініціативи залучились і небайдужі кіровоградці. 13 жовтня 2014 року по вулиці Кірова (колишній Михайлівській), де 22 квітня 1904 року в будинку домовласника Ратушного народився Михайло Хороманський, встановлена друга меморіальна дошка.
За матеріалами ЗМІ
Дякуємо директору музею Шимановського Олександру Полячку за сприяння в пошуку матеріалів