1 жовтня, у хвилину мовчання не побачив в місті автівок, водії яких би зупинилися та віддали шану загиблим. Нарід поспішав у своїх недільних справах, нарід втомився, нарід не любить "церемоній"..., та і війна далеко, якщо не брати до уваги повітряні тривоги.
На міському майдані відбулись "урочистості", під час яких посадовці професійно одягнули маски скорботи, радості, рішучої стурбованості..., вшанували, нагородили...
Виходить, ніби нарід делегував ці обов'язки владі, не бажаючи особливо напружуватися, і багатьох це влаштовує. І перші, і другі вже запостили правильний контент у соцмережах зі словами привітань – вдячності, підтримки, віри у Перемогу, суму за загиблими... Гладко все, сценарно, лайфово. Весь день я тримався, але на вечір мене поплющило від цього, а після спілкування з побратимами та й взагалі накрило.
Виникло бажання сказати (показати) щось важливе, нагадати про ціну цього лайфу. Ціна – це життя та муки полону військових. Саме про це нагадує фото: "Акт про настання смерті"...
Грудневий Бахмут для нашего бата став трагічним, втрати були просто шалені. Перших хлопців, які пораненими потрапали в полон, звільнили на Новий, 23-й рік. Вони розказали, як на їх очах вагнерівці розстрілювали побратимів, які були не в змозі встати...
У таких випадках в ЗСУ складається акт, який підписують двоє свідків (якщо свідки вижили). Юридично все правильно, та до цинічності просто, принаймні це набагато простіше, ніж оформлення порушень ПДР.
На фото такий акт (П.І.Б. загиблого та підписантів не маю права вказати) про розстріл нашого хлопця. Мій побратим, свідок ціх подій, продовжив службу та загинув влітку 23-го... Гадаю, що таких розстрільних історій на фронті тисячі, і це, на жаль, лише одна з них, без подробиць...
Живим – життя, загиблим – спокій і вічна пам'ять... Але живі, шануйте полеглих героїв, підтримуйте наших воїнів, витягуйте бранців з полону! Це я так, лагідно, без матів.
Ненавиджу байдужих!
Сергій Жолонко