Євгена Чикаленка і родину Тобілевичів доля наполегливо зводила разом, тонким пунктиром позначала шлях до зустрічі, знайомила з людьми, які однаково відігравали важливу роль у їхньому житті. У них був навіть спільний «відправний пункт»: дід Євгена – Іван Чикаленко, як і мати братів Тобілевичів Євдокія Зіновіївна, родом з Катеринославщини, де протікає річка Саксагань.
Свою освіту Євген Чикаленко розпочав у дев’ять років в Одесі, в англійському пансіоні Рандаля. Через три роки пансіон був проданий іншому власнику, перейменований в реальну прогімназію. З’явились нові педагоги. Учитель історії Леонід Смоленський був найулюбленішим. «… Це був один з найвидатніших українців, яких мені довелося зустрічати в своїм житті», – згадував Євген. Через кілька років Смоленській викладатиме історію у військовій школі Миколі Тобілевичу, георгіївському кавалеру, майбутньому знаному театральному діячеві. «…Учителем географії був наш найталановитіший композитор П.І. Ніщинський, який своїми вечорницями, а особливо своєю хоровою піснею “Закувала та сива зозуля” придбав собі безсмертне ім’я».
Прем’єру «Вечорниць», яка відбулася в Єлисаветграді 8 лютого 1875 року, Євген бачити не міг, бо приїхав у степове місто вступати до реального училища у вересні того року. Хоч і навчався в одеському пансіоні чотири роки, а до реалки його прийняли лише у 3-й клас. Він опинився за однією партою з Панасом Тобілевичем, з яким товаришував усе життя. Їхнім однокласником був також Олександр Тарковський. Микола Тобілевич – старший на два класи. Панас, Микола і Олександр жили на вулиці Знаменській [нині вулиця Тобілевича, де розміщено меморіальний музей драматурга у місті Кропивницькому – Л.Х.]. Вони запросили нового друга до себе в гості, познайомили з усією родиною Тобілевичів. Не зважаючи на 16-річну різницю у віці, зі старшим братом Іваном Тобілевичем Чикаленко був найближчим приятелем до самої його смерті. Панас заприязнив Євгена з гуртківцями-аматорами, що ставили українські п’єси на кону Громадського зібрання. Відбулася зустріч з Марком Кропивницьким – на той час режисером, актором і декоратором гуртка. Саме в Єлисаветі Євген Чикаленко побачив першу українську виставу, яка справила враження на все життя. То був «Назар Стодоля». Назара грав Іван Тобілевич, Кичатого – М. Кропивницький.
Коли Микола і Панас залишили училище і спробували себе у військовій сфері, Євген Чикаленко перебрався жити до садиби Тобілевичів у флігель. Став для сімейства близькою людиною, був введений у коло їхніх друзів, погляди яких поділяв: «Ми збирались то у доктора Михалевича, то у К. Карого, спочатку для усвідомлення в українстві», «… Ми звернулися з гуртовим листом до Костомарова і Пипіна з проханням, щоб вони виступили в друкові з протестом проти указу 76 року [про заборону української мови – Л.Х.] <…> Незабаром у “Віснику Європи” з’явились статті Костомарова і Пипіна в оборону українського слова».
У 1881 році Євген Чикаленко закінчив Єлисаветградське училище і вирішив вступити вільним слухачем до Київського університету. Поїхали разом з Олександром Тарковським. Той мав рекомендацію від чоловіка своєї сестри Івана Тобілевича до композитора Миколи Лисенка, а Чикаленко – від доктора Михалевича до професора Володимира Антоновича. У Києві рекомендації долучили Чикаленка до кола свідомих українців. Відбулося знайомство з учителем гімназії Олександром Русовим, згодом відомим статистиком, який у 1882 році приїде у службових справах в Єлисаветград і оселиться у Івана Тобілевича в тому самому флігелі, де раніше квартирував Чикаленко.
У часи, коли юнак закінчив ЄЗРУ, атестат цього закладу не давав права на вільний вступ до вищих навчальних закладів, тож доводилося шукати, в якому виші реалістів приймуть вільними слухачами. Після кількох невдалих спроб Євген вирішив навчатися у Харківському університеті, де три роки студіював сільське господарство. У Харкові доля звела його з Дмитром Пильчиковим, колишнім членом Кирило-Мефодіївського Братства: «Це теж був один з найвидатніших українців, яких мені на своєму віку доводилося бачити. <…> Промовами своїми він поддержував в своїх слухачах надію на краще будуще України. <…> Треба завважити, що по-українському він говорив тільки короткі фрази, а промови, якими запалював на користь Україні, як і всі наші шестидесятники, говорив по-московському». «Карпенко-Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназійний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з’явилася любов до України». Через 12 років таке саме враження Пильчиков справив на Чикаленка.
У Харкові в Івана Тобілевича та Євгена Чикаленка виявився ще один спільний знайомий – Володимир Мальований, колишній секретар одеської міської Думи, який був засланий за політичні переконання до Сибіру, але втік звідти. Колись Іван Тобілевич, секретар поліцейського управління, допоміг Мальованому, що ховався від жандармів у Єлисаветі, отримати нові документи. Мальованого це врятувало ненадовго, а до Івана Карповича пильніше придивилися на службі. Згодом, за політичну неблагонадійність і поширення шкідливих думок його все ж таки звільнили зі служби. Та й Чикаленку не минулася участь в українофільських зібраннях у будинку Тобілевичів. Обох було піддано гласному нагляду поліції. Тобілевича – у Новочеркаську, Чикаленка – у рідному селі Перешори на Одещині.
Кілька років по тому, коли життя знову повернуло на свою колію, Іван Тобілевич (актор і драматург Карпенко-Карий) разом з братами Миколою та Панасом, колишніми співучнями Євгена по реальному училищу, а тепер відомими театральними діячами Миколою Садовським та Панасом Саксаганським, навідували сільського господаря Чикаленка. «Театр грав тоді величезну ролю в українському національному житті; преси не було, книжок через цензурні утиски виходило мало, про українську школу тоді й думати не можна було, тільки в театрі широко лунало українське слово…», – згадував Євген Харлампійович.
Карпенко-Карий любив оглядати господарство Чикаленка, вони багато розмовляли. «Власне, говорив він, а я слухав, бо він багато бачив, чув, їздячи з трупою по всій Росії, а головне, що він умів про все розказати цікаво і спостерігав усе з таких боків, на які інші люди не вважали, із своїх спостережень раз у раз робив характеристичні, оригінальні висновки. Слухаючи його, я думав про те, що з нього вийшов би надзвичайний професор філософ, якби він був одержав відповідну освіту».
Стосунки Чикаленка з братами Тобілевичами не завжди були безхмарними. Наприклад, гострі суперечки спалахнули навколо Першої світової війни, а саме можливих наслідків для Російської імперії у випадку військової поразки. Євген Харлампійович бажав такого фіналу. Іван Карпенко-Карий був обережним з прогнозуванням і, як довело життя, небезпідставно. Філософ-Тобілевич виявився правим. Практик-Чикаленко чесно визнав це у своїх «Спогадах». Імперія врешті-решт розвалилась, але те, що прийшло їй на зміну, багатьох змусило шукати долі в чужих краях.
Опинилися в еміграції і Євген Чикаленко з Миколою Садовським. Чехословаччина стала притулком не для одного випускника Єлисаветградського реального училища. Садовський, Чикаленко, Бочковський, Маланюк… До речі, професор Української господарської академії у чеському місті Подєбради Ольгерд Бочковський залишив згадки про останній період життя Євгена Чикаленка, які по його смерті у 1929 році оприлюднив у паризькому журналі «Тризуб».
Тож зовсім невипадкові у фондах нашого музею предмети, що зберігають пам’ять про Євгена Харлампійовича: газета «Рада» від 5 вересня 1907 року (протягом восьми років фінансована Чикаленком), перше видання «Спогадів. 1861-1907» у двох книгах його ж авторства, надруковане у Львові 1925 року. Книги надіслані до музею з Парламентської бібліотеки (м. Київ). Вони без обкладинок і титульних листів. Така «анонімність» врятувала їх у свій час від знищення. А нещодавно краєзнавець Федір Шепель подарував нью-йоркське, 1955 року, видання «Спогадів» з передмовою Володимира Дорошенка. На полях – численні помітки олівцем, зроблені відомим вченим, літературознавцем, письменником Володимиром Панченком, якому книгу передала Українська Вільна Академія Наук в Америці. Збірка допомогла в роботі над документальним фільмом «Місія Євгена Чикаленка» (2005, автор сценарію – В. Панченко, режисер – В. Мощинський).
Видатний меценат, громадський діяч, фольклорист, мемуарист, ефективний аграрій, а передусім самовідданий патріот, Євген Чикаленко заповів розвіяти свій прах в Україні, коли вона стане вільною. Урна з попелом зберігалася в Музеї Визвольної боротьби України у Празі. Її сліди загубилися в 1948 році, бо уряд Чехії передав музейні архіви до Академії Наук Української РСР. Навряд чи заповіт Чикаленка буде виконаний фактично, але пам’ять про людину, яка любила Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені, пережила всі лихоліття. Вона повернула його на батьківщину ментально, як взірець діяча, чиє слово не розходилося з ділом.
Лариса Хосяінова, директор літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого