Тільки двом художникам позувала для свого портрета Леся Українка. Він – один з них. Особисто позував йому й Іван Франко. Попри те, що вважав це заняття тратою часу – портрети часто змальовували зі світлин. В його привітний дім приходили на гостину Старицький, Грушевський, Коцюбинський, Заньковецька. Хто він – художник, життя якого було пов'язане з геніальними українцями?
Фотій Красицький – онук Катерини – "терплячої, ніжної" сестри, а в дитинстві і няньки Тараса Шевченка. В спадок від Кобзаря йому дістався мистецький талант. Та зі срібною ложкою в роті він не народився, як то буває в спадкоємців іноземних видатних особистостей такого масштабу.
У 1888 році ніким не знаний підліток став перед очі вимогливого засновника Київської школи малювання М. Мурашка зі своїми малюнками. Зважаючи на майстерність їх виконання, художник прийняв його не тільки в школу, а й у свій дім. Згодом познайомив з М. Лисенком, Лесею Українкою, М. Старицьким. Вони не могли лишити обдарованого селянського сина, нащадка Шевченка, у великому місті наодинці з безгрошів'ям. Завдяки підтримці української еліти він навчався в майстерні М. Пимоненка і в Одеському художньому училищі. З часом ця турбота переросла в щирі стосунки однодумців.
Талант хлопця розквітав. Проте по вищу мистецьку освіту в 1894 році йому довелось їхати до петербурга. І не тільки йому. Імперія відверто нехтувала усим українським. І ревно слідкувала, щоб наша культура не могла наблизитись до рівня російської. Українська Академія мистецтв була заснована тільки в 1917 році. В 1903 році Красицький повернувся на батьківщину. Мріяв про Україну – вільну, сильну, освічену. Тому за його нібито простим наміром "послужити українській малярській штуці" – стоїть багато.
Він написав перший український підручник з малювання. Своїми колоритними картинами розповідав про життя простих людей, природу, історичне минуле України. Створив серію портретів видатних земляків, акварельні ескізи, присвячені життю Шевченка.
В 1906 році написав портрет свого великого родича і розмножив його друкарським способом великим накладом. На той час портретів Кобзаря було зовсім мало. Чудово виконані, недорогі літографії миттєво розлетілися Україною як символ незламності, потрапили і у Францію, Канаду, Америку, Австралію.
Задля того, щоб мистецтво було доступне бідним людям, вже відомий живописець намагався продавати свої картини не колекціонерам, а музеям. Іноді за мізерну частку справжньої ціни – "малювати приємні картинки для буржуазного класу – на таке діло я не приставав".
Був бездоганним і в педагогічній роботі. В різні роки викладав живопис в Київському художньому училищі, Миргородському художньому технікумі, Київському художньому інституті. Але весь час знаходились причини для його звільнення. Його діяльність на користь України не могла бути не поміченою. Він став "політично неблагонадійним". Тому його скоротили й коли влаштувався вчителем малювання в дитбудинок. Йому, професору з блискучою освітою, довелось вести гуртки малювання в будівельно-залізничному технікумі – потрібно було на щось жити.
Та найбільшого болю художник зазнав, коли від сталінського режиму постраждали його рідні. В 1934 році був заарештований його зять – поет Олекса Влизько. В грудні того ж року його, 26– річного, стратили разом з багатьма діячами української культури. Доньку відправили в заслання на Урал. В 1937-му арештували чоловіка ще однієї доньки – письменника Петра Мельника. Донька з малою дитиною була вислана до Башкирії. Здоров'я люблячого батька похитнулось. Але він продовжував працювати.
Єдина персональна виставка, яку Фотій Степанович довго і з хвилюванням чекав, тривала (один!) день. Вона відкрилась в кінці червня 41-го року. Почалась війна... Довелось терміново рятувати картини. Разом з дружиною і третьою донькою він забрав їх додому і закопав у своєму саду. Величезне моральне напруження погіршило його стан. В 1944 році він пішов із життя.
І хоча на той час Київ уже був звільнений від окупантів, шевченківського "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля" – в справжньому, такому жаданому значенні, він не дочекався.
Надія Зубченко