Що таке сучасний театр, чи сучасне мистецтво взагалі? Коли питання стоїть так, відразу виникають асоціації з якимись несосвітенними викрутасами чи у слові, чи на полотні, чи на сцені. Бо ніби ж те, що красиве, гармонійне, духовно наснажене, те, що хвилює і зачіпає людську душу, сучасним бути не може. Адже воно уже було – давно, завжди.
А сучасне тільки тоді, коли усе ставиться з ніг на голову, і що високочолі знавці називають творчим пошуком. Іноді він буває вдалим, але частіше за ним стоїть елементарна відсутність таланту, майстерності, базової грамотності взагалі. Іноді такі пошуки доходять до абсурду, коли на театральну сцену, наприклад, ставлять унітаз і демонструють відповідний процес.
Знайти вдале поєднання традиційного і сучасних форм у театрі – завдання ще те! Для його вирішення потрібні не лише широка інтелектуальна основа, а уміння проникнути в духовний світ творців минулого, побачити і показати сучасність їхніми очима. Щоразу це відкриття в духовній, мистецькій сфері. І таке відкриття сталося у академічному музично-драматичному театрі імені Кропивницького. Саме так – відкриттям у театральному мистецтві я б назвала імперсивну виставу «Марко Лукич», прем’єра якої відбулася 10-11 лютого у нашому театрі.
Чому імперсивна? Що це означає? Вікіпедія пояснює, що імерсивні технології передбачають повне або часткове занурення у віртуальний світ або різні види змішання зримої і віртуальної реальностей. Як можна втілити це в театрі без технічних засобів? Виявляється, можна. Ідея належить нинішньому директорові і художньому керівникові, молодому митцю Сергієві Корнієнку. Допоміг її втілити його колега режисер Микола Бабин.
Марко Кропивницький, як відомо, і автор п’єс, і режисер, і продюсер, і театральний менеджер. Саме він зустрічає глядачів у вестибюлі і веде їх не у зал, як усі звикли, а по різних локаціях театру. Ось прямо на сходах триває сцена з вистави «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». І поки глядачі прямують у інший кінець вестибюлю, де вже лаштується до роботи Демко Пшінка з вистави «Чмир», Марко Лукич обмінюється з виконавцями першого уривку думками, наскільки вдалими були їхні репліки, чи добре підібраний реквізит, тобто глядач водночас присутній і під час репетиції, стає учасником творчого процесу. Глядачі й актори тут просто поряд, не розділені рампою сцени, вони буквально на відстані витягнутої руки.
Ясна річ, такий підхід став не лише несподіванкою для глядачів, а й викликом для акторів і музикантів (бо й вони тут же, поруч). Заслужена артистка України Євгенія Миронович розповіла, що на перших порах актори не сприймали режисерський задум, і лише десь за тиждень до прем’єри відчули й зрозуміли, наскільки він цікавий і неординарний. Наші актори (а тут задіяні два, а місцями й три склади) витримали це випробування на рівень зрілості й таланту, бо одне діло грати на сцені, де можна щось приховати, сфальшивити, покластись на допомогу партнера, а інше – просто за пів метра від глядача, де все, як на долоні.
Того вечора глядачі побачили уривки з вистав та репитиційний процес і на другому поверсі театру, і за лаштунками, і прямо на сцені. А коли опинилися нарешті в залі, то дійство тривало на другому ярусі театру, де свої жалі виливала героїня Кропивницького Олеся, а з іншого боку ярусу їй вторила жалібна скрипка. Усе це дійство закінчилось парадоксальною локацією, коли на сцені опинилися глядачі, а актори – у залі.
Не можна не зазначити, що усі уривки з вистав, а крім широко відомих і таких, що не раз ставились у нашому театрі – «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», «Чмир», «По ревізії», «Олеся», «Глитай, або ж павук», додалися ще й менш відомі – «Мамаша» та «Старі сучки й молоді парості», звучали вкрай гостро й актуально. Як і у час Кропивницького нинішні Демки Пшінки вкрай змінюють своє ставлення до оточуючих, коли отримують значні гроші, так само сучасні Риндички несуть хабарі у чиновницькі кабінети, а глитаї у різних сферах поки й не переводились.
Цю виставу, на думку Сергія Корнієнка, можна виводити й на вулиці міста, аби його мешканці краще зрозуміли, чиє ім’я воно носить.
Світлана Орел