Минулого тижня ЗМІ рясніли повідомленнями – на Хуторі Надія відкрито новий театральний простір! На одному сайті крім примітивного інформаційного тексту затесалось фото: це ж ніякий не новий простір, а просто старе (зведене до 100-річчя театру) приміщення, де раніше розміщувався Музей хореографії, а до нього так само діяла театральна експозиція. То у чому ж новизна?
Основне призначення простору, сказано на сайті облради, – популяризувати театральну історію нашого краю та розвивати в Кіровоградській області подієвий туризм. Музейно-театральний простір може використовуватися як майданчик для громадських організацій, державних чи приватних структур для проведення історичних, культурних, просвітницьких заходів. За словам директора Центральноукраїнського обласного краєзнавчого музею Бориса Шевченка, нова концепція роботи заповідника-музею І.К.Тобілевича – це поєднання трьох кластерів: славетної історії, чарівної природи та сучасності.
Важко назвати таку концепцію якось інакше, ніж школярською. Бо все це просто загальні слова про вчорашній день. Чи немає ніяких конкретних думок – чим би наповнити цей простір? Чи не пора було б створити там хоча б куточок пам’яті Андрія Юровича Тобілевича, завдяки зусиллям якого цей Хутір взагалі зберігся для нащадків? У яких умовах це доводилось робити, говорить один лише маленький факт: Андрія Юровича за його безкомпромісну діяльність навіть засудили до трьох років позбавлення волі. Правда, відсидів він дише дев’ять місяців. А сталося це тому, що він змушений був кинутися захищати дуби, посаджені корифеями, які запопадливі „господарі” (щось типу нинішніх прагматиків) взялися зрізати. От і загримів за хуліганство.
Це лише невеличкий аспект, а їх же можна знайти багато. Аж не віриться, що й досі ця перлина серед степу, як часто називають хутір, яка мала б стати однією з духовних столиць України, усього лише філіал обласного краєзнавчого музею. Досі справа була у відсутності наукових кадрів. А були плани, і можливості відкривалися грандіозні. Існував проєкт, розроблений молодими архітекторами під керівництвом професора Володимира Савченка, побудови сучасного, зручного, естетично довершеного літнього театру з невеликим готельчиком для туристів. На той час (початок 90-х) здійснення проєкту коштувало стільки, як 100-квартирний будинок. Тоді влада вирішила: дорого! Поставили невеликий павільйончик зі сценою, десяток-два рядів дерев’яних лавчин. І теж – відкривали…
Та для в того, щоб втілювати потужну концепцію потрібні багато знань, величезна енергія і відданість справі та ще розуміння, що за це тобі, як це часто буває, ніхто й не подякує. Ясна річ, і час, і кошти. Але ж таке відкриття варте було б інформаційного буму. Зате відкрити новий старий музейно-театральний простір простіше. Чи це рівень мислення сучасного керівництва?
Світлана Орел