Не розумію – з яких міркувань ця важлива політична та адміністративно-територіальна подія міжнародного масштабу не позначена серед державних свят і пам’ятних дат у календарях грудня України. Як на мене, традиційна і давно усталена система відліку часу, тобто українські календарі, мали б надати їй перевагу над Дням статистики чи прокуратури, або суду чи енергетики. Глобальна подія цілком варта громадського і державного відзначення, бо мала, має і завжди матиме значний вплив на внутрішню – для деяких країн і зовнішню – політику. Йдеться про розпад Радянського Союзу, початок якому публічно оголошено у суботу, 26 грудня 1991 року. Я перебував тоді за межами України, але на території ще СРСР.
О 19 годині 25 грудня у номері готелю «Нева» м. Ленінграда (тепер С.-Петербург) увімкнув програму «Час» 1-го каналу Центрального (Московського) телебачення і побачив за столом телекамери колишнього Генерального секретаря ЦК КПРС, нещодавно призначеного першим, і як дуже скоро виявилося – останнім – президента Країни Рад Михайла Горбачова. Вигляд він мав, як у нашого народу кажуть – мов з хреста знятий. Грізний правитель могутньої держави і справді вже був фактично знятий з поста, на якому перебував усього кілька тижнів. Ще до цієї миті неймовірно жвавий, говіркий, з багатим набором слів і фраз, різких і легких жестів, Михайло Сергійович мав вигляд витягнутого з води переляканого котика. Те, що він казав протягом 10 чи 15 хвилин, ковтаючи закінчення останніх слів і речень, дуже швидко вибухнуло у коридорах і вестибюлях готелю трохи не словесними каламбураи з кінофільму «Людина з бульвару капуцинів», який недавно показували по телевізору. Я теж вискочив на перший поверх, де у гурті щось виголошував популярний московський кіноактор. Другого дня я перервав відпустку і повернувся до Кіровограда. Тут ми з друзями і колегами випускали пар з перегрітих словами і емоціями голів.
…Мабуть, і сьогодні не один я замислююсь і намагаюсь втлумачити самому собі: як трапилося, що величезна європейсько-азіатська наддержава з 220-мільйонним населенням, маючи найчисельнішу у світі армію з надлишком ядерної зброї, невимірним міліцейсько-кадебістським апаратом, який утримував створену ще Леніним дикунську диктатуру, могла без масового кровопролиття втратити необмежену владу у практично стислі строки. Адже захоплювали комуністи її, випалюючи все на землі і позбавляючи життя десятків мільйонів людей на фронтах загарбницьких і міжнаціональних воєн та тюремних казематах, трохи не століття. Віддали відносно тихо-мирно усього за якихось 5-6 років з рукопотисканнями і завершальним виступом головного героя епохи на телебаченні. І сьогодні провідні політики, ідеологічні «мислителі», науковці та аналітики не можуть уяснити для себе і передати молодшим нащадкам – як таке сталося?
Існує безліч видань – наукових і публіцистичних, друкованих і цифрованих, відзначених творчими преміями і дипломами-орденами. Самі лиш їхні назви інтригують: «Дурість чи зрада. Розслідування загибелі СРСР» називає свою дисертацію один московський науковець-професор. «Незакінчена суперечка про соціалізм» – додає до нього інший. А ще таке «наукове дослідження»: «Жовтнева революція: випадковість? Історичний зигзаг? Чи закономірність»? Подібних досліджень на Росії вийшло десятки. Але чіткої, історично аргументованої відповіді актуальній і сьогодні (так буде ще довго) темі, вони не дають.
Причин ліквідації фактично колоніальної держави автори називають трохи не сотні. Але всі вони, як кажуть українці, – ні до ладу, ні до прикладу. Ну, скажімо, візьмемо назви трьох перших із списку наукових праць. 1-ша. Під виглядом соціалізму у СРСР будувався капіталізм. 2-га. Виродження партійної еліти. 3-тя (увага): антиалкогольна кампанія 1985 року!!! Вона, стверджує дослідник-науковець, пробила першу серйозну вибоїну у бюджеті країни. Ось у цю гіпотезу я трохи вірю. Бо ще на університетських лекціях чув від авторитетних науковців замасковане твердження: соціалізм у СРСР тримається на трьох китах – виробництві, продаж у своїй країні та на експорт горілчаних виробів, видобутку дешевих, але прибуткових у незмірних розмірах нафти та газу, а також практично дармової робочої сили у Союзі.
І цьому маємо авторитетне підтвердження. Читаємо слова колишнього російського ліберального реформатора, державного і партійного діяча, економіста, доктора економічних наук, одного з основних керівників та ідеологів економічних реформ 1990-х років на Росії Єгора Гайдара. «Дата краху СРСР добре відома. Це, звичайно, ніякі не Біловезькі угоди, не серпневі події, не 13 вересня 1985 року. Це день, коли міністр нафти Саудівської Аравії Ямані сказав, що Саудівська Аравія припиняє політику стримування видобутку нафти і починає відновлювати свою частку на ринку нафти. Після чого, протягом наступних 6 місяців, видобуток нафти Саудівською Аравією збільшився в 3,5 рази, а ціни впали у 6,1 рази». Отже, з-під глиняних ніг московського псевдоколоса був вибитий опорний ґрунт ще у середині 1980-х.
Далі – у Радянському Союзі все більше закріплювалася геронтократія: принцип управління, за якого влада у країні належить людям похилого віку. Таке почалося з часів Сталіна, який правив СРСР понад 30 років до своїх 73 літ. До ще похилішого віку протягом 18 років державним керівником був Генеральний секретар ЦК КПРС, голова Президії Верховної Ради СРСР, кавалер незліченних державних нагород Союзу та багатьох країн світу товариш Леонід Ілліч Брежнєв. Вже 1975 року він переніс серцевий напад, після чого в нього розпочався загальний атеросклероз, тож він поступово втрачав дієздатність і мав проблеми з мовленням. Протягом останніх двох років правління «дорогий Леонід Ілліч», у народі саркастично просто Ілліч, був по суті лише номінальним лідером.
У 1980 році середній вік членів Політбюро становив 70 років (на відміну від 55 років у 1952-му та 61 року у 1964 роках). До 1982 року основні високопосадовці команди Брежнєва: міністр закордонних справ Андрій Громико, міністр оборони Дмитро Устинов та прем'єр-міністр Микола Тихонов були старші за 70 років. 68-річний наступник Брежнєва Юрій Андропов мав серйозну хворобу нирок під час приходу до влади. Після його смерті через п'ятнадцять місяців, його змінив тоді 72-річний Костянтин Черненко, який правив тринадцять місяців до своєї смерті та заміни Горбачовим. Черненко став третім радянським лідером, які загинули менш, ніж за три роки. Ось такі старці й правили країною, створеною владою диктаторів Леніна-Сталіна, які називали розвинуті країни світу загниваючими, а рабовласницькому СРСР пророкували побудову комунізму, не усвідомлюючи до пуття – що воно таке.
У середині цього хворого політичного організму зародилася і розвивалася хвороба під назвою розвал. Про неї до приходу до влади Михайла Горбачова говорили пошепки, у вузьких колах, які, однак, огортали усе радянське суспільство. І коли Генсек публічно заговорив про політичний і економічний застій у країні, перебудову і гласність – у всьому Союзі, в Україні також заговорили про розвал Союзу, незалежність колишніх республік (звикаймо до назви – колоній) від Москви, а громадськості – від керівництва вигаданої політичними авантюристами КПРС.
Добре відомо – абсолютна більшість мешканців нинішньої РФ ніколи не була в Україні, не знає про неї майже нічого. Але чомусь вважає, що Україна нічим від Росії не відрізняється. Більше того, величезний вплив на їхню свідомість і позицію відіграє телебачення, яке й формує громадську думку і ставлення людей до подій. Оскільки 90% цих людей увесь вільний час проводить біля телевізора, то іншої реальності, крім тієї, яку показують на російських телеекранах, у них немає. Я підтримую таку цілком реальну думку українського історика Віктора Мироновича. Цікава і його точка зору відносно сучасного конфлікту між Росією та Україною. На його погляд і Крим, і Донбас — це втрачені території. Жоден російський уряд, навіть найдемократичніший, не зможе сказати своєму народу: “Це була помилка, ми повертаємо силою захоплені території”. Повномасштабна війна теж навряд чи буде вирішенням проблеми. Більше того, навіть якщо якимось дивом ці території Україна поверне, їх відбудова потребуватиме таких фінансових витрат, що завалить економіку всієї України за кілька місяців. Давно ясно – іншої реальності, крім тієї, яку покірному народу показує російське телебачення, у нього немає. Уподовж невизначеного часу вони будуть рабами кремлівських підстаркуватих владолюбних бояр і воєвод, які внутрішню, і особливо зовнішню політику тримають у рамках пізнього середньовіччя, підкорені ними народи мають за безвольних, слабих духом плебеїв, готових жертвувати собою, щоб задовольнити найдрібніші примхи повелителів.
Думається, що українці, взявши активну, можна сміливо сказати, авангардну роль у розвалі невизначеної форми держави СРСР, мають повне право вимагати від своєї влади вагомого уточнення у грудні наших календарів. Адже саме у останньому, завершальному місяці року, у світовій історії (давайте називати речі своїми іменами) саме український народ організував три події, які суттєво і надзвичайно помітно перевернули світ. Маю на увазі Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року щодо незалежності України та вибори першого президента нової держави; Біловезьку угоду – документ, укладений 8 грудня того ж року Президентом України Леонідом Кравчуком, Президентом Росії Борисом Єльциним та Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем у Біловезькій Пущі поблизу Берестя (Білорусь), яким оголошено розпуск Союзу РСР. (До речі, історичний документ друкувався на машинці, виготовленій руками майстрів Кіровоградського заводу «Друкмаш»).
І, нарешті, третій, завершальний і вирішальний політичний, економічний і громадянський акт 26 грудня. Ці три важливі події дають правову підставу незалежній Україні заснувати у грудні всенародне державне свято, яке має бути занесене до Конституції країни. Адже втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Саме з 25 грудня 1991 року в Україну офіційно прийшла незалежність, яку сьогодні визнали понад 170 держав світу. Року наступного відзначатимемо 30-літній ювілей цієї події – фактично Дня визволення України. Хотілося, щоб участь у наших торжествах узяв увесь цивілізований світ.
Юрій Матівос
Світлини: Михайло Горбачов сповіщає про розвал СРСР; символічні прапор і герб України; документ 1 грудня 1991 року; політичні акції на вулицям міст України; елекромеханчна машинка «Ятрань», на якій друкувалися документи Біловезької пущі; Путін і досі нам погрожує