Телефоную гарному (і лицем, і душею) чоловікові, щоб привітати зі Спасом та щиро погомоніти. І от, замість звичного привітного голосу, що після вітання на моє запитання «То як воно справи?..» відповідав жартівливим висловом Остапа Вишні «Гут! – як ті песиголовці казали», почув стандартне: зараз відсутній зв’язок. Телефоную вдруге. Теж саме...
Запитав у колеги і вона мене ошелешила: «На жаль, Миколи Євгеновича вже немає в живих. Уже пів року».
«…Вже немає». «Уже півроку»… «Та як же так!?. – билася безпорадна думка в голові. – І чому при нинішньому розмаїтті соцмереж мені нічого не було відомо?» І стало зрозуміло, чому останнім часом Микола Євгенович не відповідав на мої дзвінки. А я грішним ділом думав: «Та побачить, що телефонував, – відгукнеться». Уже не відгукнеться. Ніколи. Ніколи... І цей земний присуд – найстрашніший для кожного сущого на грішній землі.
… В часи мого редакторства Олександрійської міської газети «Вільне слово» серед редакторів часописів Кіровоградщини найближчими мені були Владислав Васильович Журавський – кошовий отаман Світловодської міськрайонної газети «Наддніпрянська правда» і Микола Євгенович Ярошенко – редактором (шеф – так його шанобливо називали в редакції) Олександрівської районної газети «Вперед».
Обидва за мене значно старші. За плечима обох – великий багаж лідера, журналіста, генератора ідей. І досвід, як тягнути видавничого плуга, коли редактор мав турбуватися і про папір, і про пластини, і про фарбу… Доводилось менше думати про якість і читабельність газети, а крутитись-вертітись, шукаючи «інгредієнти» для «варива» часопису. Це стало початком наступу на пресу на радість ворогам.
…А паперу катма. І вартість його захмарна. Благо, у нас під боком – фабрика діаграмних паперів, де можна було розжитися на цей дефіцит. Правда, рулони не підходили. Ми замовляли різати їх на наш газетний формат. Відходи ж використовували на друкування всіляких брошур (баришували, аби хоч трохи щось доточити до платні працівникам редакції). Між іншим, виручали рулонами паперу і редакцію газети «Вперед».
Так от з Миколою Євгеновичем мене об’єднувало і земляцтво, і перші мої проби – розповіді про гарних людей на сторінках «Вперед», і його своєрідний душевний магнетизм. Тож майже кожна поїздка до батьків, а після смерті батька – поїздка до матері (коли сам, а частіше з половиною) пролягала через… редакцію Олександрівського часопису. (Таню він теж зачарував своєю добротою і щирістю).
Особливо пам’ятною лишилася поїздка 1 березня 1995 року – на святкування 60-го ювілею газети «Вперед». На сцені за журнальним столиком сіли ведучі – молоді чоловік і жінка у вишиванках. Після гумористичного вступу запросили на сцену колектив редакції. Їх було десять: п’ятеро молодих вродливих жінок і таких же п’ятеро чоловіків. У костюмах, нарядних платтях з декольте вийшли на сцену. Сіли рядочком на стільцях. А в Будинку культури… холодрига. Як у погребі. Ведучі відрекомендували присутнім кожного з газетярів. Потім дійшла черга і до запрошених. Коли надали слово, дістаю з дипломата целофанову торбинку з «багажем» і йду на сцену. Привітав іменинників, а тоді звертаюся до присутніх в залі:
– Ви зверніть увагу: які ж тільки мужні люди ці газетярі. Щоб ось так вільно сидіти по-літньому одягнених в цьому холодному Будинку культури!
У залі сміх, пожвавлення. А я продовжую:
– То оце я їм зичу, щоб їм добре писалося, жилося і щастя через вінця лилося, – й дістаю кришталеву вазу.
Запросив Миколу Євгеновича і вручив йому. І доповнив:
– Щоб колектив газети «Вперед» був дружний і завше згуртований за козацьким звичаєм треба наповнити цей, скажемо, кришталевий келих вином, – і дістаю пляшку «Шампанського». – Та й що ж це за свято без салюта?
Корок відсалютував і я заходився наповнювати вазу вином.
– Тепер треба щоб редактор – кошовий отаман літописців – перший причастився з «чаші», а за ним і всі іменинники.
З Миколою Євгеновичем пов’язаний у мене ще один теплий спогад. Якраз тоді у Центрально-Українському видавництві вийшла моя перша книжечка «Фатальні три дзвінки» тиражем 2000 примірників – казковий наклад за нинішніми мірками. Подарував її усім працівникам редакції «Вперед»
А Микола Євгенович запропонував залишити з пів сотні:
– Розповімо про вихвд книги в газеті і будемо продавати бажаючим.
А далі:
– Слухай, Івановичу, давай двинемо в Кам’янку. У мене гарні стосунки з редактором тамтешньої міськрайонки «Трудова слав». Нехай і там читають твою книжку.
– Та якось незручно набиватися зі.
– Незручно тільки штани через голову одягати. Давай!.. Це діло потрібне.
…Заїхали на подвір’я редакції «Трудова слава». Зайшли до редактора. Колега віку Миколи Євгеновича, середнього росту, світловолосий, привітно нас зустрів. Познайомились. Погомоніли про справи редакційні. Потім подарував йому свою книжечку. А Микола Євгенович каже:
– Андрію Олексійовичу, є до вас прохання – посприяйте здати книжку в книжковий магазин.
– Та нема проблем. Ходімо.
Магазин майже поряд на тій же вулиці.
Молода продавщиця взяла пачку книжок – 100 штук. Оцінила в 300 тисяч карбованців (такі тоді ходили «шалені» гроші) плюс 20 відсотків – магазину за реалізацію.
Андрій Олексійович ще розповів, як до письменника Сергія Носаня (він тоді працював у «Трудовій славі») приїжджав у гості уславлений прозаїк Григір Тютюнник.
І ось… обірвалася ниточка життя доброї людини. Царство Небесне і довга світла пам’ять Миколі Євгеновичу!
Кузьма Повелько
На фото: під час зустрічі у Олександрівському краєзнавчому музеї, Микола Ярошенко крайній справа