Мій рід, очевидно, не належить до виняткових чи позначених якимись особливими здібностями. Звичайний селянський український рід. Нещадно принижуваний репресіями і злиднями російсько-радянської імперії, але не знищений. Тут мова лише про одну з його гілок – по лінії мами.
Мій прадід (давніших згадок не збереглося) Лаврін Чудний був міцним господарем у селі Оситна колишнього Новомиргородського району. Як справжній українець дбав, щоб і у полі, і в коморі, і у хаті усе було до ладу, в порядку, в достатку, в красі та гармонії. Не знаю, скільки мав землі, але не був ні землевласником, ні поміщиком, а звичайним трударем. Достаток створювався своїми руками. До відповідальної селянської праці привчив і десятьох своїх дітей. Серед них мій дід Степан.
Але прадіда Лавріна радвлада зробила винним у негараздах колгоспного життя і у травні 30-го року, коли йому було вже 83 – він найстарший репресований у нашому краї, заарештувала його за те, що він є запеклим ворогом колективізації, вороже ставиться до “…переведення ріжних кампаній комрадвлади, чи то хлібозаготівля, чи посівна” Свідки підтвердили також те, що дід Лаврін Чудний відкрито сміється з колгоспників (коли їхали вперше сіяти, він сказав: “Дивіться, голота-ледарі їдуть в поле сіяти!”), поширює чутки, ніби розкуркуленим повернуть все забране у них майно.
На той час влада вже розкуркулила мого діда Степана і одну з дочок Лавріна Дмитровича – Варвару. Її чоловік Григорій Ружин був священником. Коли їх розкуркулювали, мама моя була ще немовлям, але її сестри – Оля та Ганна, добре запам’ятали той страшний день.
Григорій Ружин; Леонід Ружин
За розповіддю мами Євдокії: «Рано-вранці приїхали машинами з червоними прапорами комсомольці, музика духова грає, виганяють скот з двору, він реве, птиця кричить, вівці мекають, з хати все забирають, скидають ікони, картини (бо в хаті було все по-хазяйськи), все гребуть, виносять і ніхто нічого не говоре. Ми, малі, кричимо, мама плаче. Виганяють нас із хати, мама одягла кожух, то він нам зостався (потім вона дуже жалкувала, що не забрала золотих прикрас, куплених для нас, дівчаток, які лежали за карточками), взяла мене на руки. А батька хотіли відразу арештувати, але він був сильний дядько, вирвався і втік, благенько одягнутий – він якраз вранці вийшов поратися до худоби, то хто добрий із сусідів, дали йому штани і піджак. Музика грає, вони все розбирають, а ми стоїмо і плачемо, але ніхто не баче і не чує людського плачу. Забрали усе, скот погнали невідомо куди, а ми залишилися в порожній хаті. Уночі приходили арештовувати маму, але вона була каліка, і ми наробили крику. Наступної ночі прийшов батько і ми всі разом рушили у Новомиргород, там у нього були дві сестри і брати – Марфа (по чоловікові Бурченко) і Мотря (по чоловікові Ткаченко) та Чудненки Гнат і Данило. Чоловік тітки Марфи був у начальстві – бригадиром. От ми так і переховувались – то по горищах, то по сараях, а ще ж щоб ніхто і не знав, бо куркульська сім’я і хто її ховає, то і тим буде біда».
Варку, сестру діда Степана, арештували на рік чи два пізніше – по закону про п’ять колосків. Ніби десь зірвала на полі, а у хаті у них вже було десятеро дітей. Одна з її дочок, моя хрещена тітка Марія, згадувала, що вони, діти, гуртом ходили під тюрму у Новомиргороді, сподіваючись, може, десь у віконце побачать маму. Але не дочекалися – Варка померла у тюрмі від голоду і виснаження. У 37-му році НКВС арештувало і Григорія Ружина разом із тодішнім архієпископом Одеським Кирилом Квашенком, як учасників контрреволюційної організації церковників. Ніякої організації, ясна річ, не було. Але страшний репресивний молох потребував жертв: їх, кількох свяшенників, розстріляли опівночі 19 жовтня 1937 року. Його дочка, моя тітка Марія, уже в глибокій старості (дожила до 92 років) розповідала мені, ніби аж у 70-тих роках десь у Сибіру хтось чув, як співає Григорій Федотович. Казала, він дуже гарно співав. Звісно, це міф. Документи свідчать про інше.
Як же склалася доля сім’ї діда Степана? Дід переховувався від влади, не хотів, аби його і родину вислали у Сибір. Ось як згадувала про той час моя мама: «А тато все – то по очеретах, то на горищах. Хто з родичів дасть що поїсти і йому, і нам, отак і живемо. Він боявся показатися, бо його відразу ж на Соловки відправили б. І так дожили до 32-го року. Голод, злидні, ми обірвані, голодні, а у родичів у кожного свої діти, кожен свого рятує. Батько бідний вночі де яку картоплину вириє, чи бурячок, несе нам. А ми ж чекаємо, щоб тато вночі щось приніс, бо ж голодні, як собачата. Мама якось не витримала, пішла у поле і нам’яла пшениці. За це її знову забрали у тюрму, а ми малі і голі розлізлися поміж людьми, як мишенята. Тоді сильно дохли коні, і як упаде дохла, то люди пацюють шматками і добре варять і їдять, от і він уночі що натрапе, то нам принесе. І це ж тільки уночі, бо як комсомол помітить, то буде біда. А тоді бачить, що й сам загине і нас уже не може врятувати, каже, піду на базар щось украду, щоб дать дітям їсти. Що вже буде! Обірваний, брудний, худий, походив-походив, але вкрасти не зміг. Вертається назад, думає, піду до дітей, разом будемо помирати. Коли йде жінка з базару і несе тяжкі сумки. Він каже: “Дайте я вам допоможу”. А вона дивиться, що він такий нещасний і боїться, але, каже, Бог їй підказав, що я чесний і дала валізки. А жила вона біля вокзалу у двоповерховому будинку. Тато каже: “Я йду, їсти хочу і думаю, це ж вона мені щось заплате і діткам понесу”. Заводе вона в хату, ох, Боже, а в неї чоловік начальник НКВС станції Новомиргород. Оце, думає, попався. Та й розказав усе, як є – хто і звідки, що все пограбували, жінка-каліка, а діти помирають з голоду і сам уже пухлий. А він, цей начальник, видно був недурний, грамотний і добрий, наказав жінці аби нагодувала і дітям дала. Вона наклала повну сумку – і картоплі, і сала, і хліба. Ох, яка ж паска то для нас була, бо забули, коли і хліб їли, а я то взагалі, мабуть, не їла, бо була маленька, як свій мали, а чужого не наїсися. А татові той начальник сказав: “Нікого і нічого не бійся, завтра приходь, я тебе влаштую на роботу і будеш працювати і годувати дітей”. Ох, яка ж це радість для всіх нас була! Він його влаштував топити в баню, що на вокзалі. Коло бані був шматочок землі, ми посадили город – ця ж жінка дала нам насіння. Так і вижили».
…Після арешту Григорія Ружина їхні десятеро дітей розійшлися по світах. Один син потрапив аж у Грузію, чи живі там його нащадки? Дехто залишився у Новомиргороді, один із синів Іван був викладачем у другій середній школі, яку я закінчила. Наймолодний син Ружина Леонід став священником, як батько. Останні роки служи у славному селі Глодоси, де й зараз живуть його діти і онуки.
Леонід, онук діда Степана і мій брат, по-своєму продовжив хліборобську традицію роду – став доктором сільськогосподарських наук, працював у науковому селекційно-генетичному інституті, став автором винаходу гербіциду біологічного походження для зернових культур. Винахід зареєстровано, але до промислового виробництва справа не дійшла – брат рано пішов з життя. А як би той засіб став у пригоді фермерам Європи та й усього світу, коли гостро стоїть питання про різке скорочення хімічних пестицидів та добрив.
Не можу не згадати ще одну дивну історію з минулого цього роду. Коли у 30-их роках влада ешалонами вивозила заможних українців у Сибір, фактично прирікаючи на смерть, у тому вагоні опинилася і см’я сестри моєї бабуся Тетяни (Малої у дівоцтві, дружини діда Степана) Марії Касьян. Вони загинули в Сибірі, але живим залишився їхній син Іван. І не просто живим – став доктором медичних наук, фактично одним із засновників космічної медицини СРСР. Саме він обирав першого космонавта
І справа тут теж, як виявилось, у людській доброті й милосерді. Лише років десять тому я випадково в інтернеті зустріла розповідь одного чоловіка з Орла, який супроводжував Івана Касьяна, на той час уже відомого вченого, який приїхав із лекціями у той край. А після лекцій попросив повезти його у глуху станицю і наполегливо розпитував тамтешніх людей про якусь жінку, яка його врятувала. На жаль, він не знайшов її.
Якась невідома жінка прихистила його, він закінчив щколу, а у 1944 році медичний інститут у місті Архангельську (нині – Північний державний медичний університет) став доктором медичних наук, полковником медичної служби, співробітником науково-дослідного інcтитyту aвіaційнoї та кocмічної мeдицини (1956–1975 рр..), досліджував проблеми aдaптaції opгaнізму до yмов нeвагомocті, брав участь у мeдичнoмy відбopі та підгoтoвці пepшиx гpyп кaндидaтів в кocмoнaвти, з 1977 року – зaступник керівника гpyпи мeдичнoгo забeзпeчeння в Цeнтpі yпpaвління пoльотaми.
Подібні історії – чи не у кожній українській родині. Члени мого великого роду розїхались-розійшлись по світу, не зібрати до купи (а ще ж у сім’ї мого діда Якова, батькового тата, було 14 дітей!). Але ж якою могутньою, якою потужною могла б бути наша Україна, аби її так тяжко не нищили і не принижували більшовицькими злиднями! Не змушували виживати, а не жити-творити і розвиватись! А тепер саме ми – нащадки тих родів, мусимо протистояти демонському світовому Злу – росімперії.
Світлана Орел