Є особлива когорта людей – чемних, ввічливих, чуйних, щиросердних, культурних, інтелігентних, одним словом, – душевних, як називав таких мій свекор. Когорта ця, треба уточнити, і тоді, а в наш час й поготів, доволі малочисельна, я б навіть сказала, мізерна, вимираюча.
Саме таким був новомиргородсько-одеський художника Віталій Свиридович Литвин, якому цьогоріч 8 листопада виповнилося б 83 роки.
Познайомилися із цим душевним чоловіком тоді, коли ми, працівники телестудії, ще й видавали газету «Новомиргородщина». Приїздив художник-земляк до Новомиргорода на схилі своїх літ раз на рік, зупинявся на пару днів у своєї знайомої і неодмінно приходив до нас у гості на чай-каву.
Після його традиційної фрази: «Девочкам – конфеты, а мальчикам (пауза) – одесский коньячок» – на пару годин доводилося зупиняти творчий процес, щоб поспілкуватися з дорогим гостем, в т. ч. й про прекрасне – мистецтво… Ті бесіди справді були і цікавими, і повчальними, і мали своє продовження.
І не лише в листуванні. Між іншим, давно запримітила, в душевних людей і почерк особливий – каліграфічний (так зараз не пишуть, бо в школі не вчать), стиль – благородний, зміст і форма – на висоті! Читати-перечитувати листи їхні – теплі, щирі, грамотні,– справжнє задоволення!
Дозволю собі кілька характерних цитат, тим паче, що одне місце звідти має безпосередній стосунок до новомиргородських іменинників (Литвина й Шульги, народжених в листопаді) й події, про яку мова:
«…Я понимаю, что дело не во мне, дело в том, что людям по закону природы хочется видеть то, что их радует, а не то, что их угнетает, им хочется чувствовать теплоту, исходящую от написаного этюда или мотива, и если их это радует, подымает дух и настроение, то и мне небезразлично их мнение и суждение… Море – это величайшее творение мира и изображать его на холсте не так-то просто, как писал однажды в вашей «Новомиргородщине» покойный Виктор Андреевич Шульга: «Писати море – це найтяжчий, найскладніший шлях живописця-мариніста»… Я хочу, чтобы у Вас на телестудии было Черное море… А еще: Вы заинтересовали меня изображением старой Новомиргородской больницы и Златопольской гимназии. Я с удовольствием хочу всё это изобразить. Но только попрошу Вас дать задание фотографу сделать фотоснимки с этих зданий и желательно в цвете…».
Ясна річ, що дві великі кольорові фотографії, зроблені оператором телестудії Сергієм Лепехою, через пару днів були переслані до Одеси.
Минуло кілька місяців. І ось приходить цінна бандероль, а в ній – дві картини з листом, в якому читаємо: «…Прилагаю к письму и последним своим работам (благодаря Вашей идеи и фотографиям) каталог картин и список учреждений, где находятся мои работы. Пусть приносят радость даже после того, как сами здания развалятся, «благодаря» бездействию районного и городского руководства… С искренним уважением к Вам, Виталий Литвин. 25.09.07. г. Одесса».
Ось як картини «Златопільська гімназія» та «Лікарня Г. Дмитрян» потрапили до нашої студії-редакції. Саме вони, із десятка робіт інших художників, у першу чергу зацікавлювали як пересічних відвідувачів, так і професійних художників, насамперед, завдячуючи незвичайній техніці виконання.
Саме тому їх і попросили знайомі андріївці для демонстрації чи то на день Незалежності, чи то в день чергової річниці заснування Новомиргородського району, ну, щоб похвалитися своїм відомим земляком.
Бачте, в ті роки існувала традиція: під час свят на центральній вулиці міста (до революції 1917-го – Великій Єлисаветградській, з 1922-го по 2015-й – Леніна, а теперечки – Соборності) кожне село у своєму наметі й біля нього «під гармошку» представляло різноманітні художні витвори, в т.ч. й кулінарні, на суд глядачів і журі з районного начальства. От ця набундючена публіка й пересувалася від намету до намету, де їм наливали по 50-100 гр місцевого самогону, давали закушувати ковбаскою, сальцем, вареничком з картопелькою і з солоним огірочком. Тож поки «поважне» журі на чолі з районною очільнецею дібралося до Андріївського намету, то вже важко їм було без калькулятора підраховувати бали. Та угледівши знайомі картини Литвина, посоловілі оченята загорілися. Кинулися їх забирати, кричати на зляканих андріївців: несіть їх мерщій до районного музею.
Дівчата не второпають: з якого такого переляку рейвах? Відповідають: шановні, ми їх віддавати вам не маємо права, ми їх брали на телестудії, то в студію й віднесемо, а далі розбирайтеся!
...Розбиратися довелося нашому редакторові вже в лютому-квітні 2008 року, коли аж три працівники контрольно-ревізійного відділу за два тижні позапланової (!) перевірки окрім іншого «накопали» й таке зловживання, як не поставлені на баланс студії кілька томів ще сталінської «Большой Советской Энциклопедии» … зовсім іншої юридичної особи і подарованих картин В. С. Литвина. Ми то розуміли, звідкіля ноги ростуть і звідкіля такий підвищений інтерес до мудрості й прекрасного у тих, в кого його, інтересу, зроду-віку не було, тому лиш усміхалися з тих потуг вислужитися.
Але, виявилося, що справа серйозна, тому довелося звертатися до знайомих черкаських адвокатів і місцевого суду. Суддя С. Щенюченко (він тоді й уявити не міг, скільки йому разів ще доведеться розбиратися у стосунках між місцевими журналістами та примітивно-мстивими новомиргородським владцями та їхніми сателітами) швидко розставив всі крапки над «і», розтлумачивши нещасним відповідачам від імені України різницю між приватною і комунальною власністю. Словом, фіаско вийшло у замовників перевірки. Та вони не вгамувалися…
“А що було потім із картинами В. С. Литвина?”, – запитає заінтригований читач. Відповім: після ліквідації другої на теренах СРСР районної телестудії (за це дуже «мудре» рішення проголосували 38 із 66 депутатів райради 5 скликання на чолі з Л. Орловим), довелося разом із особистими речами забрати картини додому. Не залишати ж їх штрейкбрехерам!
Та коли через тиждень після завершення «Операції «Ліквідація-2008» народилася ідея створити першу на Новомиргородщині приватну газету (увесь колектив на знак протесту звільнився, а отримані від центру зайнятості гроші вклав у нову справу на радість горе-ліквідаторам), то довелося картини принести у нову редакцію і знову виставити на огляд. Всі три з половиною роки там вони й милували око наше і наших відвідувачів, нагадуючи про сумну долю будівель минулого століття і невеселу одіссею картин В. С. Литвина.
Та зараз ми творимо газету вдома, тож коли я дивлюсь на картини, то знаю: їхня історія має бути продовжена. Твори мистецтва, як відомо, живуть своїм життям і після смерті своїх творців. Думаю, мудрий Віталій Свиридович про це знав…
Світлана Піскова, колишня ведуча «40-го каналу», відповідальний секретар «Новомиргородщини»
Р.S.: Тоді, на тому першому районному суді, де редакція спростовувала замовне звинувачення «у привласненні дорогих картин відомого художника», в якості доказу був використаний лист їхнього автора, в якому він написав: «…Эти мои работы я подарил своему другу – главреду телестудии и райгазеты Писковому В. В. и он волен делать с ними что пожелает». От ми учора з чоловіком і «пожелали» – через 13 років – в день народження художника подарувати «Лікарню Г. Дмитрян» і «Златопільську гімназію» музею Петра Озерова, що сьогодні й зробили. Мистецтво, як казав один колись дуже відомий діяч, повинне належати народові!
Сподіваємося, що картини Віталія Свиридовича Литвина служитимуть йому довго! Хоча, якби історичні лікарня й гімназія в нашім краї були нарешті відбудовані та відреставровані, як про це мріє багато років новомиргородська інтелігенція, вона навіть гроші на це збирала, то це було б геть ідеально, адже оригінал дорожчий за копію, хай навіть і дуже талановиту.
На знімках: В. С. Литвин; знамениті його картини
Фото С. Стоянова, телестудійного водія