Комендант Єлисаветградського концентраційного табору Михайло Степанов уже збирався додому, коли до кабінету зайшов його заступник Федір Громов:
— Знову приходили з комісії по боротьбі з трудовим дезертирством. Цього разу привели трьох. Ось наказ про їх внесення до списків адміністративно засуджених та на харчове забезпечення.
Степанов за звичкою пробіг очима текст, набраний на друкарській машинці, шукаючи у ньому знайомих. Проте прізвища Герша Поповського, Давида Радомисльського та Івана Решетняка йому нічого не говорили, і Степанов мовчки поставив свій підпис унизу жовтого аркуша паперу.
А віддавши його Громову, начальник концтабору розрядився тирадою, висловив усе, що накипіло на душі за останні пів року, і про що він нікому не міг розповісти, бо боявся:
— Я тут з листопада 1920-го, тобто з самого початку роботи концтабору. Але такого напливу адмінзасуджених, як у травні, ще не було. Уже близько чотирьох сотень. Серед них — 31 дитина. Сплять на підлозі як свині у хліві, бо дерев’яні нари є лише кожному десятому.
— Тихіше, Трохимовичу, тихіше, — перебив Степанова підлеглий. — Ще, не дай Бог, хтось почує, то тоді будемо разом шукати місце на нарах, а не командувати тут.
Та Степанова уже важко було зупинити:
— Та хто тут почує, ми ж удвох! Ти подивись кого привели сьогодні до нас! Ну, це ж сміх крізь сльози. Ось, Марія Петренко не оплатила проїзд у трамваї, бо гроші перед цим витягнув кишеньковий злодій. За це їй — два місяці концтабору. І таких безбілетників тільки у квітні було 29-ть. Мій сусід Матвій Фаренюк запізнився на роботу на завод, бо дружина надумала народжувати, — у концтабір на два місяці. На сусідку, а їй 52 роки, написали донос, щоб заволодіти її кімнатою у комуналці, мовляв, вона приймає удома чоловіків за гроші, тобто повія, — до нас на пів року. Он 12-річному хлопчику дали три місяці. А за що? Підняв кілька яблук з землі під вікнами квартири начальника карного розшуку міської міліції. А 16-річна сирота зі Шполи Хая Куц! Батьків григор’євці розстріляли. Поїхала до тітки у Миколаїв. Піймали на залізничному вокзалі в Єлисаветграді, бо у неї не було дозволу місцевих властей на виїзд зі Шполи, — і у концтабір до нас...
— Трохимовичу, мені уже додому пора, жінка хвора, дітям щось поїсти треба зметикувати, — знову перебив Степанова заступник.
Поки керівництво говорило між собою, трійцю новеньких уже відвели до дерев’яного бараку.
— Шукайте навпомацки, де є вільне місце на підлозі, і влаштовуйтеся там спати, — сказав беззубий міліціонер.
Від смороду, який тхнув від місяцями немитих тіл, у Давида Радомисльського запаморочилося у голові. У будинку по вулиці Іванівській, де батько ще два роки тому тримав готель, завжди було чисто і затишно. Навіть коли будинок відібрали, а Давида з батьками переселили у конюшню у кінці подвір’я, то й там було чистіше, ніж у цьому бараці.
Дев’ятнадцятирічний юнак закінчив Биковське народне училище, проте професії не набув. Цілими днями блукав по місту у пошуках якої-небудь роботи, але нічого знайти не міг. Бо кому потрібен калічка? А тут ще й Іван Сиротюк, колишній двірник батьківського будинку, доніс, що Давид — нероба. Прийшла трійця з комтруддезу, так коротко обзивали комісію по боротьбі з трудовим дезертирством, і відвела Давида до концтабору.
— Ти хто? Чого тут? — запитав бородатий сусід справа, коли Давид, нарешті, знайшов вільне місце на підлозі і влігся.
— Давид Радомисльський. Не можу роботу знайти. Каліка я, права рука не згинається.
— А я з Нечаївки, село таке під Компаніївкою. Чув? Землю і коней відібрали, а мене сюди, як кулака. Добре, що хоч не відправили до Сибіру, — прошепотів бородатий.
— Давно ви тут, дядьку? — поцікавився Давид.
— Зо два місяці, — відповів селянин. — Та, кажуть, буду тут до кінця громадянської війни. А де він той кінець?! Мабуть, я тут Богу душу віддам.
— Ти, Пилипе, хоч працював зранку до ночі як віл, але ніколи не був голодний. А мені уже за 60 років, а я, як світив голим задом за царя-батюшки, так і зараз у порваних штанях. Я неписьменна людина, не знав, що треба реєструвати домову книгу. А коли поніс її, сказали, що довго йшов, і відправили сюди під конвоєм.
— Вас хоч ненадовго, Сидоровичу, на два місяці. Та й підете потім додому на Бикове, — поспівчував нечаївський кулак.
— А зі мною, що буде? Мені скільки тут сидіти? — поцікавився Давид у навчених горем нових знайомих.
— Та місяців зо два, мабуть, не менше. А якщо з тебе ще й робітник нікудишній, то, може, й раніше виженуть на вулицю.
У цей час рипнули вхідні двері барака і на порозі у місячному світлі показався силует беззубого вартового:
— Досить теревені правити, спіть уже! Ще раз почую якісь розмови, підете воду з Інгулу вичерпувати, — сказав вартовий, і розреготався від свого дотепу.
Та Давиду не довелося заснути тієї ночі. Жорстка постіль з брудних дощок та дурні думки у голові не дозволяли зімкнути очі.
А коли на Великій Пермській вулиці, поряд з якою був розбитий концтабір, заспівали треті півні, знову рипнули двері барака і вартовий наказав у темряву:
— Давид Радомисльський, на вихід з речами!
Юнак піднявся з підлоги і, вдивляючись під ноги перед собою, став обережно переступати через сонні тіла, повільно просуваючись до місця, звідки надійшов наказ беззубого.
Вартовий повів Давида до кабінету коменданта концтабору. Михайло Степанов заварював чай, очевидно не встиг поснідати удома. Спершу він мовчки вказав рукою на стілець біля столу, запрошуючи Давида сідати. А потім поставив перед юнаком склянку кип’ятку рудого кольору і невеликий шматок жовтого цукру.
— Це мені? — запитав злякано Давид.
— А ти ще когось бачиш у кабінеті?
Коли начальник концтабору і адмінарештований мовчки досьорбали кип’яток, Степанов витер долонею чоло і промовив:
— Вибачте, що учора, читаючи ваші папери, не звернув уваги на прізвище. А оце ось уночі прокинувся увесь у поту, бо згадав, що таке ж прізвище, як у вас, і у нашого шановного земляка, у Григорія Зінов’єва. Ви, бува, не родичі?
І, не давши відповісти Давиду, продовжив:
— Бачу з фотографії Григорія Овсійовича, — Степанов показав на першу сторінку газети «Правда», яку дістав з шухляди столу, — що ви дуже схожий на нього. Прошу вибачення за учорашній інцидент. Таке більше не повториться. А якщо будете писати у Москву Григорію Овсійовичу, прошу не згадувати про це прикре непорозуміння. Завтра я дам прочухана тим комтруддезівцям, які привели вас сюди. А зараз прийде мій водій, і відвезе на автомобілі вас додому. Чого ж ви мовчите?
— З переляку… — сказав правду Давид. — Може, я краще пішки піду додому?
— Та ні, що ви, ми відвеземо додому родича товариша Зінов’єва, гордості нашого міста. А з роботою? — почухав потилицю комендант. — Приходьте сьогодні після обіду, думаю, щось підшукаємо для вас.
Того ранку Давид уперше проїхався містом в автомобілі. На жаль, цього ніхто не бачив, бо Єлисаветград ще спав, на Великій Перспективній нікого не було. А коли під’їхали до колишнього батьківського будинку по вулиці Іванівській, у вікнах першого поверху уже світилося. На стук водія двері відчинив двірник Сиротюк. Побачивши, що Давида привезли з почестями на легковому автомобілі, Сиротюк відкрив від здивування рота, і стояв так, аж поки юнак не зайшов до конюшні.
— Тебе відпустили? — не повірив батько.
А коли почув причину, чому Давид на волі, то посміхнувся:
— Хоч тут прізвище допомогло! Та ми ж не родичі з батьками Григорія Зінов’єва. Просто однофамільці. Ти промовчав про це — і маєш вигоду із свого прізвища. То й далі, як запитають, чи не родичі ми із Зінов’євим, — не заперечуй.
…Було це 8 травня 1921 року. Протягом наступних кількох років влада не чіпала Радомисльських з Іванівської вулиці. А коли Григорій Зінов’єв став «ворогом народу», це ж клеймо упало й на усіх інших мешканців Зінов’євська, так називалося місто у 1924-1934 роках, хто мав прізвище Радомисльський. Мати, Сара Радомисльська, до того дня не дожила, померла від тифу. А от Давида з батьком забрали уночі. І хоча Герш Радомисльский і кричав на усю Іванівську, що він не родич Григорію Зінов’єву, його ніхто не став слухати.
З тієї ночі їх не бачили у місті…
* * *
У телеграмі Пензенському губвиконкому, датованій 9 серпня 1918 року, Володимир Ленін вказував: «Необхідно організувати посилену охорону з добірно надійних людей, провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом». А офіційно появу таборів закріпила постанова Ради Народних Комісарів від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор». На території України уже восени 1920 року перші концтабори з’явилися у Єлисаветграді, Житомирі, Катеринославі, Києві, Кременчуці, Лубнах, Миколаєві, Одесі, Олександрівську, Полтаві, Харкові та Чернігові. Їх створювали губернські й повітові органи ВУЧК. Загальна кількість цих таборів невідома. Припинили вони існування у 1922 році після ліквідації ВУЧК та створення Державного політичного управління УСРР.
«Єлисаветградський концентраційний табір при відділі управління повітового виконкому Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів» – такою була його повна назва, функціонував у 1920 – 1922 роках. Знаходився він біля великого мосту через Інгул, на правому березі річки. Так вказано в архівних документах. Припускаємо, що табір був на місці будівлі спортшколи та скверу, що нижче неї.
Володимир Поліщук
Фотографія М. Степанова зі службового посвідчення. Зберігається у фондах обласного краєзнавчого музею.