Рік, як немає з нами Романа Бойка. Звістка про його смерть була несподіваною, як грім з ясного неба і болючою, як укус змії. Як?! Чому?! Хлопець, як золото – здоровий, красивий, активний, небайдужий, щирий, добрий, людяний, співчутливий! Далеко від фронту, в мирному селі, зимою втопитися на ставку, де фактично немає льоду?! Як таке могло статися? Немає на це відповіді. І розрадою матері, дружині, дітям – тільки час, та усвідомлення, що його щира душа із Божого світла посилає їм промені захисту і любові.
Рома любив землю і дуже хотів на ній господарювати. Багато хто пригадує, як він за безцінь роздавав ящиками овочі. Очевидно, не налагоджена система збуту не дала йому розгорнутися на цій царині. Принадною ідеєю для нього стало розведення лососевих у наших ставках. Багато місцевих сайтів обійшли фото, як він з друзями пускав мальків у ставки і річку Синюху. Були там і розповіді, як йому доводилось боротися з браконьєрами та нечесними рибінспекторами.
Пригадую, як він переймався розповідями про випадки розкуркулення українців у 30-их роках.
– Аж мороз по шкірі, – казав. – Чітко уявив, як оце вони приходять і забирають усе, що надбане важкою працею.
Історик за фахом, він встиг трохи попрацювати з дітьми, організувавши національно-патріотичну дитячо-юнацьку організацію «Січ». Навчав підлітків любити землю, свій край і природу. Дивувався, чому то його однокласники із українського містечка Новгородка, виїхавши у більше місто, цвенькають по-російськи? Йому не треба було пристосовуватись. Він завжди залишався собою – міцним козаком із кучерявим чубчиком, прямо як з мультфільму. Такий же сміливий, шляхетний, винахідливий, знавець похідних премудростей, вічний кашовар у поїздках до Холодного Яру, під час табору і розваг на Козачому острові… Завжди виручить, підставить своє могутнє і надійне плече.
Ой, Романе, Романочку… Без тебе білява дружина Оленка, сини-красені, якими ти так тішися, донечка-принцесв Олечка, твої ставки, поля, риба… Як не вистачає Україні таких щирих і люблячих господарів-козаків…
Світлана Орел