Наприкінці минулого тижня в Одесі тривала ХХІУ всеукраїнська виставка-форум «Українська книга на Одещині». Цей масштабний захід під егідою Міністерства культури та державної політики, до організації якого причетні ряд державних та громадських інституцій, відбувався в основному в Одеській національній науковій бібліотеці.
Не беруся аналізувати його повністю, бо точкових заходів заявлено було десятки і побувати скрізь, ясна річ, неможливо. Однак окремі журналістські враження виявились невтішними. Важко зрозуміти, чому програму заходу, який планувався, як мінімум, за кілька місяців, важко було знайти в інтернеті. На сайті бібліотеки дещо анонсувалося, але широкої потужної реклами не було і у згадці. Як не було її і у самому місті. За три дні перебування в Одесі, крім банерів на приміщенні бібліотеки, ми не помітили жодної згадки про цей, такий важливий для цього південного краю, захід.
А про те, наскільки він важливий, найвисокопарнішими словами говорили і в.о. міністра культури та інформаційної політики, і голова міста Одеси, і представники обласної влади. Геннадій Труханов навіть зазначив, що цього року міська влада уп’ятеро збільшила витрати на придбання української літератури. Правда, жодних конкретних цифр не назвав: які ж витрати були досі? Якщо вони становили мізерний відсоток від міського бюджету, то збільшення уп’ятеро не дуже рятує ситуацію. При цьому голова обласної організації Спілки письменників України Сергій Дмитрієв тут же прокоментував, що спілку в Одесі позбавляють приміщення, бо письменники не мають чим платити за оренду. Отака турбота про українську книгу…
…Тим часом перед відкриттям форуму чудово грав духовий оркестр, телесувалися відвідувачі і у тому хаосі неможливо було знайти ні остаточної програми (де і коли які заходи відбуватимуться), ні пресрелізу. Не було анонсовано і проведено жодної пресконференції. Таке враження, ніби організатори дбали про те, аби захід мав якнайменший розголос. І так воно й сталося. Як на мій погляд, реальних відвідувачів вистаки-форуму, крім безпосередніх учасників, було мізерно мало. Звісно, скажуть мені, Одеська виставка це ж не Львіський форум видавців. Але і двадцять років тому, коли українська книга була набагато менш популярна, Львіський форум збирав тисячі і тисячі відвідувачів, Одеська ж виставка, коли інтерес до українського слова різко зріс, ледь зібрала кілька сотень.
Звісно, це візуальні враження, статистики щодо цього, очевидно, не існує. І справа далеко не лише у інтересі чи байдужості мешканців Одеси та гостей міста до цього заходу, а у професіоналізмі організаторів. Схоже, уся організаційна робота лягла на плечі бібліотекарів. Тож, чи можна вимагати від них достатньої компетенції і впливу, аби залучити до заходів виставки-форуму студентів вищих навчальних закладів та коледжів міста? Ясна річ, не йдеться про те, аби молодь вести силоміць. Але хіба серед чималої армії студентів філологів Одеси не знайшлося б десяток-два зацікавлених у презентації нового видання непересічного поета-дисидента і мовознавця Олекси Різникова? Тут справа в розголосі, зв’язках, особистому впливі і авторитеті організаторів. Бо ж траплялося, що на презентації, крім самого презентанта присутні ще десяток його друзів і знайомих, яким усі ті важливі речі, про які йшлося, не становлять відкриття. А для багатьох могли б становити.
А ще справа у стратегічному розумінні нинішнього становища української літератури, точніше, відсутності цього розуміння. Останніми роками вона, як і весь наш інформаційний простір, зазнала величезної фрагментації. Багато книг виходять у окремих містах, областях і про них часто нічого не відомо сусідам. Здебільшого це графоманські твори, але трапляються і непересічні, талановиті, з’являються нові імена. Саме такі заходи, як Одеська виставка-форум мала б вияскравити їх, показати справжнє, талановите. Але для цього слід було залучити спеціалістів, ясна річ, рядовим бібліотекарям не під силу така робота.
На виставці-форумі видавництва, у свою чергу, шукали собі потенційних клієнтів. Та біда у тому, що рядові друкарні часто називають себе видавництвами, навіть не розуміючи, що завдання і структура видавництва набагато складніші, ніж просто друк.
…Молодий чоловік підходить і пропонує послуги книжкової друкарні ТакиБук, мовляв, у нас дешевше, ніж у інших. І беремо все, що запропонуєте.
– Як? – дивуюсь я. – Навіть не оцінюєте якість тексту?
– Ну, це раніше була цензура, – майже зверхньо парирує молодик.
– Та я не про цензуру, я про професіоналізм. Ви підете лікувати зуби до стоматолога чи до слюсаря? Тим, що ви не дбаєте про якість тексту, ви плодите слюсарів, які «лікують» мізки вже сьогодні і ще більше «лікуватимуть» нашим дітям.
Бізнес – це одне, а література зовсім інше. Коли вони у нас зможуть гармонійно поєднуватись?
Власне, такі заходи, як Всеукраїнська виставка-форум «Українська книга на Одещині» мають сприяти цьому.
Світлана Орел, Кропивницький