► Олексію Яковичу, сьогодні в нашій області немає жодного живого письменника, який би міг позмагатися з тобою у кількості виданих книг («Вікіпедія» п’ятирічної давності подає 13 романів, 13 повістей, близько ста оповідань). Але сьогодні література, на жаль, не в фаворі, і сам ти не належиш до тих, хто із штанів вискакує, аби попіаритись при першій нагоді. Посповідаємось? Казав наш геній: «А слава заповідь моя»…
Народжений у місті Калініні (нині Твер) за Москвою, в юності ти втрапив до України, в місто Кіровоград, де зустрічаєш своє 70-річчя. Начеб приїхав у родинні краї дружини. Як ти приживався? Не мучила ностальгія? Відвідував рідні місця? Коли останній раз бував на малій батьківщині?
Приживався нелегко, ностальгія накривала з головою. Рятувався тим, що доволі часто одвідував рідне місто. От із часом попустило. Востаннє побував там шість років тому… На жаль, як сказав поет, «можно в те же вернуться места, но вернуться назад невозможно»...
► Тривалий час ти працював у комсомольсько-партійних органах. Комфортно було тобі там?
Людина може комфортно відчувати себе лишень тоді, коли займається улюбленою справою, тим, що їй цікаве. Тільки в такому випадку робота приносить задоволення, а не є обов’язком, засобом забезпечення власного існування. А вся моя «комсомольсько-партійна» робота була саме таким засобом.
Ось що я писав у своїх спогадах «Шлях до горизонту» у кінці 1970-х (вони є в Інтернеті):
«Я – комсомольський працівник (…), та чи люблю я свою роботу? Ми мирно співіснуєм з нею до закінчення трудового дня. Далі – короткі години, котрі я кваплюсь використати для досягнення мети. Тобто робота моя й мета моя не співпадають, лежать у різних площинах, які не мають жодної точки дотику».
А метою я вважав і вважаю написання художніх творів. Це саме те, що мені цікаво.
Значно пізніше, у 2004 році, я написав другу частину спогадів («Шлях до горизонту – 2», вони також присутні в Мережі). І там є такі рядки:
«Мені здавалось, що всі ми, співробітники комсомольських органів, граємо в якусь гру, і кожен її учасник чудесно розуміє, що це саме гра. Взагалі ставився я до своєї праці з достатньою іронією, мені були байдужі рішення партії (по-моєму, в ті часи так забавлялася вся країна) – проте на зборах я, як й інші, висловлював правильні сентенції, те, що й слід було робити в цій грі… Ставлення моє до роботи нітрохи не змінилося – я вважав її просто засобом заробляння грошей, і виконував її сумлінно, як і належить за обов'язком. Я взагалі халтури не визнаю; працювати – значить, працювати. А головну свою справу (для себе головну) робив вечорами, сидячи на кухні біля вікна, із зошитом на коліні – писав, творив. Тож, як і раніше, по барабану були мені всі рішення партії – це я кажу не тому, що зараз кожен розписує себе прихованим дисидентом тих часів, а тому, що так воно й було. Не цікавили мене партійні справи, в іншій площині вони існували, за склом. Так, і жив, і зараз живу буцім поза реальним життям – не те щоб у вежі із слонової кістки на вершині гори, серед хмар, але ніби й не тут. У себе живу, в собі – і впевнений, що так буде й надалі. І це не добре чи погано – це просто данність; це мій стиль життя. Віддалік і понад. Цей стиль склався наче сам по собі – можливо, тому, що найточніше відповідав моїй природі. Не бравую цим, просто констатую факт».
► Герой твого оповідання «Що йому сказати?» (Кіровоград, «МК», 1988) Арифрон помирає, узнавши правду (за автором, зрозуміло), що богів, яких він шукав, немає. Ти так справді думав у часи безбожжя? Іще одна цитата з цього твору: «Інколи неправда буває кориснішою істини. Не кращою, але кориснішою» – оце вже світогляд комуністичний.
В оповіданні маються на увазі боги Древньої Греції – думаю, їх насправді й не було. Хоча, звичайно, вони є для тих, хто в них вірить.
Не бачу нічого «комуністичного» в цьому твердженні – це звичайна практика стародавніх часів. При чому її широко використовують і в нашу, далеко вже не «комуністичну» епоху.
► Розкажи трохи про свою родину. І родослівну, якщо можна.
Батько, Яків Олексійович Корепанов, родом із села Воєгурт в Удмуртії. У тринадцять років став секретарем Воєгуртської сільської ради. Закінчив Глазівський педтехнікум і Московський педінститут, працював доцентом кафедри фізичної географії Калінінського педінституту.
Мати, Галина Михайлівна Мосейкіна, народилася в селі Халзівка Курської області. Закінчила Калінінський педінститут, працювала вчителькою географії в середній школі №12 міста Калініна.
У мене є дружина Світлана, дочка Ірина, син Сергій, внучка Ніна і кіт Рижик. Плюс шестеро собак, які живуть у нашому дворі – їх я щодня годую.
► Олексію Яковичу, як ти сьогодні сприймаєш те, що заварив Путін?
Я – за мир. Однак людство, по-моєму, упевнено крокує до прірви. До речі, можливо, саме цим і пояснюється «парадокс мовчання Всесвіту».
► От живучи у Твері (тодішньому Калініні) серед багатьох народностей (русскіє, удмурти, мордва. німці, українці…), відчував тенденцію їхню до прагнення переписатись на росіян?
Я не можу пригадати жодного випадку, коли б мова зайшла про чиюсь національну приналежність. Принаймні, в моєму середовищі нічого такого не було.
► Звідки в тебе такий потяг до фантастики? Першопублікація – з калінінських часів: як це було?
Знову процитую «Шлях до горизонту»: «Книги. Як і багато хто в юні роки, захоплювався фантастикою. (…) Ночами сидів на кухні та читав мало не до ранку. (…) Власне, тьма-тьмуща прочитаної фантастичної літератури – хорошої і посередньої – і спричинила той поштовх, наслідки якого я відчуваю досі. (…) Час настав! Я припав до ніг Її Величності Фантастики і добровільно впрягся в шлею, яку безмовно тягну до сьогодні».
Своє перше фантастичне оповідання «Невдалий прийом» я написав, коли мені було тринадцять років. А перша і єдина публікація за час мого проживання в Калініні (не враховуючи оповідань у курсовій стінній газеті «Студенческое обозрение») – це оповідання «Кольорові дні», опубліковане 1975 року в університетській багатотиражці «Калининец». Та й навіть не оповідання, а перша з трьох частин оповідання «Різнокольорові дні», яке не мало до фантастики ніякого стосунку. Справжнє ж фантастичне творіння побачило світ уже тут, у 1988 році, в газеті «Молодий комунар». Це було уже згадуване оповідання «Що йому сказати?», написане ще у 1982 році.
► У твоїй інтернетній «Біографії» я натрапив на рядок: «Тривалий час не міг надрукувати свої фантастичні твори». Розтлумач: що було причиною? Хоча сам я спробую спростувати твою заяву: і прикладом дебюту у «Молодому комунарі», а згодом в кінці 80-их у столичній газеті «Друг читача» ти не раз друкував оповідання, ще в київському видавництві «Молодь» окремими книгами… До речі, хто перекладав твою прозу? – в жодному виданні не зазначається…
Між першою і другою публікацією пройшло цілих тринадцять років – мало не вічність! Саме цей період я й маю на увазі. Вчергове процитую себе: «Я мимоволі перетворився в колекціонера рецензій». Тобто я відправляв свої твори у видавництва – мені відповідали рецензіями, а не публікаціями. Я не знав тоді про поточні та перспективні плани видавництв – а ці плани не передбачали ніякого «самопливу», і замість того, щоб звертатися в журнали, ломився в московські «Молодую гвардию» і «Знание», чи не єдині видавництва тодішнього СРСР, які публікували фантастику. Та й журналів «з фантастикою» було не набагато більше, і невідомий автор з периферії мав мало шансів прорватись туди. Потім я переключився на Київ, і справа посунулася з мертвої точки.
Не знаю, хто перекладав мою прозу, але публікацію 1991 року київським видавництвом «Молодь» повісті «Звичайна прогулянка» мені просто хотілось би забути. Замість перекладу вийшов підрядник з численними помилками, віршовані абзаци перетворилися на просту кальку з російської, і від віршів там нічого не залишилось.
► Товариство «Знання», обласною організацією якого ти керував з 1987 року, наявне й досі. Знаю про це бодай з того, що ним в останні роки видано низку солідних книг, зокрема й «Такий він у нашій пам’яті. Спогади про Григора Тютюнника» (2021), до якої потрапили спогади трьох письменників нашого краю. Існує товариство нині в Кропивницькому?
Я не керував обласною організацією товариства «Знання», а був відповідальним секретарем правління. Про долю її мені нічого не відомо.
► Всесоюзний семінар молодих письменників-фантастів у Прибалтиці в грудні 1987 року – що він тобі дав? Підтримуєш стосунки із тими, з ким тоді познайомився? І взагалі, з якими письменниками спілкуєшся?
Вперше я побував на цьому семінарі в 1985 році, а через два роки – ще раз.
Знову цитую себе: «Повість «Звичайна прогулянка» відіграла дуже важливу роль у моїй творчій біографії. Її прочитав Біленкін (Дмитро Біленкін, один із провідних російських фантастів 60-80 років – В.Б.) і досить некепсько про неї відгукнувся в рецензії (пригадую і його помітки на полях мого рукопису: «Це своє, але не гірше, ніж у Булгакова» – !), і порекомендував мою кандидатуру для участі в черговому всесоюзному семінарі молодих письменників-фантастів, який Спілка письменників СРСР проводила спочатку в підмосковній Маліївці, а потім у Дубултах, під Ригою. Так у листопаді 1985-го я вперше опинився в компанії «колег по перу» і вперше почув думку про свої твори не від рецензентів, а від людей, які займаються тим, чим і я – писанням фантастики. Мабуть, саме на цьому семінарі я по-справжньому відчув себе письменником-фантастом (хоча сама участь у семінарі ніяк не впливала на перспективи бути опублікованим; не той був час)» – і там же, в Будинку творчості імені Райніса, напридумував різні ідеї (саме напридумував, спеціально для цього сидячи за неймовірно широким столом у своєму шикарному одномісному номері з видом на море) – та й мав намір втілити їх у оповідання...».
Твори кожного учасника семінару ретельно, буквально абзац за абзацом, речення за реченням розбирали інші учасники та письменники – керівники групи, і я здобув чимало корисного для себе. З багатьма потім неодноразово зустрічався на різних конвентах фантастів під Санкт-Петербургом і в Волгограді, у Києві, Ялті й Одесі, під Новомосковськом і в Харкові…
Зараз, здебільшого, спілкуюся з іншими авторами альманаху «Порог-АК», а епізодично – і з багатьма іншими фантастами. Особливо виділю харків’ян Г.Л.Олді (Дмитро Громов і Олег Ладиженський), які не раз мені допомагали.
► Звідки береш сюжети? В одному з номерів журналу «Вежа» публікувалась колективна рецензія на твої перші видання, я брав у ній участь. Іще тоді мене приємно вразили твої фантастичні речі, опущені, як кажуть, на землю, зокрема повість «На осяйних вершинах». Так само як і неприємно в іншому творі: версія перетворення України у буферну зону між Росією й західним світом… Які в тебе стосунки з критиками-рецензентами?
Сюжети народжуються по-різному. Іноді – з однієї випадково почутої фрази. Знову процитую «Шлях до горизонту-2»:
«Я побачив шмат якоїсь передачі: артистка Світлана Світлична розповідала про свого чоловіка Володимира Івашова. (…) Після смерті Івашова подзвонив хтось із знайомих і попросив покликати його до телефону, а вона відповіла: «Його нема – він помер...».
Одна фраза. Всього одна фраза. Та чомусь повисла вона на якомусь гачку в моїй голові. Зачепилась. Запам’яталась. Не зникла.
Минув якийсь час. Я їхав автобусом у Малу Виску, де тоді друкували «Порог» (…), дивився на засніжені поля і в пам'яті чомусь зринула ця фраза. І склалась якась підсвідома конструкція: хтось дзвонить комусь, якомусь агенту, а там відповідають: «Його нема – він помер». Хто дзвонить? Кому? Що за агент, чий? Де знаходиться цей агент? Чому він помер?
У підсумку згодом цей оплеск долоней у горах викликав лавину. Привів до дилогії «Звір із безодні», в якій саме цей епізод (з агентом Свеном Блутсбергом) хоча й присутній, але не має вирішального значення. Просто одна зі сцен, один випадок із серії смертей, не більше».
А ось роман «Прорив» виник в голові відразу, від початку й до кінця, однієї безсонної ночі. І потім протягом трьох місяців я його просто записував.
В окремих випадках сюжети можуть очікувати реалізації роками.
Що стосується буферної зони з пенталогії «Спадщина богів». Я не вчений-футуролог і не займаюся прогнозуванням. Я створюю різні моделі суспільства і поміщаю в них своїх персонажів, але це не означає, що яка-небудь з цих моделей буде реалізована, і я саме таким бачу майбутнє. Я просто придумую світи, всього-навсього.
Так, в одному з моїх світів, у 80-х роках Третього Центума, в галактичній імперії Рома Юніон є на Землі така зона між однією з двох Росій і Євроюніоном. Але в романі зовсім не йдеться про те, що цією буферною зоною стала вся Україна. Можна припустити, що в «буфер» входить тільки її частина (включаючи місто Єлисавет), а все інше знаходиться в Євроюніоні.
Зате в іншій моделі, описаній у пенталогії «Походи Бенедикта Спінози», місто Лисавет – «мегаполіс, який широкою смугою простянувся степами до самого моря» і є столицею Міжзоряного Союзу…
Щодо критиків-рецензентів. Зараз ніяких стосунків з ними в мене немає. Все, що є – це відгуки читачів.
► В одному з твоїх інтерв’ю я прочитав таке парадоксальне зізнання, що ти не читаєш фантастичних творів… А що читаєш? Які улюблені твої письменники?
Ну, деяку фантастику я все-таки зараз читаю (окрім того, що пропонують для публікації в альманах «Порог-АК»). На жаль, фантастика здебільшого все менше підходить під визначення «художня література». З письменників-фантастів я виокремив би Аркадія й Бориса Стругацьких, Станіслава Лема і Роберта Шеклі. Із письменників «взагалі»... а ось і немає таких, певно. Подобаються окремі твори, але щоб прямо-таки любити... Хоча свого часу захлинаючись читав і Буніна, і Бьолля, і Акутагаву, і Купріна, і Гемінґвея, і Достоєвського, і Томаса Вулфа, і Аксьонова, і Ремарка...
► «Поріг» – чи не перше журнальне видання в нашій області за новітньої доби. З краєзнавчо– наукового ти перетворив його на міжнародний часопис фантастично-пригодницького жанру. Журнал мав успіх і видавався тривалий час. Хто допомагав тобі утримувати його на плаву? Згодом журнал став альманахом із грізною, двозначною назвою «Порог-АК». Видається досі?
Засновником журналу стало приватне підприємство «Апейрон-14». Від нього журнал перейшов до фірми «Тетраполіс», потім – до фірми «Унграф». Останнім видавцем було рекламне агентство «Антураж А», там всеукраїнський журнал «Порог» і завершив свій шлях.
У 2008 році я зареєстрував альманах «Порог-АК», що став певною мірою спадкоємцем «Порога». Зараз готується до друку його тридцять п'ятий випуск. Але перспективи майже не проглядаються – час паперових журналів безповоротно минає. І це треба приймати...
► Як тобі пишеться? Відчини двері на свою творчу кухню.
Іноді спочатку з'являється ідея, іноді – шматок сюжету. Якщо це оповідання, то я його відразу продумую від початку до кінця. Якщо повість чи роман – лишається безліч пробілів, які заповнюються в міру розвитку сюжету. Для романів пишу загальні положення, накидаю приблизний план. В ході роботи він може зазнати істотних змін. Трапляється й так: я «зарядив» персонажів на певні дії, але по ходу розповіді з'ясовується, що вони не можуть чинити саме так, це буде психологічно недостовірно. Доводиться вносити корективи. Пишу повільно, і чим ближче до кінця, тим робота все більше вповільнюється – не хочеться з нею розлучатись. Але сам процес набагато більше схожий не на вільний політ, а на вергання важких каменів. Однак кинути їх я неспроможний... Як чудово сказали брати Стругацькі, «не буває і не може бути нагороди за муку творчу. Мука ця сама містить в собі нагороду». Цими словами вони як би «підсолодили» вислів Франца Кафки: «Творчість для художника – страждання, за допомогою якого він звільняє себе задля нового страждання».
► У 80-их роках тобі переважно писались вірші (книгу «Недуг бытия» видав аж у 2013-му). Чому перестав римувати? Ну, не тому ж, що поети «…живые – никогда не в моде. Их путь стеклом усыпан. Не цветами».
Ні, римувати я не кинув, але роблю це досить рідко. Переважно ці вірші виголошують або співають персонажі моїх творів. У 2019 році добірка моїх поезій була опублікована в місцевій «Первой городской газете» та в альманасі «Степ».
► Більшість, здається так, твоїх романів видані в Росії. Там платили гонорар? Запитую зі зрозумілої причини: в Україні уже давно, понад тридцять років гонорарів письменники не отримують, за рідкісними винятками; більше того, треба самому платити видавництву, аби видатись.
Якраз навпаки: десять романів видані в Києві, Харкові, Донецьку та Луганську. У Москві й Санкт-Петербурзі – тільки шість. Це включаючи перевидання.
Гонорар платили і там, і там – по 2004 рік включно (тобто ніяк не тридцяти років тому). Потім перейшли в нову форму – відсотки від продажу. Але без гонорару не видавався, і платити за публікацію мені ніколи не доводилось.
► Не розчарувався, що життя віддав літературі?
А література була й лишається моїм життям!
► Над чим працюєш сьогодні? Які проблеми світового устрою тебе непокоять сьогодні?
Ось уже майже три роки пишу роман «Я прийшов із зір». Однією з частин оповіді стала написана ще в шкільні роки фантастична повість «Батьківщина – не Земля» про пришельця з іншої планети. Власне, фантастичного в моїй новій книзі мало – це розповідь про радянську дійсність початку 1970-х років з точки зору інопланетянина. Насправді це мій погляд у минуле з відстані п'ятдесяти проминулих звідтоді років. Зараз на багато того, що здавалось тоді цілком нормальним, дивишся абсолютно іншими очима... Де і як видавати цей роман, я поки що не знаю. А на черзі – роман абсолютно іншого напрямку. Кусочки сюжету поки що ледь-ледь проступають із туману...
Що непокоїть? Якщо не заглиблюватись у деталі, то – проблема існування людства.
Запитував і переклав відповіді з російської Василь Бондар