Напередодні Дня захисника Вітчизни ми публікуємо уривки зі спогадів білоруського письменника Василя Бикова. Під час Другої світової він воював у наших краях і один з небагатьох письменників радянського часу зумів правдиво відтворити ті страшні події.
Довга дорога додому
(розділи з книги споминів)
Восени 43-го нам присвоїли звання молодшого лейтенанта. Погони видали золоті, на які кожен з випускників пришпилив по одній маленькій зірочці. Вийшло досить привабливо, кинулись фотографуватись. Але забрати фотокартки не встигли – вночі всіх підняли й відправили на станцію, де в тупику стояли порожні товарні вагони. Правда, зі залізними пічками, і то добре.
Їхати довелося довго, місця у вагонах облаштовували самі – волочили на станціях дошки для нар. Продукти отримали борошном, по одному кілограму на душу, з того борошна пекли на пічках пампушки, якими й харчувалися всю дорогу.
А ті привабливі погони ніяк нам не послужили. У дивізії, куди врешті прибули, начальник штабу сказав просто: “Зняти! Тут вам не парад”. Зняли, але польових не отримали і в бій пішли безпогонними. Я до зими ходив-бігав у шинелі без погонів, тримаючи золоті у сумці. Згодом старшина роти зняв із забитого артилериста зелені, які чи не пів року довелося носити на своїх юначих плечах.
Фронт починався з Дніпра, на вже відвойованих на той час плацдармах. Тож, пощастило – форсувати Дніпро не довелося. Однак і за Дніпром вистачило пекла, в яке ми потрапили. Найперш невдалий наступ на Кривий Ріг, звідки нас турнули німці. Кілометрів шістдесят наша піхота й танки відступали на північ. Пізніше, трохи перепочивши, зав’язались бої за Олександрію і Знам’янку… Я потрапив у звичайний стрілецький полк, командиром стрілецького взводу. Села всі розбиті, бої за кожен узгірок, за кожну балку… Жертви страшенні. Піхоту вибивали всуціль. Як правило вдень вели бій за село (а села ж в Україні великі), під вечір вибили, німці подались. Але ж ми в селі не зупинимось, треба ж гнати німців, поки вони відступають. Хіба забіжиш, схопиш де шматок хліба, коли він є, якась тітка дасть теплого буряка і – знову в поле. Знову бій і вогонь – вибухи мін, танкові постріли з обох боків. І вигуки начальства, мат-перемат – особисто і телефоном. Аж поки німці не зупиняться у сусідньому селі. Тоді й ми зупиняємся в полі.
Зима в Україні, може, й не така люта, як у Росії, але так само холодна – зі снігом і вітрами, особливо у рівнинному степу. Зодягнений я був у те, що нам видали в училищі – шинелька, кирзові боти, шапка. У полку отримав лиш трипалі рукавиці та вовняну камізельку, яка мене найдужче рятувала, бо тижнями змушені були днювати й ночувати в полі. Каску я не накладав. Одного разу одягнув на шапку, але вона погано трималась там, і мій помкомвзводу, немолодий уже сержант, каже: “Яка з неї користь! Викинь до бісової матері…” Перед тим на краю кукурудзяного поля забило нашого наймолодшого у взводі солдата – куля потрапила в каску, коли той лежав у лаві, і пробила її наскрізь. Як зайшли в село, де під вербами лежало кілька забитих німців у касках, все той же помкомвзводу по черзі вистрілив кожному в голову, і всі каски виявились пробитими. То я й кинув свою у сніг. Одразу стало легше, і я не пошкодував ні разу. Серед солдатів так само мало хто носив каску – хіба найобачливіші. І я не чув, щоб вона кого врятувала. Особливо в наступі.
Там у першому бою загинув мій товариш Коля Перажний, з яким ми в одному взводі навчалися в Саратові. Коли нас розподіляли по військових частинах у Онуфріївці, він усе нарікав, що не дали пістолетів, які належали командирам взводів. Тоді сказали – там отримаєте. Коля так і не дочекався свого ТТ, швидко отримав кулю в серце. Іншому товаришеві Володі Левчуку пощастило більше – він дійшов до Бугу, де на переправі був тяжко поранений. Більше на фронт не потрапив, життя доживав кульгавим інвалідом-фронтовиком.
Мене ж поки що кулі й снаряди минали, тільки одного разу морозною ніччю в степу загубив рукавиці і добре приморозив руки. Але сам у тому винен. З обмороженнями до лікарів краще було не звертатись, це нерідко вважалося умислом і сусідило з трибуналом.
Мій перший бій у якості командира взводу не дуже запам’ятався. Пам’ятаю лиш, як ротний, неповороткий, цивільного вигляду чоловік у кожушині, гнав солдат і мене разом повз широке поле кукурудзи, поки ми не потрапили під вогонь. Залягли. Потім ішли знов. Вночі йшли у батальйонній колоні. Зранку і весь день нас жахливо бомбили німецькі літаки, ми то розбігалися степом, то знову збиралися на дорозі. Перегодом зупинились на краю села при порожній оборі, ротний сказав, що трохи перепочинем й атакуватимемо кошару за шляхом. І тільки я задрімав у кутку на соломі, як почалось бомбування, треба було вимітатись у степ – під вогонь з-за дороги. Ротний лишився в оборі, де його й забило при другому нальоті “юнкерсів”. З командирів у роті я лишався останній, тому до мене й прибіг заступник командира полку – наступати, такутвоюмать! Почали наступати – лавою по полю до кошари. На цей раз нам пощастило, вогню не було, ми добрели до зруйнованої порожньої кошари, німці вимелися. Аби чого не сталося, я послав у тил одного сержанта доповісти, що кошару взято. Як виявилось опісля, цього не слід було робити. Сержант вернувся й сказав, що командир полку оголошує мені подяку. Що ж, добре. Ми залягли за кошарою у снігу, зголоднілі, замерзлі. І мій помкомвзводу каже: пішли в кошару, трохи погріємось. Тим більше, що солдати десь роздобули термос шнапсу. Якраз зігрітись.
Погрітись однак не встигли, як із кукурудзи неподалік виповзли три бронетранспортери і відкрили по кошарі шквальний вогонь. Мої попідскакували і без усякої на те команди кинулись назад, до шляху. За ними де повзком, де підбігці рушив і їхній незграбний командир. Там під обстрілом дочекались ночі. А як стемніло, на шлях прибіг заступник командира полку, який тут же пообіцяв мене розстріляти, якщо я не поверну до ранку втрачену кошару. Виявляється, він уже доповів про неї у дивізію, а вона знов опинилася у німців. Становище моє було – гірше не придумаєш. Біля кошари стоять три бронетранспортери, а в мене лишилося якихось п’ятнадцять солдатів. Як її взяти?
Проте мусив брати. Вночі при осяйному місяцеві рушили, та хутко вернулись: німці не підпустили й до середини поля. Став чекати ранку й свого присуду. Але за той час щось сталося на фланзі – стрілянина, вигуки. Шпарко мчить звідти автоматник – на штаб напала німецька розвідка, замкомполку вимагає, аби ми всі – невідкладно туди, на поміч. Побігли допомагати, але спізнилися. Німці вже вимелись, а замкомполку загинув. Уранці біля школи два моїх солдати копали йому могилу. А до нас у роту прийшов новий командир – лейтенант Миргород, з яким я провоював до Різдва. Певним чином той випадок відбився у написаному через двадцять років оповіданні “Ранок-світанок”.
На степовій рівнині воювати було тяжко, сховатись від кулеметного вогню ніде.. Та й від мінометного так само. Єдиним прикриттям служили незібрані влітку кукурудзяні купи та одинокі скирти в степу. Але останні швидше були зрадливою оманою, оскільки німці здалеку бачили, а ще більше розуміли, що за ними завжди ховаються, і старанно їх обстрілювали. А вибирали їх для схову від вогню ті, хто був трохи в тилу: санітари з пораненими, обозники, командири. Там вони найчастіше й гинули – у тилу піхотних лав. В той час, як у лаві було куди безпечніше.
З боями займали ми великі й малі села, просувались вперед. А в цей час позаду, у зайнятих селах, розгортали діяльність тилові служби, штаби і польові військкомати. Вони забирали всіх, хто там знаходився із 41-го. Таких набиралося навіть забагато. Партизанів же там не було, усі вдома. Найперш заберуть в степу гвинтівки, які залишились біля забитих-поранених. Забитих іще не похоронили, а їхніми гвинтівками уже озброюють призовників. Обмундирування нема, і вони так, у домашньому одязі, з сидорами за спиною йдуть у лаву – атакувати сусіднє село. Небагато хто, однак, доходить до того села. Тоді починається все спочатку.
З командирами те ж саме, кадрових мало. У нашій роті було тільки два офіцери – я і командир роти. Тоді людей на взводи навіть не ділили, не було кого. Добре, коли писар встигне переписати прізвища, а то йдуть безіменними. І гинуть. Тому стільки в нас тепер невідомих солдат, які пропали безвісти. Такий був облік. В піхоті не було ніякого обліку. Кулемети обліковували, гармати, танки. Навіть снаряди начальство рахувало, бо за них треба було звітувати. А за людей звітував один Господь Бог…
(далі буде)
З білоруської переклав Василь Бондар