На початку липня виповнилось 100 років нашому видатному землякові, педагогові, краєзнавцеві, екологові, фалеристові, нумізмату, бібліофілу Ігорю Бабанському. Спогадами про цю непересічну людину поділилася донька, полідовниця його справи – Ніна Бабанська.
…1948 рік, мені трохи більше трьох рочків. З халупи (в центрі міста), де дуло і капало, ми переїхали в міський сад, в єдину там хатинку з однієї кімнати і дверима зразу надвір. Бо у батька не було ні взуття, ні грошей на нього, а кажного дня слід було через усе місто добиратися на роботу! Попіклувалось тоді про нас керівництво «Зеленбуду», бо дуже цінувало тата...
Я пишалась! – тато з мамою обговорювали красу майбутнього парку Леніна, клумби в центрі міста, станцію юних натуралістів (в 1956 батько отримав Золоту медаль Всоюзної виставки народного господарства), майбутній, перший в області притулок для травмованих, обездолених тварин (на фото), павільони ВДНГ в міському саду... Оце, останнє, мені було незрозумілим – навкруги просто ліс! Тут повно вужів, черепашок, зайчат, пташок, а скільки жуків і метеликів!!! Вони ж всі повтікають!..
…Ми з Рексом (для пригляду за мною тато приніс цуцика, бо всі ж працювали і я залишалась одна). Ми мали дозвіл гуляти, де заманеться і приносити додому всіх "друзів". І, хоча їли саму мамалигу і не завжди вдосталь, ніхто з нас і думки не мав зазіхнути на зайченя або голуба – вони просто жили з нами. Я була найщасливіша – мені все дозволяли – всі казки здійснювались і у мене був легіон друзів – такі різноманітні мешканці мого "лісу". От тоді я зрозуміла, чому для тата головне – природа, її краса і цінність та можливість турбуватися про неї!
Коли прийшов час (через пару років), ми повернулись у своє більш-менш пристасоване до життя помешкання на вулиці Гагаріна. І хоча почали з'являтися нові друзі – діти, я засумувала. За лісом, моїми тваринками, квітами, чудовими запахами... Тоді тато показав мені Біанку (завсім недалеко від нас!) і сталося чудо! Я зустріла своїх колишніх "друзів", навчилась віднаходити рожеві кварци і обидіани – вулканічне скло, знов все можна було тягти додому. А як показала дворовій команді Біанку, почалось щасливе життя знову! Тато, щоб ми не перетворювались на Мауглі, показав нам станцію юннатів, ми пропадали там, заробили колективну путівку в табір – ще одне щастя, якого я раніше не знала...
А ще через кілька років тато перейшов працювати в освіту, я його рідше бачила – він працював над розвитком трудового навчання, організацією виробничих бригад, зльотів механізаторів, садоводів, тваринників... Їздив у відрядження, інколи брав мене з собою (мама сильно хворіла), багато працював вечорами вдома – навчався заочно (диплом зі спеціальністю «вчений агроном»), готував публікації в газетах і журналах, видав чисельні методичні рекомендації, вів широку екологічну роботу із захисту довкілля.
Інколи, мені, школярці, щасливими вечорами розповідав про унікальністть землі Кіровоградщини, про те, що в нас є і золото, і алмази, і ільменітові руди; конкретно – де ріка Інгул вимиває напівдорогоцінні гранати-альмандіни, де можна знайти опали, агати, гіпсові троянди... Мама теж слухала і казала мені, посміхаючись, що батько має феноменальну пам'ять, і все це розказував їй, ще коли вона була такою школяркою, як я!
Розповідав також про унікальні природні місця, комплекси з цінними рослинами і тваринами: Чорне Озеро, Монастирище, Каскади та ін. Конкретно, написав перші сторінки Червоної книги Кіровоградщини про хижих птахів (зберігся рукопис). Багато того, що батько не встиг доробити, мені вдалось разом з дітьми дослідити, написати численні наукаві роботи, що перемагали на Всеукраїнських і Міжнародних конкурсах, видати таки Червону книгу Кіровоградщини про хижих птахів "Крилаті скарби України", книгу про унікальні місця нашого краю "Золоті стежини Кіровоградщини".
І, головне, разом з Федором Шепелем, за сприяння Миколи Цуканова книгу "Колекціонер Бабанський. Історія одного життя". Ця книга удостоєна честі бути обраною до Баварського бібліотечного музею м.Мюнхен, Німеччина (маю сертифікат з подякою за книгу).
Щодо геологічних прогнозів тата – їх підтвердив головний геолог ГРЕ-37 Кіровгеології Микола Кирьянов. Тепер усі знають, що у нас є і золото, і алмази і... легше сказати, чого немає! Ця людина титанічно працюючи над розвідкою стратигічних копалин на території СНГ, не зважаючи на колосальну зайнятість, теж продовжує справу Бабанського – активно допомагає дітям вести дослідження, писати наукові роботи і отримувати дзвінкі перемоги!
До нас додому часто приходили однокласники і друзі батьків, колеги по роботі, колекціонери – Павло Нєгретов, Борис Хижняк, Леонід Терлецький, Олександр Ільїн, Амосов, Сухомлинський...
З тихих, обережних розмов батька з деким із них, я зрозуміла, що батько – син «ворога народу», а ми, його сім'я, теж. Виявляється, мого дідуся Тихона забрали в 1937 році (не зважаючи на те, що він врятував чотирі сім'ї євреїв під час погрому в 1919 році), як ворога народу (в тому ж році розстріляли, але про це ми взнали лише в 90-х), а виправдали лише в 1956-у. Дуже ускладнював життя нам і той факт, що батьки були насильно вивезені під час окупації на каторжні роботи в Німеччину, пройшли тортури концтабору, вижили під час втечі, попри нелюдські умови фільтраційних таборів... Мама дуже хворіла, рано пішла з життя. Батько хворів на легені, основну частину життя прожив з однією легенею. Не зважаючи ні на які перепони і труднощі, Ігор Тихонович був життєлюбом, мав разноманітні захоплення, обожнював грати в фубол, легко, на спір, перепливав Дніпро; був безмежно доброзичливим, толерантним, дуже співчутливим, любив робити подарунки. Завжди допомагав, підтримував друзів і колег...
І навіть людей, яких уже немає! Наприклад, про Леонтовича, який написав всесвітньо відомого Щедрика, настирно говорили, що він був двійочник. Батька це дуже обурювало. Він був профісіоналом у багатьох галузях, в т. ч. колекціонером високого рівня, людиною дуже товариською, мав широке коло доброзичливих друзів і знайомих, тож він таки відшукав втрачений багато років тому Атестат Леонтовича! Атестат виявися з блискучими оцінками і дуже красивий – у золотій рамці із золотими вензелями! До всього тато був ще й украй скромним. Просто поклав Атестат у простий конверт і відправив на Вінничину, до музею Леонтовича. Стало відомо про його вчинок лише з коротеньої замітки у Вінницькій газеті.
Так само тільки зараз, вперше, до 100-чя з дня народження Ігоря Тихоновича, у краєзнавчому музеї виставлена колекція 350 монет, подарована Бабанським музею більше як 60 років тому.