Традиційний журналістський фестиваль «Осінні зерна» не лише знайомить журналістів з різних куточків області з історією, культурою та цікавими особистостями відвідуваної громади, а й з особливостями її економічного розвитку. «Осінні зерна» проростають вірою в Україну
І такі зустрічі повністю ламають, на жаль, усталені стереотипи, що ми бідні й нещасні, злиденні й безперспективні. Навпаки – переконуєшся: на нашій землі можна жити дуже заможно. Буквально творити дива її відродження. Що для цього треба? Любити цю землю, багато працювати, а ще – бути впевненим в собі, не мімікрувати, не пристосовуватись, не ховати голову в пісок чи пасувати перед труднощами, не тікати туди, де легше й спокійніше, а просто знати, що саме ти важливий для цього краю і цієї землі.
Не знаю, чи були такі відчуття й переконання у колишнього бригадира городньої бригади колгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС Ніни Селецької, але коли розпалася радянська система господарювання, вони з чоловіком Петром (обоє – випускники Уманського сільгоспінституту) не впали в розпач, а взяли свої паї і почали розбудовувати приватне господарство. Тепер це – СФГ «Центр», яке орендує 760 паїв і обробляє 3500 гектарів, усі культури висіваються згідно правил сівозміни. Тримають тут і худобу – 200 голів ВРХ. Було ще й 350 голів свиней, але через пандемію чумки змушені були їх усіх спалити. Вбивали електрострумом і спалювали. Пані Ніна з великим жалем згадує, бо ж довелося знищити і маленьких поросяток.
СФГ «Центр» – великий майновий комплекс, який має сучасну техніку, комбайни, трактори, сівалки фірми «Джондір», сушарки, склади, очисну машину, п’ять банок для зерна (це такі величезні блискучі циліндри), млин, олійню. Працює тут 104 чоловіки, сплачуються всі податки, зарплату видають не в конвертах, а вона тут у сезон збору врожаю досягає 55-60 тисяч гривень. Пайовики отримують 15 відсотків прибутку з гектара, їм при потребі (тяжка хвороба, купівля квартири дітям) видається кредит в рахунок орендної плати.
В господарстві тепер працюють і діти пані Ніни, і внуки. Тепер вона – заслужений працівник сільського господарства, тричі кавалер ордена княгині Ольги. 43 роки працює на землі. Усі навколишні гектари обходила вздовж і впоперек. Ця, уже немолода жінка, струнка й легенька, запросто долає немалу для нас, хто днями не вилазить з-за компа, відстань. Показує якусь чималу, схожу на мініелеватор, машинерію:
– Завод Кадієва, внук недавно купив.
На наше здивування пояснює: «У Харківській області є чоловік, який винайшов це пристосування. З його допомогою калібрується зерно – відбираються зерна однакової ваги і величини. Таке зерно дає набагато більший врожай. Із тони пшениці десь половина відкалібровується».
Садять в СФГ і городні культури, але небагато – всього шість гектарів. Тут це неприбуткова галузь, бо пані Ніна безплатно забезпечує овочами і Добровеличківську лікарню, і в обласну відправляє. Як данину своєму першому робочому досвіду.
Поряд зі входом у господарство височить стара водонапірна вежа. Вона порожня, але зовні чудово збереглась. Син пані Ніни планує облаштувати тут кав’ярню, оглядовий майданчик, місце культурного відпочинку. Ці люди не лише працюють на землі, а й намагаються прикрашати її.
А у Карбівці, де не рівнинний, а трохи хвилястий ландшафт, місцевий мешканець Юрій Попелюх створив великий красивенний туристичний центр. 13 років тому просто купив одну хатину і облаштував її. Провели там районний музичний фестиваль. Поступово купував інші старі хати, осучаснював їх (скрізь є гаряча вода, душ, кухні з необхідною побутовою технікою), тепер сюди їдуть туристи. Старе болото розширили і зробили гарний ставок з місцями для рибалок, катамаранами. Трохи далі – зоопарк, ферма, де вже організовано виробництво близько десяти видів крафтових сирів. Біля так званого мисливського будиночка – у загорожі справжні олені, по дворі бігають білочки. А яка у «Козацькій долині» (так зветься центр) корчма! На жаль, минулого року пана Юрія скосила корона. Тепер тут хазяїнують його син і невістка.
Є на Добровеличківщині свій Неофіт. Точніше, Ігор Неофіта. Фермер, але й потужний господар. Не лише вирощує зерно, а й переробляє – організував підприємство «Добромлиин». А там, де є борошно, чому б не пекти хліб? До речі, колишній державний хлібозавод у Добровеличківці занепав і розвалився. Але ж хліб людям потрібен щодня! І ось з’вилось ПП «Лідер-ІНН», яке пече 20-25 видів хлібобулочних виробів, забезпечує ними і сусідні села та райони. Є своя родзинка – подова піч, де хліб печеться на камені. Працює тут півтора десятка людей у дві зміні і мають на місяць 12-13 тисяч гривень.
А ще Ігор Неофіта у селі Гаївці, біля своєї пасіки, заклав сад. Ростуть тут 12 сортів яблук та два сорти груш. Облаштований крапельний полив, зведено перше сховище, але його слід буде розширювати. Поки що сад молодий. І плодоносить не весь, але цієї осені вже зібрано 150 тон фруктів. Яблука й груші – як перемиті, красиві, великі, червонобокі. Найбільший ранет заважив 735 грам!
Отака й наша українська душа – велика, чиста, красива, щедра. Але ж перетолочена минулими трагедіями, вражена тяжкими комплексами. Бо злодійство, яке так процвітає, це тяжкий комплекс неповноцінності, відсутності почуття господаря на своїй землі. Мойсей водив свій народ 40 років. Але євреї були тільки рабами в Єгипті, а ми пройшли страшну російсько-радянську антиселекцію, коли усе краще, розумніше, сміливіше, або бралося на службу імперій, або безжально знищувалось. Ось і спробуй зберегти ту душу!
Але ж – однак! – якими скарбами вона виблискує! Липняжка. Будинок культури. Виставка рушників родини Гонташів. Які кольори, які візерунки! А голова родини, у якій вишивають усі! – пан Василь до 40-річчя подружнього життя з пані Любою вишив 12-метровий рушник, з традиційними візерунками усіх регіонів України!
Тут нас зустрічає фольклорний колектив «Червона калина», мабуть, найстаріший в області: організований у далекому 1936-му році. Але є тут і молода «Калинонька». Від її пісні «Уже років двісті, як козак в неволі…» мало хто стримає сльози.
Так, як і сміх, коли дивишся виставу місцевого самодіяльного театру «На перші гулі» за твором Степана Васильченка. І дорослим, і дитячим самодіяльними театрами тут керує Наталя Мурковська (колектив започаткувала нинішня завідуюча сільським музеєм Ольга Голоцван). Скільки запалу, скільки добротворчої енергії в цій жінці, скільки любові до того, що робить. Разом з дітьми вона шиє ляльки (із секондхендівського дрантя) для дитячих вистав.
Маємо ми повноцінні два крила для щасливого життя. Тільки слід швидше виполювати з нашої української душі комплекси меншовартості та малоросійства.
Світлана Орел
