У весняні дні 1768 року, розпочалося останнє в історії України велике козацьке повстання, що отримало назву Коліївщина. Так історично склалося, що з цією водночас величною і трагічною подією нашого минулого пов’язано багато мітів та стереотипів. Спробуємо проаналізувати найважливіші з них, нарешті розставивши крапки над “і”.
Назва
Коліївщина спиралася на надвірну міліцію шляхетських маєтків, як основну військову силу. Надвірних козаків тоді називали “коліями”, “колійцями” (черговими, від пол. “Kolej”), а їхню службу — “колійною” (почерговою, від пол. “slużba kolejna”). Тож (всупереч штампам радянської історіографії) селяни не були головною силою повстання, а виконували функції розвідників, агітаторів і забезпечували повстанські війська продовольством.
Засуджені в Кодні 1771 року селянин із Оситняжки Василь Лобруненко і сотник козацький цибулівський Семен Підопригоренко під час допиту називали події 1768 року Коліївщиною, тобто “повстанням колійців — надвірних козаків”. Ця назва вживалася серед народу і під час подій 1768 року, й опісля них, а в художній і науковій літературі остаточно закріпилася тільки в ХІХ столітті.
Мета
Те, що кінцевою метою повстання надвірних козаків було відродження держави Богдана Хмельницького — Війська Запорозького — в колишніх кордонах, можна зрозуміти насамперед із того, що від самого початку учасники повстання називали свої підрозділи не інакше, як Військом Запорозьким. Вони закликали поляків здавати міста, заявляючи: “Все одно — Гетьманщина буде, не встоїтесь!”. А в московських рапортах виразно йдеться про те, що у здобутих місцевостях отамани встановлювали новий економічний і соціальний лад, проголошуючи всіх українців козаками.
Збереглися свідчення, що Максим Залізняк мав лист, у якому проголошувалося: “Треба відібрати Україну від ляхів аж по Случ і Дністер, вирізати жидів, Січ наново утворити і в той спосіб звільнити козаків від ярма”. Такі гасла повторювали попередні козацькі виступи 1711–1714, 1734–1739, 1750–1752 років, і це дуже турбувало московитів. Вони побоювалися, що повстанців підтримує, як і раніше, Османська імперія. А великий гетьман коронний Речі Посполитої Францішек Ксаверій Браницький в одному з листів до короля Станіслава Августа зазначав, що повсталі козаки не мають наміру воювати з турками.
Управління визволеними територіями влаштовувалося у суворій відповідності з Конституцією Пилипа Орлика. А після взяття Умані, за легендою, відбулася козацька рада, яка обрала Максима Залізняка останнім гетьманом відродженої лише на кілька місяців української козацької держави.
Міти та реалії
Після придушення Коліївщини та оголошення церковної анафеми її керівникам протягом наступних двох століть бездержавності утвердилося кілька сталих мітів про повстання.
Міт перший. Коліївщина – це безглузда різанина євреїв, католиків і уніатів оскаженілими гайдамаками, яка підірвала Річ Посполиту настільки, що до кінця століття вона зникла як держава. Цей міт вигадали поляки, але й сьогодні, хоч і в більш стриманих формах, його активно пропагують деякі українські історики. Факти: протоколами свідків у кримінальних справах проти учасників повстання підтверджено число жертв під час штурму Умані – кілька десятків осіб, у інших містечках – ще менше, разом – не більше кількох сотень людей католицького віросповідання.
У двох воєводствах – Київському і Брацлавському – загинуло 16 священиків-уніатів, що підтверджується маніфестом усього уніатського духовенства від 22 грудня 1768 року. Скорочення чисельності єврейського населення в південно-західному краї в 1765 – 1775 роках становило близько 20 тисяч осіб. На це вплинула насамперед загальноєвропейська епідемія чуми 1770 – 1771 рр. Лише в Києві в результаті епідемії померло понад 4000 городян.
Другий міт. Коліївщина – повстання хлопів за православну віру проти католицизму і уніатства, яке організував архімандрит Переяславської єпархії Мельхіседек Значко-Яворський. Цей міт належить російським пропагандистам ХІХ століття, метою яких була ліквідація греко-католицької і католицької церков на підконтрольних землях.
Факти: Мотрин, Мошногірський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський та інші козацькі монастирі на Правобережній Україні були великими осередками православної церкви в Речі Посполитій. Підпорядковувалися вони від 1672 року Браїльській митрополії Константинопольського патріархату. Аналогічна ситуація була і в сільських православних парафіях.
У 1761 році переяславський єпископ Гервасій Линцевський вирішив розширити територію своєї єпархії на Правобережжя. Агітувати православне духовенство Речі Посполитої “прістать на благочєстіє” московського православ’я та керувати цими парафіями було доручено Мельхіседеку Значко-Яворському. Така поведінка московських прислужників обурила владу Речі Посполитої й місцеве населення. Офіційна влада єдиною альтернативою намірам москалів бачила швидке розширення уніатства, вдаючись до насилля. А народ відповів у традиційний упродовж кількох століть спосіб.
1764 року в Жаботині розпочалося козацьке повстання. Його очолив колишній запорожець, а на той час сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських Захар Харко. Під час повстання Харко вигнав ігумена Мельхіседека за Дніпро і статус кво в церковному питанні було відновлено. Тож зброю під час Коліївщини святили представники Константинопольської патріархії, а не московські попи. А Значко-Яворський 1768 року звертався до населення із закликами не підтримувати повстанців: “Чтоб ні одна душа із вас до оних своеволников не пристала. Більше терпіли, іще потерпіте. Ховайтеся, одбивайтеся… а до гайдамаків не приставайте, ібо і Бога прогнівите, і Бог за вас не буде обстоювати…”
Третій міт. Коліївщина – це повстання селянського класу проти феодальних гнобителів. Класові фактори визначали виникнення, перебіг повстання та вимоги його учасників. Цей міт народжений, звісно ж, радянською історіографією. Але слід віддати належне дослідникам радянської доби. Саме вони опублікували, особливо в час відзначення в 1968 році 200-річчя повстання, посилання на унікальні архівні документи, які ми маємо змогу сьогодні неупереджено дослідити.
І, нарешті, четвертий міт. Коліївщина — геополітична провокація Російської імперії, спрямована проти як Запорозької Січі, так і Речі Посполитої. Її мета — мати підставу остаточно ліквідувати запорозькі вольності та знищити польську державу, — була досягнута вже до кінця століття. Цю теорію висунув і активно пропагує сучасний український політолог Кость Бондаренко. А її прибічники називають повстанців-колійців сепаратистами XVIII століття.
Євген Букет, «Український інтерес»